Мінприроди не погоджується із будівництвом нових блоків на Ташлицькій ГАЕС (гідроакумулюючій електростанції), оскільки це матиме негативний вплив на Національний природний парк «Бузький Гард». Про це йдеться у листі екоміністра Остапа Семерака до Міненерговугілля.

Стурбованість Мінприроди зрозуміла: адже в разі виконання планів із добудови ТГАЕС її запуск вимагатиме значного підняття рівня води в Олександрівському водосховищі, розташованому на річці Південний Буг біля міста Южноукраїнськ. І тоді під водою повністю опиниться одне із семи природних чудес України разом із червонокнижними рослинами й тваринами та унікальні історичні пам’ятки, зокрема й територія Бугогардівської паланки Війська Запорозького.

Тобто буде скоєно злочин, адже затоплення території заповідного об’єкта — це один із способів його знищення, що не допускається українським законодавством. Про деякі з наслідків затоплення цієї території та про аргументи авторів такої ідеї «УК» нещодавно наголошував у матеріалі «Бузький Гард»: енергетики проти екологів з істориками» (15 липня 2016 р.). Але ситуація настільки складна, а історія задавнена, що однією статтею тут не обійдешся. Ще важливіше, що ТГАЕС — це не окремий проект, а частина великої програми, про що йтиметься нижче.

Відголоски радянського минулого

Цікаво, що думка нинішнього екоміністра збігається з переконаннями одного з його найрезультативніших попередників — Івана Зайця (очолював міністерство у 2000 — 2001 роках). Заєць нагадав, що проект гідроенергетичних об’єктів Южно-Українського енергокомплексу, до якого входить і ТГАЕС, розроблений інститутом «Укргідропроект», затверджено наказом Міністерства енергетики і електрифікації СРСР від 11.06.1981 р. Тобто в часи, коли не було ні сучасних комп’ютерів, мобільних телефонів, ні Фейсбука, ні ефективних сонячних електрогенеруючих модулів і теплоізоляційних матеріалів.

«Сам факт народження цього проекту є абсолютно застарілим. І це стосується не тільки Ташлицької гідроакумулюючої електростанції. Це і про ГАЕС, яку хочуть побудувати біля Канева, і про низку ГЕС на Дністрі», — наголосив Іван Заєць на недавній прес-конференції в Укрінформі. За словами екс-міністра, подальший розвиток усіх цих програм призведе до колосальних втрат і для суспільства, і для науки. До того ж збільшення площі дзеркала Олександрівського водосховища посилить випаровування води, брак якої і без того відчувається на півдні.

Минулий посушливий рік показав уразливість нашої країни до змін клімату, і особливо гостро це позначилося на басейні Південного Бугу — єдиної великої річки України, басейн якої розташований в межах нашої країни. За останні десять років водність ріки зменшилася майже вдвічі («Як уберегти Південний Буг для нащадків», «УК» від 21 травня 2016 р.).

Директор Наукового центру аерокосмічних досліджень Землі НАН України академік Вадим Лялько на тій самій прес-конференції зазначив, що підвищення рівня Олександрівського водосховища до відмітки 20,7 метра є небезпечним і з інших причин. Южно-Український енергокомплекс розташований в сейсмічно активній зоні, а тутешнє геологічне середовище пронизане системою розломів різного порядку. Накопичення додаткової значної маси води може порушити рівновагу, спричинити зсуви абощо. До того ж підйом рівня води в Олександрівському водосховищі призведе до підтоплення прилеглих територій, зміни її гідрогеологічних умов, зниження міцнісних характеристик відкладів.

А що скаже Європа?

Так само проти виступає Мінприроди й щодо побудови шести ГЕС на Верхньому Дністрі. Оскільки буде знищено всі прируслові та руслові природні комплекси Національного природного парку «Дністровський каньйон», дістанеться й Хотинському та Галицькому, різним заказникам та пам’яткам природи. Виникнуть й міжнародні проблеми. Адже території цих парків передбачено включити до Смарагдової мережі Європи, створення якої на території України передбачено Угодою про асоціацію з ЄС. Тобто порушення природного стану парків може призвести до зриву виконання зобов’язань України перед ЄС. Можуть бути й інші неприємні міжнародні наслідки. Адже Дністер — річка, яка єднає Україну з Молдовою, що теж активно інтегрується в Європу.

