«Не пиши про Наталю Миколаївну в газету, — застерегла мене моя 84-річна хвора мама, жителька Дрогобича, — бо ще її від нас заберуть». Так, мама знає: як журналіст, достойного не пропущу, щоб не поділитися добрим з добрими людьми. А ще звикла до класичного: як добрий фахівець, то піде на підвищення... Я до неї довго прислухалася, егоїстично мовчала, бо то справді була б для нас катастрофа. Навіть якщо наша сімейна лікарка Наталія Фурман довго не телефонує, мама скаржиться: «Ти ба, не дзвонять!»

Переступити мамину заборону тепер спонукали два чинники: у Наталії Миколаївни пацієнтів, які уклали і ще хочуть укласти з нею угоду згідно з медичною реформою, значно більше від належного, тож стільки народу і трохи підвищена зарплатня, сподіваюся, стримають її від заробітчанських мандрів світами. Другий факт, здавалося б, далекий — 90-річної давності, відколи не стало видатного українського лікаря, президента Всеукраїнської академії наук, засновника першої кафедри бактеріології в колишньому Союзі та Україні, працівника Паризького інституту ім. Пастера в Парижі Данила Заболотного, який зробив великий внесок у світову епідеміологію та вірусологію, рятуючи людство від чуми і дифтерії (проводив досліди на собі). У цього світила медицини померла донька, яка залишилася сама під час хвороби, коли він довго діставався в якусь глушину до тяжко хворого пацієнта.

Запитаєте, які містки між згаданими людьми в білих халатах, народженими одне від одного через понад століття? Спадкоємність добра, відданість найнебезпечнішій і найблагороднішій у світі професії — вартових людського здоров’я.

Про факт з відомим бактеріологом знають мільйони. Про те, як молода тоді дільнична лікарка Дрогобицької міської поліклініки Наталія Фурман повзла через заметіль і снігові кучугури, провалившись у якусь канаву, до хворої із загостренням холециститу, знають кілька людей. Карета швидкої доїхати на околицю занесеного снігами міста не могла, дільнична дісталася ось так.

Попри всі труднощі, які нині існують в охороні здоров’я, а їх не бракувало в жодні часи, якість медицини і порятунок людини і людства залежить від професіоналів. Яке щастя, коли саме лікар і тепер не від бізнесу, а від Бога.

Ні ми, ні навіть держава, ще вдесятеро збільшивши таким талантам та унікумам зарплату, не компенсує повністю їхніх фізичних, розумових та моральних затрат.

Моя колега сказала просто: уяви, як нам з тобою поталанило з професією. Ми ціле життя писали про щасливих і найдостойніших: про доярку — і то передову! А вони, лікарі, постійно мають справу з бідою — хворими людьми. Скільки сили і духу треба, щоб витримати і ближніх повертати до життя!

Ольга ЛОБАРЧУК
для «Урядового кур’єра»