Сьогодні, в останню суботу листопада, в Україні відзначають День пам’яті жертв голодоморів. Штучно організований і зумисне підтримуваний тоталітарним комуністичним режимом голод в Україні (а також в окремих регіонах Росії і Казахстану) з метою придушення антирадянських настроїв та виступів проти колективізації на селі призвів до величезних втрат та відчутних наслідків для наступних поколінь. Внаслідок того голоду 1932—1933 років близько 3,9 мільйона людей померли (90% із них були етнічними українцями), а 0,6 мільйона через це просто не народилися.

Визнання Голодомору 1932—1933 років геноцидом українського народу закріплено Законом України, ухваленим Верховною Радою у 2006 році. А постановою Апеляційного суду Києва 13 січня 2010 року Сталіна, Молотова, Кагановича, Постишева, Косіора, Чубаря і Хатаєвича визнано винуватими в організації Голодомору.

Цього року тема відзначення трагедії українського народу — особливе вшанування пам’яті людей, які, ризикуючи кар’єрою, свободою, навіть життям, зробили все, щоб зберегти та поширити правдиві відомості про Голодомор. «Урядовий кур’єр» розповідає про найвідоміші з них.

Гарет Джонс (1905—1935), британський журналіст

«Я пройшов через безліч сіл... Скрізь чув плач: «У нас немає хліба. Ми помираємо! Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду».

Опублікував понад 20 статей на тему голоду. Він тричі побував у Радянському Союзі, востаннє — у березні 1933 року. Порушивши заборону на в’їзд іноземним журналістам до України, нелегально здійснив поїздку Харківською областю. 29 березня 1933 року ¢арет скликав прес-конференцію у Берліні, на якій уперше публічно заявив про Голодомор. Прес-реліз опублікували чимало газет, зокрема New York Evening Post і Manchester Guardian. Усього Джонс до 1935 року видав кілька десятків статей на тему голоду та побаченого в злиденній Україні.

Малкольм Маггерідж (1903—1990), британський журналіст

«Я ніколи не посмію цього забути... Хліборобів, які в снігу на колінах жебрають шматок хліба».

Автор багатьох статей із описом голоду в Україні та роману «Зима в Москві», виданого у 1934 році. У 1933-му дістався до охопленої голодом України. Завдяки його репортажам Великобританія дізналась про голод. У 2008 році за вагомий особистий внесок у донесення до світової спільноти правди про геноцид українського народу під час Голодомору 1932–1933 років ¢арета Джонса та Малкольма Ма∂∂еріджа нагородили (посмертно) орденом «За заслуги» III ступеня.

Андрей Шептицький (1865—1944), митрополит Української греко-католицької церкви

«Усі радіостанції просимо рознести наш голос цілому світові: може, дійде він і до вбогих хатин конаючих з голоду селян».

24 липня 1933 року разом із вищим духовенством церкви проголошує відозву «Україна в передсмертних судорогах». У ній він закликає християн усього світу поширювати правду про Голодомор в Україні і надавати допомогу голодуючому українському народові. Пастирське послання зачитали у греко-католицьких церквах як в Галичині, так і поза її межами. Про нечуваний злочин у радянській Україні митрополит поінформував Ватикан. Наступного дня після оголошення відозви 35 українських громадських організацій та партій об’єдналися в Український громадський комітет рятунку України, який став координатором допомоги голодуючим. Утім, радянська влада від будь-якої зовнішньої допомоги відмовлялася, приховуючи факт геноциду в Україні.

Мілена Рудницька (1892—1976), громадська активістка, депутат польського Сейму

«Великий голод був найбільшою катастрофою, яку Україна пережила як щодо кількості жертв, так і щодо людських страждань».

Автор статей на тему Голодомору. Мілена стала неофіційним послом, яка за допомогою офіційних і приватних зустрічей з представниками різних країн світу та керівників неурядових установ намагалася змінити суспільну думку та вплинути на Радянський Союз. Рудницькій вдалося приватно провести зустріч із головою Ради Ліги націй, якому вона передала матеріали про голод від кількох міжнародних і українських організацій.

