Навіть після того як список офіційно займаних посад жінками у ЗCУ розширили й узаконили, суспільного розголосу це не набуло. І правильно. Кожен обирає й виконує справу за велінням серця і обставин, не чекаючи фанфар. Головне — аби не заважали, а краще, щоб підтримували. В армії сила-силенна роботи, виконання якої потребує витримки, зосередженості, притаманних жінці. Окремі не бойові спеціальності я б порівняла з роботою розвідника чи снайпера. Виконавця не видно, а результат є.

Наші військові на сході позитивним настроєм, добрими вчинками і готовністю допомогти місцевим жителям переконали їх: російська пропаганда таки програла! Фото надане автором

Цікавість — не вада

Тетяна Панасюк — старший сержант ЗСУ, начальник фінансової частини сьомої окремої автомобільної санітарної роти. Її життя давно пов’язане з військом і фінансами. Стаючи на весільний рушник, розуміла: із чоловіком, кадровим офіцером, військовим медиком доведеться розділяти не лише романтику зміни місця проживання (саме так у молодості сприймається військовий побут), а бути для нього міцною опорою. Витримала. Життєвий екзамен склала. Без слів показувала доньці й синові, на якому фундаменті тримається міцна сім’я. За девіз узяла відоме багатьом мудрим жінкам правило: куди голка, туди й нитка. На цьому можна було б і завершувати розповідь про одну із сотень тисяч військових сімей. Служили, поневірялися, обжилися, пішли у відставку. 

Та події на сході не дали змоги жити спогадами. Наприкінці 2015 року чоловіка Тетяни мобілізували. Доки спаковував необхідне для медика в польових умовах, попросив дружину забрати з військкомату його документи. 

— Між іншим поцікавилася, чи не знайдеться й для мене якоїсь посади там. Коли дізналися, що працюю бухгалтером, дуже зраділи, сказали, є потреба у фінансистах. Через два тижні потому отримала відношення з 7-ї роти. Пройшла підготовку в навчальному центрі «Десна» і з травня 2016 року проходжу службу на сході країни, — розповіла Тетяна Панасюк. 

Будні на війні мають особливості. Це не лише обстріли, біль і сльози. Тут так само, як і на інших українських територіях, живуть люди із щоденними потребами в їжі, теплі, освіті, медичному забезпеченні.

— У нашу роту на службу за контрактом прийшло чимало місцевих жителів. Той, хто звик працювати, без роботи не сидить. Колишні працівники заводу «Азот» виявили бажання допомагати армії. Тут ставали водіями і санітарами. Від них ми дізналися про сєверодонецьку школу-інтернат, у які навчаються і живуть діти. Згадали власних дітей та онуків. Вирішили, що треба дізнатися, чого потребують там, зібрати гроші й провідати, — продовжила розповідь військова. — Директор дитбудинку запевнила, що матеріальне забезпечення закладу держава надає належне. Хіба пара рукавичок для хлопчиків і дівчаток була б не зайвою. З огляду на вік дітей купили сотню пар рукавичок потрібного розміру, солодощі, фрукти і поїхали знайомитися. 

Потім довідалися про будинок маляти, в якому перебувають 70 дітей віком від 6 днів до 5 років. Для них вихователі попросили придбати найбільш ходовий товар — підгузки. 

Місія 7-ї санітарної роти полягає у швидкій вчасній евакуації хворих і поранених з поля бою. А потім за потреби слід доставляти їх у Харків у госпіталь. Має вона підпорядкування військовому госпіталю міста Севєродонецька. Із часом започатковану в роті традицію допомагати місцевим жителям перейняли й військові медики і стали регулярно провідувати дітей. Начальник військового госпіталю Андрій Телефанко запропонував окрім санітарно-гігієнічних товарів, придбати і подарувати розвиваючі ігри і книжки. Малеча радо прийняла яскраві гостинці від людей у камуфляжі.

