135 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ СИМОНА ПЕТЛЮРИ

«Я вірю, що Україна як держава буде»

ПОСТАТЬ. Зоряна кар’єра Головного отамана, якщо вірити Винниченку, розпочалась не через те, що «Петлюра розумівся на військових справах, а через те, що він носив військовий одяг і був делегатом з фронту».

Втім, навряд чи Винниченко об’єктивний у оцінках. Коли він та його колеги по соціалістичній Центральній Раді не сміли навіть подумати про незалежність України, секретар (міністр) військових справ уже розпочав формувати перші українські бойові частини, що призвело до конфлікту з головою Генерального секретаріату Винниченком. Петлюра демонстративно подав у відставку і вже як приватна особа організував Гайдамацький кіш, який під час збройного повстання арсенальців і наступу на Київ червоногвардійського карального корпусу Муравйова став чи не єдиною реальною силою, на яку могла опертися Центральна Рада.

Члени Директорії УНР.  У центрі — Голова Директорії Симон Петлюра. 1918 рік. Фото з сайту symonpetlura.ucoz.uaЗа умов розгулу анархії, коли мандати мало чого важили, потрібен був неабиякий організаторський талант, політичний розум, ораторський хист і особиста мужність, щоб повести стомлених війною людей у бій. Так розпочалися відчайдушні спроби Петлюри захистити незалежність України від червоних і білих, які бачили в ній лише ласий шматок «нєдєлімой» імперії — царської або більшовицької.

Усвідомлюючи, що самотужки молодій державі не вистояти, Петлюра шукав допомоги у Франції, керівники якої, однак, зробили ставку на білогвардійців. Як наслідок, Українська Центральна Рада вимушена була піти на кабальний мирний договір із Німеччиною. Тим, хто й досі дорікає цим українцям, варто згадати, що більшовицька Росія буквально через день у тому ж таки Брест-Литовську теж підписала «похабний» (за визначенням Леніна) мир із німцями. Втім, союзників не цікавила українська державність: Центральну Раду розігнали, а Петлюра опинився у тюрмі.

Та вже невдовзі Україну охопило всенародне повстання. 14 грудня 1918 року петлюрівські війська урочисто ввійшли до Києва. Однак, як небезпідставно заявляв Ленін, без українського хліба і донецького вугілля більшовики приречені на поразку, а тому загарбання України було для них питанням життя і смерті.

Українцям довелося вкотре йти на вимушений союз — цього разу з поляками. На відміну від більшовиків, вони не були готові воювати за Україну до останньої можливості. У жовтні 1920 року Польща і підконтрольний Москві український радянський уряд уклали мир, однією з умов якого стало роззброєння військ УНР, що опинилися на польській території. Для Петлюри розпочалося страдницьке і злиденне емігрантське життя, яке 25 травня 1926 року обірвала куля підісланого радянськими спецслужбами вбивці. Він заявив, що це його помста за вчинені петлюрівцями єврейські погроми.

Хоч як гірко це визнавати, але, попри офіційні накази про толерантне ставлення до меншин і навіть показові страти погромників, звинувачення петлюрівців у погромах небезпідставні. Втім, нічим не кращі щодо цього військові підрозділи інших учасників громадянської війни в Україні. Навіть Червона армія, в якій євреї обіймали чимало командних посад, не може похвалитись недопущенням єврейських погромів та інших ексцесів. Наприклад, у книзі Ісака Бабеля «Кінармія», написаній очевидцем, зустрічаємо описи групових згвалтувань будьонівцями дівчат-українок, дикого блюзнірства й оргії в польському костелі, страти червоноармійцями старого єврея, якого «осторожно зарезали» серед центральної площі, навіть «не замазавшись кровью».

Утім, найбільше погромів — на совісті денікінців, яким активно допомагали країни Антанти. Зокрема, лише в Києві після його взяття «Добровольческой армієй» загинуло щонайменше 20 тисяч євреїв. Не менш промовисті сторінки документальних свідчень про звірства денікінців у Кривому Озері на Одещині: «Вагітну жінку з∂валтували, розрізали їй живіт, викинули разом з плодом на вулицю… Дівчат гвалтували, рубали на частини… 90% жінок від 12 до 16 років згвалтовано… Кількість трупів похованих — майже 400. Поховано окремих черепів — 36; окремих кісток — кілька десятків мішків; залишків людей, з’їдених собаками, — близько 100. Точну кількість убитих не вияснено».

Усі ці злочини — на совісті білих офіцерів, з яких нині в Росії ліплять героїв. Хоч не менша частина вини — на тих країнах, які озброювали і обмундировували це воїнство. Не дивно, що французький суд… виправдав убивцю Петлюри, тим самим переклавши власну провину на тих, хто міг сподіватися лише на власні сили, а тому зазнав поразки, опинившись на ковадлі між двома потужними арміями.

170 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ МУРАШКА

Учитель художників

ГОРДІСТЬ. Кожен має свій талант. Проблема лише в тому, щоб знайти своє покликання, як зробив це Микола Мурашко. Замість того, щоб стати одним із небезталанних, та все-таки не геніальних художників, він обрав непрестижну, як здавалось багатьом, стезю навчання азам живопису здібних дітей, започаткувавши Київську рисувальну школу. Спочатку вона діяла в будинку самого викладача, а невдовзі — завдяки допомозі знаних українських меценатів Івана Терещенка та дружини Василя Тарновського-молодшого — не тільки розташувалась в окремому приміщенні, а й здобула щорічну грошову підтримку в розміріПортрет Миколи Мурашка роботи  його племінника —  Олександра Мурашка. Фото з сайту blog.i.ua 200 рублів.