Йоган Людвіг Мовінкель (1870—1943), Прем’єр-міністр Норвегії, президент Ради Ліги націй

«Ідеться про життя мільйонів. Тому я не міг мовчати».

У 1933 році він виніс питання Голодомору на розгляд Ради Ліги націй. 29 вересня 1933 року в Женеві відбулося засідання Ліги націй за участі 14 держав. Мовінкель чотири рази брав слово, щоб переконати представників країн-учасниць у важливості допомоги жителям радянської України. Однак постійні члени Ради (Великобританія та Франція) висловилися проти. Врешті-решт вирішили передати українську справу на розгляд Міжнародного Червоного Хреста, який звернувся до радянського уряду. На це в грудні 1933-го з Москви надійшла відповідь, в якій було заявлено, що жодного голоду в УРСР і на Північному Кавказі немає.

Нестор Білоус (1889—1972), колгоспний сторож із села Леб’яже на Харківщині, свідок Голодомору, автор щоденника

«Почалася тепла погода, і сходять всі посіви… Колгоспи сіють… Люди мруть з голоду…»

Він вів щоденник із 1911 року, хоча закінчив усього три класи церковнопарафіяльної школи. Брав участь у Першій світовій війні. Пережив голод 1921—1922 років і Голодомор 1932—1933 років, жахливі реалії якого описав простою мовою. На початку серпня 1937-го Нестора заарештували, а через кілька місяців засудили на 6 років ув’язнення у ГУЛАГу за «контрреволюційну діяльність, спрямовану на підрив колгоспного ладу». 30 липня 2008 року Харківська обласна прокуратура переглянула справу Білоуса і на підставі ст. 1 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» винесла рішення про його повну реабілітацію.

Олександра Радченко (1896—1965), учителька з Харкова, свідок Голодомору, автор щоденника

«Щоденник я присвятила своїм дітям, щоб вони літ за 20 прочитали й побачили, як страждав і стогнав народ, який був жахливий голод, якими жорстокими методами будували соціалізм». 

Вона мала трьох дочок: Еліду, Віру, Діну. Сім’я пережила Голодомор, Великий терор та Другу світову війну. Олександру заарештували в серпні 1945 року. Під час обшуку вилучили сім зошитів-щоденників за 1926—1945 роки. П’ять-шість зошитів спалили діти Олександри Миколаївни, побоюючись арешту та намагаючись допомогти матері, яка була під слідством. Комуністичний суд виніс їй жорстокий вирок — 10 років ГУЛАГу. Олександра Радченко повернулася в Україну лише в серпні 1955 року після відбування повного терміну ув’язнення. 23 липня 1991 року Олександру Радченко посмертно реабілітували. Матеріали слідства разом із щоденниками віднайдено лише у 2001 році.

Марко Желізняк (1893—1982), селянин-фотоаматор із села Удачне на Донеччині

«Що сьогодні — рядовий знімок, те завтра буде історією».

Село від початку 1920-х мало свого фотолітописця. Він знімав усе: від першого трактора в Удачному до страхітливих подій Голодомору. Камера Желізняка зафіксувала розкуркулення та вивезення хліба. Він зберіг світлини і лише після смерті Сталіна написав коментарі до них.

 

Вільям Генрі Чемберлин (1897—1969), американський журналіст, московський кореспондент бостонської газети Christian Sciense Monitor, історик

«Не було в історії людства катастрофи таких величезних розмірів, яка привернула б таку малу увагу міжнародного світу… Голод був інструментом національної політики більшовиків, вжитим свідомо як останній засіб зломити опір українського селянства проти системи».

У жовтні 1933-го подорожував Україною. Повідомлення з цієї мандрівки до Бостона він надсилав з осені 1934-го, коли назавжди залишив СРСР. Тоді ж вийшла його книжка «Залізна доба Росії». В окремому розділі про Україну він розповідав, що голод охопив територію з населенням 60 мільйонів, а кількість жертв становила 3—4 мільйони осіб. У 1944 році у Нью-Йорку вийшла ще одна книга Вільяма Чемберлина «Україна: пригнічена нація».

