Про особливості пошукової роботи та інші проблеми сімей осіб, які зникли безвісти, говорили учасники круглого столу, що пройшов у Сєверодонецьку з ініціативи Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ). Попри те що механізми пошуку зниклих безвісти в Україні є, вони не повністю адаптовані до ситуації, яка виникла внаслідок конфлікту. Її можна поліпшити і на національному, і на регіональному рівні, вважають іноземні фахівці, серед яких координатор роботи з питань зниклих безвісти МКЧХ Мар’яна Чакон і регіональний судмедкоординатор МКЧХ Марія Долорес Морсійо-Мендес.
Нема єдиної бази даних
Фахівці МКЧХ вважають, що внаслідок конфлікту на Донбасі по обидва боки лінії розмежування принаймні 1500 осіб зникли безвісти. Деякі сім’ї вже три роки не знають, що сталося з їхніми близькими.
«МКЧХ працює в Україні з початку конфлікту, і пошук безвісти зниклих веде відтоді. Зареєстровано 1,5 тисячі осіб, яких вважають зниклими безвісти, відомості про них має МКЧХ. Нині працюємо приблизно із 700 справами, 800 таких справ уже закрито. Основні їх підсумки такі: особу було знайдено в місцях позбавлення волі, і вона там нині перебуває; особу було знайдено в місцях позбавлення волі, і її випущено; підтверджено смерть розшукуваної людини», — розповідає Мар’яна Чакон.
За її словами, з тієї кількості людей, смерть яких підтверджено, останки родичів отримали менш як відсоток сімей. Так сталося через труднощі, серед яких головне — подолання лінії розмежування за умов, коли дві сторони конфлікту воюють. Є випадки, які потребують проведення судово-медичної експертизи.
«Але наші цифри не відображають усієї кількості зниклих безвісти в Україні. Ми припускаємо, що таких людей значно більше», — підкреслює Мар’яна Чакон.
На її думку, основна проблема полягає в тому, що нема єдиної бази даних людей, які зникли безвісти.
«Діяльність усіх інституцій, які займаються цією проблемою, недостатньо координують», — заявляє співробітниця МКЧХ.
Як відомо, основні інституції, які займаються проблемами зниклих безвісти, — це Нацполіція, СБУ, Міністерство оборони, управління військово-цивільного співробітництва. Залучено до роботи судово-медичну службу. Є й інші служби, які мають вирішувати питання соціального забезпечення сімей зниклих безвісти.
Потрібен новий закон
Аналізуючи тенденції, що з’явилися в роботі після гарячого періоду 2014 — 2015 років, представниці МКЧХ підкреслюють, що «жодна країна ніколи не готова до бойових дій. Так само було, коли в 2014 році почався конфлікт в Україні».
За їхніми спостереженнями, спершу були труднощі через велику кількість тіл загиблих, було багато поранених і переселенців. Згодом ситуація змінилася. І представники МКЧХ побачили готовність компетентних органів співпрацювати, спільно розв’язувати проблеми. Тому спосіб, у який МКЧХ працює в зоні конфлікту, — це допомагати установам і компетентним органам, які вирішують питання управління потоком загиблих, поранених і вимушених переселенців. МКЧХ намагається максимально підтримувати організації, залучені до пошуку і збирання останків загиблих, і допомагати в судово-медичному дослідженні їхніх тіл.
«Але ще ми побачили, що додалися проблеми сімей осіб, які зникли безвісти. І ці проблеми дуже гострі», — підкреслює Мар’яна Чакон.
Нині статус сім’ї зниклих безвісти не визначено в українському законодавстві, тому офіційно ці родини не отримують допомоги. МКЧХ пропонує ухвалити відповідне законодавство, і його попередній варіант пройшов перше читання у Верховній Раді.
«Цей закон дає змогу створити об’єднану комісію з пошуку зниклих безвісти та об’єднаний реєстр таких людей. Ми сподіваємося також, що у ньому буде положення щодо підтримки сімей зниклих безвісти», — підкреслює Мар’яна Чакон.
Додаткова порція вечері
У Сєверодонецьку презентовано дослідження, проведене МКЧХ щодо ситуації в родинах зниклих безвісти. Воно показало, що найголовніша проблема таких сімей — дізнатися долю родича, який зник. Їм доводиться стикатися з багатьма іншими труднощами, що виникають як наслідки. Зокрема це фінансові, психологічні та психосоціальні проблеми, юридичні. Адже, за даними МКЧХ, серед зниклих безвісти до 90% — чоловіки, і традиційно вони були годувальниками родин.
«Кожна історія дуже запам’ятовується і викликає багато емоцій, — каже Мар’яна Чакон. — Знаємо родини, в яких дитина жодного разу не бачила батька, бо той зник безвісти. Є матері, які бояться навіть на чверть години піти з будинку, щоб не пропустити зустрічі з рідною людиною. Або сім’ї, які день у день готують додаткову порцію їжі з надією, що зниклий родич повернеться саме до обіду чи вечері».
Оскільки Міжнародний Червоний Хрест працює й на окупованій частині України, до його офісів у Донецьку і Луганську звертаються люди, які опинилися там і реєструють зниклих безвісти родичів.
Співробітницям МКЧХ доводилося працювати в різних країнах — Гватемалі, Мексиці, Косово. Марія Долорес Морсійо-Мендес, порівнюючи, бачить багато подібностей і відмінностей. Проблеми сімей зниклих безвісти приблизно однакові всюди.
«Ґрунтуючись на досвіді, здобутому на Балканах, ми вибудовуємо рекомендації, які намагаємося донести в Україні», — підкреслює Марія Долорес Морсійо-Мендес.
Насамперед ідеться про те, що ідентифікація невпізнаних тіл не може ґрунтуватися лише на результатах ДНК-експертизи. Слід використовувати комплексний різнобічний підхід до дослідження.
Обидві співробітниці МКЧХ на запитання, чого більше потребують сім’ї зниклих безвісти — надії чи правди, відповідають однаково: «Їм потрібна визначеність. Звичайно, надія — це завжди краще, але іноді після 10, а то й 20 років очікування сама надія стає непосильною ношею. Тому людям більше потрібна правда, — кажуть Мар’яна та Марія. — І ми віримо, що влада України зможе вжити всіх заходів, аби якнайшвидше розв’язати проблеми сімей зниклих безвісти».
Дуже важлива для родичів правдива інформація про підсумки ідентифікації (хоч це й займає дуже багато часу) і пояснення того, що відбувається, яких заходів вживають для пошуків.
Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+