У листопаді 2012 року в Римі під час наради сторін Конвенції про охорону та використання транскордонних водотоків та міжнародних озер Україна та Молдова підписали договір про співробітництво у сфері охорони і сталого розвитку басейну Дністра. Договір ратифікований Молдовою і, за інформацією Остапа Семерака, вживають заходів щодо його ратифікації Україною. Але і без цього договору очевидна стурбованість (і це, завважте, дуже дипломатичне формулювання) Республіки Молдова «намірами України зарегулювати Верхній Дністер з огляду на обмеженість водних ресурсів у регіоні в посушливий період». А є ще міжнародна конвенція Еспо про оцінку впливу на навколишнє середовище у транскордонному контексті, яку Україна давно ратифікувала. Тож поки це дослідження не проведуть, про жодні ГЕС на Дністрі навіть згадувати не варто.

Дивитися в корінь

І добудова ТГАЕС, і будівництво ГЕС на і без того замученому Дністрі — частина Програми розвитку гідроенергетики, яку група лобістів активно прагне легалізувати останнім часом. Її автори намагаються відповісти на запитання «Як покращити стан гідроенергетики?» Але хто сказав, що треба покращувати стан саме цього сектору? Чому питання саме гідроенергетики розглядається окремо від енергетики загалом?

Імовірніше, варто спитати «Як покращити стан енергетики?» І замість розвитку шкідливої для довкілля, туризму, археології, сейсмічної та кліматичної безпеки та непопулярної в міжнародному плані енергетики води треба віддати перевагу, наприклад, сонячним станціям. Інвестори, за словами віце-прем’єр-міністра Геннадія Зубка, на створення такої станції в Чорнобильській зоні у чергу шикуються («Умвельт убер аллес», «УК», від 2 квітня 2016 р.). Та й ухвалений недавно з подачі Президента України закон про розвиток зони відчуження надає фантастичні можливості для «сонячного» напряму.

А може, й ще ширше (глибше) подивитися? І подумати, скільки нам енергії взагалі потрібно. І тоді запитання звучатиме ще інакше: «Як нам забезпечити наші потреби в енергії?» І тут найкраща відповідь — енергоефективність. Уже багато разів згадано й у нашій газеті: теплоізоляція приміщень, зменшення енерговитрат на одиницю продукції, енергоощадні прилади і звички.

Чому ті, хто підтримує Програму розвитку гідроенергетики, не опанували мудрість «дивитися в корінь»? Або принаймні не вчинили згідно із законом. Адже, як правильно зазначає у листі Остап Семерак, «відповідно до ст. 14 Закону України «Про екологічну експертизу» державні екологічні програми, проекти розвитку і розміщення продуктивних сил, розвитку окремих галузей економіки підлягають обов’язковій державній екологічній експертизі… Згідно з частиною 3 статті 39 забороняється реалізація проектів і програм чи діяльності без позитивних висновків державної екологічної експертизи». Іншими словами, вкладати нині кошти у Програму розвитку гідроенергетики, витрачати на неї час і зусилля — це все одно, що лити воду в пісок. Бо неправомірність реалізації Програми можна легко оскаржити в суді, й низка неурядових організацій такий намір уже висловила. Та й грошей — а їх гідроенергетики збираються позичити у міжнародних банків — серйозні інвестори без екоекспертизи не дадуть.

Так для чого город городити і всупереч здоровому глузду та закону проштовхувати небезпечні ідеї і проекти? Відповіді наразі немає. Та й бути не може, бо захищати Програму — це визнати свою обмеженість і підтвердити наміри вчинити злочин, порушивши низку законів України.