Улас Самчук (1905—1987), український письменник

«Марія стоїть над дитиною і думає: «Вмреш, дитинко. На широкому світі немає вже для тебе трошечки хліба... Зовсім трошечки хліба...»

У 1934 році Самчук завершує роботу над романом «Марія» — першим художнім твором на тему Голодомору, який має посвяту «Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932—1933». Жах матері у голодні роки полягав у тому, що вона ніяк не могла зарадити стражданням дитини, яка повільно згасала на її очах, і зазвичай помирала першою. В Україні роман вийшов друком лише у 1991 році.

Віктор Кравченко (1905—1966), колишній радянський функціонер

«Тут я побачив людей, що помирали на самоті, повільно, помирали страхітливо, безцільно, без надії, що їх жертва виправдана. Вони потрапили в пастку і залишились там помирати від голоду, кожен у власному домі, за політичним рішенням, прийнятим у далекій столиці за столами для нарад і бенкетів. Не було навіть розради від неминучості, щоб полегшити жах».

Автор книжок «Я обрав свободу» і «Я обираю справедливість». У 1944-му зумів утекти на Захід та опублікувати бестселер «Я обрав свободу», де описав колективізацію, Голодомор, Великий терор, свідком яких був. Саме тоді Міністерство державної безпеки СРСР організувало міжнародну кампанію з дискредитації Кравченка. Судовий розгляд, що тривав від 24 січня до 22 березня 1949 року в Парижі, назвали «процесом століття» через кількість залучених свідків з обох боків. Від Кравченка це були безпосередні свідки злочинів комуністичної системи. Захист спирався переважно на свідчення відомих осіб. Суд став на бік Кравченка і присудив йому компенсацію в розмірі 50 тисяч франків.

Рафаель Лемкін (1900—1959), американський юрист

«Голодомор є класичним прикладом радянського геноциду, найдовшого й наймасштабнішого експерименту з русифікації, а саме — винищення української нації».

Автор статті «Радянський геноцид в Україні», книги «Правління Осьових сил в окупованій Європі». Саме він уперше застосовував термін «геноцид» до Голодомору 1932—1933 років, визначивши його як «координоване планування різних дій, спрямованих на знищення основоположних основ життя національних груп, з метою повного винищення самих цих груп». Завдяки його зусиллям термін «геноцид» було додано до переліку звинувачень проти найвищого командування нацистів. Він був одним із авторів резолюції Генеральної асамблеї ООН «Конвенції про запобігання та покарання злочинів геноциду», в якій було надано остаточне визначення геноциду в юридичних термінах.

Роберт Конквест (1917—2015), американський історик-радянолог

«Суд історії не може оголосити іншого вироку радянському режимові, крім кримінальної відповідальності».

Автор книги «Жнива скорботи» — найгрунтовнішої наукової праці про Голодомор. «Жнива скорботи» з’явилися у 1986 році у престижному Oxford University Press й до сьогодні залишаються найвідомішою у світі працею про Україну. Висновок автора полягає в тому, що селянство радянської України стало жертвою страхітливого експерименту — «терору голодом». У 1993 році книга «Жнива скорботи» вийшла друком і в Україні. У 2005-му її автора удостоїли найвищої цивільної нагороди у США Президентської медалі Свободи. Президент України Віктор Ющенко за вагомий особистий внесок у дослідження голодоморів в Україні у 2005 році нагородив його орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня.

Джеймс Мейс (1952—2004), американський історик, голова Комісії Конгресу США зі збору свідчень очевидців голоду

«Мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене. Не можна займатися історією Голокосту та не стати хоча б напів’євреєм, як не можна займатися історією Голодомору й не стати хоча б напівукраїнцем».

