Яким у житті має бути артист, якщо він так переконливо втілює на сцені образ невтомного і простодушного витівника Труффальдіно з комедії Карло Ґольдоні «Слуга двох господарів»? Та не просто втілює, а проживає його в жанрі мюзиклу зі співом, танцями та віртуозним пластичним рішенням. Вистава «Труффальдіно з Берґамо» Київського національного академічного театру оперети стала справжнім вибухом минулого сезону і здобула «Київську пектораль». Тому «УК» призначив зустріч виконавцеві головної партії Дмитрові Шарабуріну.
Аж ось у спорожнілому театральному фойє з’явився й він сам — чорнявий серцеїд із приязною усмішкою й пружною ходою спортсмена. Ми почали розмову.
— Часто про оперету говорять як про найскладніший з театральних жанрів. Чи справді це так?
— Не можна винести однозначний вердикт, що саме найважче — оперета, опера чи драма. Усе залежить від того, хто і як це робить. Нині оперета — справді чи не найбільш синтетичний жанр, який ставить перед виконавцем безліч завдань. Хоч деякі сучасні оперні вистави не відстають від оперети. Там теж треба рухатися, співати в не завжди зручних позах, виконувати найпримхливіші вказівки режисерів. Але якщо говорити про український театр, я б наважився стверджувати, що в нас оперета все-таки трохи випереджає оперу. За рівнем режисерського мислення, за постановковими винаходами, за динамікою.
З іншого боку, не забуваймо, що багато класичних оперет у Західній Європі йдуть на сценах оперних театрів і фактично їх вважають операми. Маю на увазі зокрема «Циганського барона», «Веселу вдову», «Летючу мишу» тощо. І в нас, і за кордоном у цьому жанрі ніхто не робить поблажок виконавцям. Маєш співати, володіючи всім арсеналом вокальної техніки, і водночас танцювати поряд з балетними артистами та ще й виконувати трюки, кульбіти. Під час виступів у театрах Німеччини я помітив, наскільки там цінують таких поліжанрових артистів.
— Чим стала для вас роль Труффальдіно? Напевно, вас інколи порівнюють із Костянтином Райкіним?
— Справді натрапляв на такі порівняння. Але хоч би на чию користь вони були, не вважаю їх правомірними. Адже кіно має небагато спільного з безжальною миттєвою атмосферою театру. На сцені неможливо нічого повторити чи перезняти. У нас не буває десятків коротеньких дублів і шматочків, які можна виправити, повторивши безліч разів перед камерою. До того ж, ми завжди співаємо наживо, а Райкін у цій стрічці зовсім не співає. Не кажу про те, що знімальний процес триває протягом багатьох місяців, а в театрі ми на все маємо лише кілька годин у режимі нон-стоп. Захоплююся фільмом Володимира Воробйова, це наче келих шампанського. Але порівнювати його з будь-якою виставою недоречно, бо критеріїв такого порівняння не існує.
Я марив партією Труффальдіно. Але сталося так, що протягом репетицій аж на два місяці випав з робочого процесу через травму спини. Доводилося поступово набувати потрібної фізичної форми. Адже режисер вистави Богдан Струтинський вимагав від усіх віддачі не на 100, а, певно, на 220 відсотків. Та й без неабиякої фізичної підготовки зіграти цю роль просто неможливо. Репетиції були незабутніми. Ми реготали над текстами Гольдоні, які так вдало переклали українською Яна Іваницька і Сергій Дідок. Тішуся з того, що потрапив до такої прекрасної команди колег і партнерів. Робота над цією виставою зцілила мене після травми.
Загалом Труффальдіно — непоганий хлопець. Він отримує задоволення від служіння. Водночас він уміє кохати, і багато жінок прагнуть кохати його. За його вдачу, темперамент, веселий характер. Вбачаю в цьому герої деякі риси, притаманні й мені самому.
— А звідки у вас така акробатична підготовка?
— Як ви бачили, використовую навички з акробатики не лише в «Труффальдіно», а й у кількох інших виставах. Наприклад у «Сорочинському ярмарку». Усе це ще з дитинства, з юності. Адже я всерйоз займався боксом і проводив багато часу в спортивних залах. Та й загалом мене цікавив спорт: плавання, легка атлетика. Не був тим хлопчиком, який годинами сидів за роялем і слухняно чимчикував із течкою на заняття із сольфеджіо. Але в нашій школі була театральна студія, я брав участь у її виставах, також грав на гітарі, співав, був заводієм компанії в найкращому сенсі цього слова. Проте тоді не мислив себе поза спортом.
— Не кожен співак може похвалитися спортивним минулим.
— Мій батько — професійний тренер. Я майстер спорту та чотириразовий чемпіон України з боксу, провів безліч боїв, зокрема на міжнародних змаганнях. Займався боксом з десяти років. Тож суворий режим тренувань і змагань був звичним для мене змалечку. Але до участі в чемпіонаті світу або в Олімпіаді мене завжди відокремлював один крок. Попри те, що для цього були всі підстави. Але загартування далося взнаки. І нині перебуваю в хорошій формі, регулярно плаваю в басейні, бігаю на великі дистанції, щоранку присвячую певний час комплексу фізичних вправ.
— Продовжимо про синтез жанрів. Бачачи вас у виставах, думаєш не лише про спів, танець і акторську майстерність, а й про спорт і мало не про цирк. Де ж межа вашої акторської витривалості?
