Фотографуватися в прифронтових селищах не люблять. Тікає з кадру мама з малюком на зупинці «Квартал Сонячний». Це кінцева зупинка автобуса, що курсує між нинішнім адміністративним центром Луганщини та містечком Золоте. Повертаються спиною співробітники магазину, які битою цеглою та будівельним сміттям намагаються реанімувати тутешні дороги. Закривають обличчя рукою продавчині на місцевому ринку.

Чому?

Мабуть, тому, що багато тутешніх жителів мають родичів або навіть житло у Первомайську, який звідси усього за сім кілометрів. А він — уже тимчасово окупована територія. Та їздити туди все-таки доводиться. Тож аби на блокпостах виникало менше запитань, кожен намагається не потрапляти у кадр.

Ось і в маршрутці, яка прямувала із Сєверодонецька до Золотого, люди, знайомі одне з одним, говорили тільки про одне: формулу Штайнмаєра та чи вийде досягти миру. Але щойно повертаєшся у їхній бік — очі опускають, розмова стихає.

Проте є в шахтарському містечку 12-річний хлопець, заради робіт якого варто подолати важку дорогу: Дмитра Андриянова удостоєно диплома міжнародного конкурсу, присвяченого темі любові до матусь.

Тож невдовзі в Золотівській філії Попаснянської дитячої школи мистецтв відбудеться посвята в художники, і найкращим учням вручатимуть нагороди. Свій диплом отримає і Дмитро — за портрет мами, виконаний у техніці ліплення, тобто картина з пластиліну.

Купол із зелених променів

Малювати Димон (так його ласкаво називає бабуся Олена В’ячеславівна) почав приблизно з двох років. І бабуся дбайливо зберігає ті роботи! У другому класі Дмитро захворів, тож мусив дотримуватися постільного режиму.

«Малювати, лежачи в ліжку, ніхто б не дозволив, — розповідає Олена В’ячеславівна. — Він спробував пластилін замість фарб, і вийшло здорово». А потім додала, що хлопчик «знайшов для себе антистрес у ситуації, що виникла».

У серпні 2014 року родині довелося виїхати з рідного Золотого. Мати — на заробітки. Бабуся Олена і дідусь Сергій, а також прабабуся Людмила разом із семирічним Дімою — до родичів в Олександропіль, що на Дніпропетровщині, подалі від бойових дій, вибухів, тривог.

Дмитро не любить згадувати ті часи. Тож робити це доводиться Олені В’ячеславівні.

«Була звичка, що ти постійно молишся, навіть уві сні. А ще така візуалізація: чомусь зелені промені завжди мали бути над нашим будинком, ніби купол. Може, в моєму розумінні це був такий захист. Але, починаючи з серпня 2014 року, коли ми поїхали в Київ, постійно була така картина у мене в серці.

Спочатку рушили на Харків. Багато було по дорозі блокпостів. Стріляли тут неймовірно. Їдемо, всі на нервах. Минули Врубівку, на Бахмутській трасі зупинка — черговий блокпост. Дмитрик визирає з вікна машини: «Здрастуйте! А можна запитати?» — «Запитуй, хлопчику». — «А скоро війна закінчиться? Скоро буде мир?» — «Не знаю, синку».

І про це він запитував на кожному блокпосту, який траплявся дорогою.

Тепер, коли Дмитрові 12 років, сам на це запитання відповідає: «Після нашої перемоги».

Чи відкривати контрольний пункт?

Як люди живуть у Золотому, питаю юного художника.

«Нормально тут люди живуть. Живуть та співають», — відповідає підліток.

У прифронтовому містечку нині близько семи тисяч жителів. Є тут гімназія та школа, до якої возять учнів з Орєхова та інших селищ сірої зони. А це майже 600 дітей. Є і дитячий садочок, два клуби. Живе у Золотому багато вимушених переселенців з Первомайська.

Часто навідуються у містечко волонтери. Тож на картинах Дмитра Андриянова можна побачити жовтий бусик харківських волонтерів з громадської організації «Олені святого Миколая».

Юний художник не любить пояснювати зображення.

«Є ініціатива волонтерів, у межах якої вони третій рік поспіль приїжджають до Золотого з подарунками для наших дітей, — пояснює Олена В’ячеславівна. — Ці подарунки їм надсилають із різних країн світу у відповідь на заклик порадувати дітей з прифронтового селища. Димона вражає, що люди ведуть таку велику роботу, безкорисливо займаються благородною справою. Так вийшло, що волонтери часто зупиняються у нас вдома. Димон завжди дуже чекає їхнього приїзду».

Так, в оселі Винокурових дуже гостинно. А ще тут усі полиці зайняті творчими роботами не лише Дмитра, а й Олени В’ячеславівни, яка була першим учителем з фаху.

Свого часу Олену Винокурову удостоїли звання «Народний майстер Луганщини». Любить вона працювати з бісером та акрилом, вишивати й малювати.