Автор безлічі публікацій про Голодомор. У результаті роботи Комісії зі збору свідчень опубліковано тритомник майже двох сотень усних свідчень про голод в Україні. В нашій країні ці матеріали перевидані у 2008 році. У 1993-му Джеймс Мейс переїхав в Україну. Працював у Києво-Могилянській академії, займався політологією і дослідженням Голодомору. Він характеризував українське суспільство як постгеноцидне: «Це глибоко травматизований, зранений організм, який щосили намагається забути про жахи минулого...» Саме Мейс запропонував запалити свічки на знак пам’яті за померлими, «...щоб прості українці запалили в цей день у вікнах свічки — вони стануть поминальними свічками за батьками, дідами, прадідами, вони освітять майбутнє без жертв, без насильства, без жахів». 26 листопада 2005 року його нагороджено орденом князя Ярослава Мудрого II ступеня (посмертно).

Володимир Маняк (1934—1992) і Лідія Коваленко-Маняк (1936—1993), відомі українські громадсько-політичні діячі, публіцисти, журналісти

«Хай ця гірка Книга, народжена після десятиліть безмолвства, ляже першим каменем у підмурок всенародного пам’ятника трагічної історії українського народу. Ми прагнемо відродження українського народу взагалі й головного носія українства — селянина зокрема. Відродження можливе лише тоді, коли народ не втратив свою пам’ять».

Вони одними з перших в радянській Україні почали досліджувати Голодомор. Із 1987-го збирали документи та свідчення понад 1000 очевидців геноциду й у 1991 році видали «33-й. Голод. Народна Книга-Меморіал». Подружжю Маняків посмертно присуджено у 1993 році Державну премію України ім. Т. Шевченка за вагомий внесок у дослідження голодоморів в Україні, привернення уваги міжнародної спільноти до визнання Голодомору 1932—1933 в УРСР актом геноциду українського народу, активну громадянську діяльність щодо вшанування пам’яті жертв трагедії.

Сьогодні ми запалюємо свічки в пам’ять про мільйони загиблих українців від голоду. Згадаємо всіх, хто страждав і загинув тільки тому, що був українцем!.. 

ПРЯМА МОВА

13 держав визнали Голодомор геноцидом

Володимир В’ЯТРОВИЧ, голова Українського інституту національної пам’яті:

— Завдяки поширенню пам’яті про страшну трагедію українського народу в 1932—1933 роках, за соціологічними даними, 80% українців визнають Голодомор геноцидом. Голодомор визнали геноцидом українського народу 13 держав. Хронологічно це відбувалося у такій послідовності: Естонія, Австралія, Канада, Угорщина, Литва, Грузія, Польща, Перу, Парагвай, Еквадор, Колумбія, Мексика, Латвія.

У трьох резолюціях Палати представників та Конгресу США про Голодомор ідеться як про геноцид. Європейський Парламент визнав Голодомор злочином проти українського народу та проти людяності. Визнала геноцид і Балтійська Асамблея — міжнародна організація, до якої входять Естонія, Латвія та Литва. На регіональному та муніципальному рівнях Голодомор геноцидом визнали законодавчі органи 26 адміністративно-територіальних одиниць восьми держав: Австралії, Аргентини, Бразилії, Великобританії, Іспанії, Італії, Канади та Португалії. Ватикан визнав, що у ХХ столітті проти українців було вчинено геноцид.

ООН, ЮНЕСКО та ОБСЄ ухвалили документи, в яких вшановано пам’ять жертв Голодомору. Подібні документи ухвалили законодавчі органи семи держав: Аргентини, Іспанії, Чилі, Чехії, Словаччини, Мексики та Росії (щоправда, в Росії замість слова «Голодомор» вживають фразу «голод 30-х років»), а також двох адміністративно-територіальних одиниць Аргентини.

Ми вважаємо, що Голодомор 1932—1933 років якісно відрізнявся від голоду, який панував в Україні у 1921—1923 і 1947—1948 роках, що про ту трагедію українського народу треба говорити, як говорять про Голокост, не перекладаючи назви і пишучи з великої літери. Саме так зафіксовано поняття Голодомору в англійській мові й сприймається на міжнародному рівні. Саме так вживають це поняття більшість дослідників в Україні і світі, саме тому ми цього року перейменували Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні в Національний музей «Меморіал жертв Голодомору».

Матеріал підготувала Лариса КОНАРЕВА,
«Урядовий кур’єр»