— Скажу одразу, що сама ідея такої різнобічності належить не мені. Погляньте навкруги. Техногенна революція, здійснена Стівом Джобсом, 4D- та 5D-кінотеатри, мегаіндустрія сучасних шоу. Все це змушує світ ворушитися і модернізуватися в усіх жанрах. Нинішню публіку, яка купує квитки в театр, дуже важко здивувати. Вона розбещена найрізноманітнішими враженнями. Хай не кожен бував на Бродвеї, але напевно відвідував сучасні кінотеатри чи переглядав новинки шоу-бізнесу в інтернеті. Саме це й спонукає до створення спектаклів, де потенціал актора був би задіяний максимально. Тому протягом вистави не просто промовляю прозу чи співаю арію, а й роблю все те, що вмію і що передбачене сучасною режисурою.
— Понад десять років тому в опереті з’явився надпотужний «реактор» на ім’я Богдан Струтинський. Його креативність і безмежна енергія вивели театр на першу позицію в столиці. Як вам працюється з таким майстром?
— Ця людина не сидить на місці ні секунди. Навіть не знаю, чи існує для нього ніч. Він буквально живе мистецтвом, цілковито віддається не лише суто творчій частині своєї роботи. Він також блискучий директор, менеджер. Подивіться на театр, і ви зрозумієте, хто такий Струтинський. Подивіться на його справи, на те, який вигляд має сам театр.
Пам’ятаю, як ще студентом першого курсу завітав до Київської оперети. Вибачте на слові, але навіть запахи у фойє тоді були геть іншими. Зайдіть у театр, і зрозумієте, хто його очолює. Тепер у нас ідуть вистави всіх жанрів —оперета, опера-буфф, мюзикли, драма, моновистави, концерти, ба навіть балет. Функціонує мала сцена, життя вирує. Кияни скрізь бачать якісну рекламу вистав театру. Колись про таке можна було лише мріяти.
Щодо того, як мені працюється з Богданом Струтинським, наведу приклад. Свого часу прийшов в оперету з театру «Колесо». Тоді готувався до роботи у виставі «Сорочинський ярмарок» і думав, що тут буде все по-іншому, що це легкий жанр і навички роботи на драматичній сцені не знадобляться. Виявилося, інакше! Наш головний режисер дотримується всіх норм драматичного театру і навіть більше. Від самого початку я відчув ту високу планку, яку Богдан Струтинський виставляє для себе і для інших.
— Чи згадуєте про своїх учителів? Цікаво, хто виховував такого різнобічного актора?
— Про це можна говорити довго. Згадаю моїх викладачів з КНУКіМ Петра Ільченка, Катерину Півоварову, Нінель Биченко. Щодо вокалу скажу про народних артистів України Романа Майбороду та Миколу Коваля, а також про заслуженого артиста Росії Володимира фон Вайґнера. Але Роман Георгійович Майборода — найяскравіший приклад вимогливості до самого себе. Це геніальний співак і геніальний педагог. З ним пов’язані чи не найкращі спогади і чи не найважливіші надбання в моїй вокальній освіті.
— Ви набули досвіду роботи телеведучого, та й нині ваша програма в ефірі. Робота на ТБ — це творчість, хобі чи просто заробіток?
— Правду кажучи, ніколи не мріяв працювати на телебаченні. Свого часу майже випадково потрапив на кастинг до каналу MTV. Усі, хто прийшов туди, страшенно хвилювалися, гарячково зубрили щось, не відриваючись від папірців. Я ж навіть не уявляв, що саме доведеться робити перед камерою і не знав про обов’язкові тексти, надіслані всім претендентам, крім мене. Щось зімпровізував. І в результаті взяли саме мене. Спочатку був співведучим проекту Open Space. Після реорганізації каналу залишався його єдиним ведучим, працюючи у спеціально створеному для мене проекті «Хі та ха». Там коментую кумедні відеоролики з інтернету. Ця програма досі в ефірі, тому мене часто впізнають на вулицях, вітаються і пишуть багато коментарів у соцмережах.
— Нещодавно ви захопилися камерним виконавством і почали давати сольні концерти філармонійного формату.
— Так, я вирішив відродити найкращі традиції камерного вокального виконавства. Адже публіка дуже цінує, коли співак виносить на естраду чітко побудовану програму, яка відображає його найпотаємніші почуття й смаки, в якій закладено певне послання. Це зовсім не те спілкування, яке властиве оперній сцені. У концерті воно відбувається майже сам на сам зі слухачем і надає виконавцеві багато п’янкої свободи. Дуже приємно, що мої сольні виступи знаходять найщиріший відгук у серцях людей. Уже заспівав кілька програм — з українських народних та козацьких пісень, старовинних романсів, класичних арій. Працюю над творами композиторів доби бароко та вокальними мініатюрами Михайла Глінки. До роботи в цьому жанрі мене надихають дві обставини: повне творче взаєморозуміння з концертмейстером, а також відданість публіки, яка за найменшої нагоди запитує, коли відбудеться мій наступний концерт чи прем’єра нової програми.
Олександр МОСКАЛЕЦЬ
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Дмитро ШАРАБУРІН. Народився 1985 року в Києві. Закінчив Київський національний університет культури і мистецтва.
Соліст Київської оперети (баритон), камерний співак, актор театру і кіно, телеведучий, поет, спортсмен.
Ми в Google+