У 2014 році відвезла онука й матір до безпечного Олександрополя, а сама повернулася в Золоте. Тут робота. Вона завідує відділенням образотворчого мистецтва в Золотівській філії Попаснянської дитячої школи мистецтв. Її 58 учнів малюють, ліплять і креслять, беруть участь і перемагають у художніх конкурсах, бо «навіть під час війни у дітей має бути дитинство».

Поволі наша розмова переходить до теми про розведення військ, яке заплановано й у Золотому. «Ми — проти, — категорично заявляє Олена Винокурова. — У нас тут і вчора, і позавчора було таке «розведення» аж до опівночі! Стріляли страшно. Якщо розведення військ станеться, лінія фронту пройде саме по сусідній багатоповерхівці, що у кварталі Сонячний. На лінії фронту опиняться й одна та друга наші школи — звідси до лінії розмежування нині не більше семи кілометрів».

Але чого саме бояться люди? «По-перше, я боюся «гостей» з того боку. Там козачі війська. А якщо дорога буде вільна, вони цілком можуть пройти сюди. Треба мислити логічно: про яке розведення військ може йтися, якщо наші війська на нашій землі? Згідно із законом, українська армія повинна охороняти українських людей. Золоте — це Україна. То куди наша армія має йти? Вона, армія, — вдома!

Напередодні ще було тихо, а вчора — знову кінець світу. Це все пов’язано з нинішніми подіями. Тільки-но починають говорити про відкриття КПВВ, Первомайськ стріляє. Так було вже неодноразово.

Словом, особисто я боюся втратити захист. Захищеність важлива й для мене, і для моєї сім’ї, і для моїх дітей — учнів, адже, вважай, у мене 58 прийомних онуків.

Саме біля шахтарського містечка розташований контрольно-пропускний пункт в’їзду-виїзду «Золоте», який Україна облаштувала та відкрила ще в 2016 році. Він не працює — протилежна сторона противиться його роботі. Але то міг би бути перший і єдиний автотранспортний пункт пропуску на території Луганської області.

Обласна влада вже висловлювала надію, що після синхронного розведення військ КПВВ «Золоте» буде працювати так само, як уже працює пункт пропуску в Станиці Луганській.

Не уникають говорити про це поміж собою й місцеві жителі. «Так, люди обговорюють, — погоджується Олена В’ячеславівна. — Але чому саме не відкривають КПВВ, кажуть різне. Одні нарікають на Первомайськ, який «не хоче», другі — на розмови про те, що це комусь вигідно. Бо деякі «добродії» накупили маршруток і возять людей, які хочуть поїхати до родичів у Первомайськ через Станицю Луганську. Уявляєте, яке коло наші місцеві змушені долати? А скільки грошей крутиться в таких схемах доставки людей до родичів, які опинилися на тимчасово окупованій території?»

Отже, виходить парадокс: щоб відкрити КПВВ «Золоте», потрібно розвести війська, а якщо розведуть війська, місцевим жителям страшно залишатися без захисту.

Що робити?

«Треба якось домовлятися, — каже Людмила Олексіївна, прабабуся юного художника. — Щоправда, такі перемовини треба проводити на найвищому рівні».

Мрії та плани золотівських аматорів

Дмитро Андриянов наступного року закінчить навчання у Золотівській філії Попаснянської ДШМ. А його картини в техніці ліплення з пластиліну представлено на сайті, що розповідає про бренди Луганщини. Тож можна припустити, що талановитий підліток і сам поступово стає таким собі брендом краю.

«Якщо підтвердить свій намір галерист із Кропивницького, в планах — персональна виставка», — розповідає Олена В’ячеславівна. Перша виставка підлітка відбулася у Сєверодонецьку під час «Фестивалю думок», який у вересні цього року проводила громадська організація «Схід-SOS». Але сам Дмитро ще не визначився з вибором майбутньої професії.

Він багато читає, любить бешкетувати, бавиться з песиком Вінсентом, рудою кішкою Алісою та ганяє по кімнаті гордого папугу Арчібальда. І одночасно зображує їх на власних картинах.

До Дня вчителя разом з товаришами Іллею Солодовниченком і Мариною Щербаковою зробили сувеніри для всіх вчителів рідної гімназії — магніти з картинами, виконаними методом ліплення. А тепер готуються привітати військових. Улітку хлопчина був наймолодшим учасником у команді волонтерів, яка з ініціативи Лізи Сидорченко малювала мурал на шахті «Карбоніт». Там познайомився з прикордонником Дмитром Бондарем, позивний «Дімка-Олівець». У них виникла ідея зробити «листівки Радості» до Дня захисника й передати їх прикордонникам (тепер уже є через кого) аж на крайній блокпост біля шахти «Родина».

Днями завдяки волонтерам з благодійного фонду письменника Сергія Жадана учні Золотівської художки побували в Харкові на бієнале молодого мистецтва. Вони взагалі багато подорожують. За словами Олени Винокурової, лише торік діти із Золотівської філії взяли участь у 20 конкурсах різного рівня акредитації. І зараз чекають на нові виставки та подорожі.

Словом, якщо у тебе є що сказати світові, усі дороги поступово відкриваються. Так вважають у цій дивовижній родині із шахтарського містечка Золоте.

Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»