Тетяна Панасюк каже, що такі візити роблять неймовірне у свідомості обох сторін. У кожного із захисників їхньої роти давно є сім’ї, діти, у декотрих онуки. Розлука з рідними додає людям сентиментів і співчуття до чужого горя. 

Візити до будинку маляти залишають у захисників важкий слід у душі. Виходить, що не встигло маля ще й світу всміхнутися, а вже сирота, часто при живих батьках. Побутує думка, що складні часи спонукають до зібраності й відповідальності. Де там! Пані Тетяна розповіла, як кожен із побратимів виявляв бажання стати усиновителем. Вона й сама мала намір це зробити. Уже й з дітьми порадилася, чи не будуть проти, щоб у них, зовсім дорослих, з’явилася молодшенька сестричка Сашуня. Родина зраділа можливому поповненню. Однак не все так просто. Виявилося, на таких маленьких діточок у сиротинці черга. Заочно вони мають усиновителів. А ті чекають рішення суду про позбавлення батьківських прав біологічних батьків. 

Розвінчують брехню справами

Військовослужбовці санітарної роти, як і їхні колеги з військового госпіталю, в зоні АТО не ділять людей на цивільних і військових, дітей і дорослих. Хоч би хто звернувся по допомогу, він її отримує. Для місцевих жителів за домовленістю між керівництвом госпіталю і військово-цивільною адміністрацією визначено три прийомних дні на тиждень. Бувало, що військові лікарі надавали екстрену допомогу цивільним, у яких стався інсульт, зробили кілька операцій. 

«Уважним людяним ставленням ми зламали стереотип про українських захисників», — сказала військовослужбовець. 

Тетяна розповіла, що новачки, потрапляючи у воєнні умови, змінюються. Тут не говорять про вишуканий одяг і оригінальні наїдки. Люди починають розуміти інше: чи виживуть під час обстрілу з важкої артилерії, чи омине куля ворожого снайпера, чи вдасться за рахунок власних невеликих пожертв зробити щасливою чужу дитину.

— Наші бійці чергують у відповідних пунктах у Попасній, Станиці Луганській, Щасті, Маріуполі, Часовому Яру. Вивозимо хворих і поранених у Харків. Хто як не медики мають нагоду аналізувати зміни в поведінці й свідомості місцевих жителів щодо військовослужбовців ЗСУ. День у день життя змушує аборигенів спілкуватися з людьми в камуфляжі. Вимушене співіснування показало місцевим, що російська запопадлива пропаганда таки програла. Український військовослужбовець не пройде повз проблему місцевого жителя. Коли бачать потребу місцевих у допомозі, то надають її безперечно, — додала співрозмовниця. 

Зі спостережень пані Тетяни виходить, що Луганщина різна. «Якось стояли ми в Сватовому. Жителі населеного пункту переважно українськомовні. Ставлення до військових із перших днів було дружнім. А коли ми звідти виїжджали, то люди просили не кидати їх, казали, що з нами їм спокійніше. Пропонували допомогу. Але військові підпорядковуються наказу. Тож куди шпиталь, туди і ми. А в Сєверодонецьку бувало, що в магазині продавщиці демонстративно відверталися, а інколи просили навіть вийти, казали, що перерва. Ігнорували українську мову і відмовлялися продавати товар. За рік ситуація змінилася. Люди пересвідчилися, що те, що говорять із приймачів російські пропагандисти, абсолютно не відповідає дійсності».

Найголовніше, на чому наголошує військова: багато в чому на позитив спрацьовують наші вчинки. Місцеві жителі бачать, що бійці ЗСУ жодної шкоди не завдають. Поводяться як добропорядні люди. Велике криється в малому. Якщо військові помітять жінку з важкою ношею, обов’язково запропонують допомогу. У стареньких поцікавляться, чи потрібна поміч. Бабусі-дідусі більш контактні, вони розпитують солдатів про життя. Цікавляться, звідки родом. Згадують, що і в них поза Донбасом залишається часточка життя — родичі, друзі молодості.