Заможніші вихованці школи платили за навчання, а для «лиц успевающих и небогатых» передбачались пільги аж до повного звільнення від оплати. До речі, сам засновник першого і єдиного на той час у Києві мистецького навчального закладу походив із родини різьбяра іконостасів. Уже дев’ятнадцятилітнім ремісником Микола Мурашко привернув увагу викладача малювання однієї із київських гімназій Івана Сошенка, який належно оцінив здібності хлопця та посприяв його вступу до знаменитої Академії художеств у Петербурзі, де колись навчався ще один його «похресник» — Тарас Шевченко. Тож фактично йдеться про своєрідну естафету доброти, небайдужості, допомоги ближньому, без яких український народ вже давно зник би як етнос.

Саме Рисувальній школі Миколи Мурашка ми завдячуємо відкриття художнього генія Миколи Пимоненка, на картинах якого життя України і українців постало так само зримо, як на сторінках творів Миколи Гоголя. У числі не менш знаних вихованців видатного педагога — Григорій Світлицький, Фотій Красицький, російський живописець Валентин Сєров та рідний племінник «вчителя художників» — Олександр Мурашко, якому судилася коротка і трагічна доля першого українського імпресіоніста світового рівня. До речі, саме з Київської рисувальної школи розпочалась дорога до слави Казимира Малевича.

Не менш значима заслуга Миколи Мурашка у формуванні неповторної культурної аури Києва. Тут, як у найбільших столицях Європи, почали відбуватись щорічні виставки живопису, на яких (з легкої руки керівника рисувальної школи) спочатку виставляли свої картини його знамениті однокурсники по академії, а згодом — уже ціла когорта найвідоміших митців.

Ще одним великим уроком Миколи Мурашка стало його подвижництво, яке буквально сколихнуло провінційно-міщанський побут Києва, зведеного на той час до рівня рядового губернського міста. Якщо спочатку до ініціативи гімназійного вчителя малювання, який, за словами злостивців, «із двома гривениками (монети по 10 копійок. — В. Ш.) у кишені» надумав відкрити школу, ставились скептично, то вже за рік навчальному закладу відвели поверх у будинку Міської думи та виділили казенну субсидію в розмірі 300 рублів щорічно. Професори Київського університету за символічну плату читали вихованцям школи лекції з історії мистецтв, анатомії, теорії перспективи, а виставки учнівських робіт і благодійні вечори, кошти від яких ішли на потреби закладу, стали обов’язковими для кожного, хто вважав себе київською елітою. За великим рахунком, започаткована Миколою Мурашком справа стала школою як мистецтв, так і доброчинності, що роблять наш світ кращим і красивішим.

215 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ БАЛЬЗАКА

Прозорливість майстра

Оноре де Бальзак  відвідував Україну двічі. Фото з сайту www.histoire-image.orgГЕНІЙ. Широко відомо про роман видатного француза з магнаткою Евеліною Ганською, чий маєток донині збмистецтво місцевого люду комбінувати навіть звичайнісінькі речі». 

Втім, одна з найяскравіших фраз великого майстра — його відгук про Київ: «Татарське місто з трьомастами церквами, з багатствами Лаври і Святої Софії українських степів». Погляд Бальзака, призвичаєний до найменших нюансів краси, безпомилково вловив різницю між давньокиївською Софією та «московсько-татарським» стилем чужорідної архітектури пізніших культових споруд…

ПІДПАЛ БІБЛІОТЕКИ АКАДЕМІЇ НАУК УРСР

Таємниця «Справи Погружальського»

СКАНДАЛ. Відділ україністики найбільшої і найціннішої наукової бібліотеки України запалав під ранок. Пожежу впродовж двох годин фактично не гасили, адже, за дивним збігом обставин, саме в цьому районі міста тимчасово відключили водогін. Як наслідок, полум’я розгорілось настільки, що його здолали лише через три доби.

Збитки оцінили у 883 тисячі радянських карбованців. Не гріх нагадати, що на той час зарплата 70—80 карбованців для містян вважалась високою, а мільйони колгоспників працювали взагалі безкоштовно — за трудодні.

Палія затримали — ним виявився працівник відділу марксистсько-ленінської літератури цієї ж бібліотеки Погружальський, який пояснив свій вчинок бажанням помститися директору. Утім, чому спалахнули не томи Леніна і Маркса, а саме українські фонди, зокрема архіви часів Центральної Ради та безцінні рукописи і стародруки, що за завданням Миколи Скрипника спеціально збирали для обгрунтування територіальних прав України на землі Воронежчини, Курщини, Стародубщини та Кубані, — суд не цікавило. Як і те, чому важкозаймисті книги, що зазвичай обгорають, а не згорають, довелось гасити кілька діб…

Понад те — злочинець, дії якого через велетенську матеріальну шкоду підпадали під виняткову міру покарання (навіть у вже «ліберальні» брежнєвські часи директорів гастрономів за значно менші крадіжки розстрілювали) відбувся… 10 роками ув’язнення.

Українська інтелігенція розцінила цей підпал як інспіроване радянською владою цілеспрямоване нищення історії і культури нашого народу. Як написав Євген Сверстюк у нелегально поширюваній статті «З приводу процесу над Погружальським», нам «спалили храм, де відроджується душа… Шовінізм глузує з вас, а ви клянетеся в любові до «великого російського народу»… Якщо кляп у роті і таємне знищення політичних противників — демократія, то що тоді фашизм?.. Не втішаймо себе істиною про безсмертя народу — його життя залежить від нашої готовності постояти за себе!»