…Тролейбус неквапом чалапав колесами по асфальту, немов калошами великого розміру. Двері відчинялися й зачинялися, і невдовзі салон нагадував діжку, яку, щоб не повипадали оселедці, міцно стягують обручами. Зненацька діжкоподібний рогатий різко загальмував. Ще не стихли не дуже нормативні вислови пасажирів, як гучно прокашлявся динамік:

— Усім залишатися на місцях! Хто де впав — теж. Тролейбус захоплено! У разі невиконання вимог панькатися із заручниками не збираюся!

Усе це було сказано російською мовою, та в салоні відшукався наївний одинак, який засумнівався у національності терориста.

— Невже Бен Ладен? — вголос висловив він припущення. — Мабуть, зараз поїдемо таранити «білий дім». Або універмаг «Білий лебідь»…

— Стули пельку! — бадьоро порадив динамік. — Слухайте мої вимоги! Вимагаю оголошувати зупинки у транспорті тільки російською мовою!

— Здрасьтє! — всерйоз обурився водій. — А я по-якому балакав? Скажіть хоч ви, — звернувся до пасажирів.

 Динамік пропустив повз вуха цю репліку і продовжував:

 — Негайно припинити відкривати в місті українські школи! Їх що, колись для цього позакривали? Бач, взяли моду — в кожному районі по українській школі. Жах! А якщо у нас сім районів, то невже й шкіл українських стільки буде?!

Пасажири вже допетрали, з ким мають справу, а тому нишком раділи, що тролейбус оточили не тільки представники влади, міліціонери, пожежники, а й люди в білих халатах. Хоч ніхто ще не знав, чи прихопили вони із собою на цей випадок тямущого психіатра.

А терорист тим часом упевнено вів далі:

— Нехай усі три десятки газет, що виходять в обласному центрі, й надалі друкуються виключно російською мовою! А оту єдину українськомовну негайно закрити!

Цікаво, що більш як половина пасажирів тільки щойно зі слів нападника дізналася, що в місті, виявляється, є й українська газета. А насторожилися всі, коли терорист поставив категоричну вимогу негайно перейменувати місто в… Моворосійськ.

Продовження цієї історії пропонуємо вигадати кожному охочому. Хоч вигаданою вона здається тільки на перший погляд. А відверта брехня тут тільки те, що наше місто й справді віднедавна зветься Моворосійськ.

Це, шановні читачі, пропоную вам трохи скорочений свій репортаж про будні Донецька, готуючи який, навіть запропонував новий жанр гумору й сатири — «терореска». І у такому вигляді твір друкувався у єдиній українській обласній газеті «Донеччина», а згодом — у столичних виданнях і ввійшов до однієї з книжок гумору і сатири. Але писалися ці рядки не рік тому й навіть не три, коли проросійські терористи справді захопили «білий дім», екс-«Білий лебідь» та весь Донецьк. Сатиреска, точніше, терореска «Моворосійськ» уперше побачила світ ще у… 2001 році! І, на жаль, як показали подальші події, стала тільки гласом волаючого у проросійській пустелі Донбасу й сумним пророцтвом.

Чому згадав цей твір, написаний на початку століття? Бо це художнє і водночас документальне підтвердження того, що Донецьк почали здавати на поталу старшому братові аж ніяк не на початку 2014-го, а значно раніше. І головною складовою антиукраїнської місцями прихованої політики було саме мовне питання. Принаймні, скільки жив і працював у Донецьку (з 1991-го), стільки й пам’ятаю: у переважно російськомовному краї завжди існували й цинічно підігрівалися відповідні настрої й нарікання на нестачу російської мови.

Щоб довести абсурдність цієї ситуації, іноді навіть доводилося вдаватися до комічних порівнянь. Адже мітинги на захист(?) російської мови дуже нагадували неіснуючі акції, скажімо, в пустелі Сахара, де раптом чогось почали б горлати про відсутність піску і вимагати засипати єдине джерельце… Це було б смішно, якби не було так сумно. Місцева влада, не секрет, зазвичай «ішла назустріч побажанням трудящих», і тому навіть на десятому році незалежності українська мова перебувала тут на правах бідного родича. А російська, яка на всіх рівнях функціонувала і розвивалася значно активніше, як потім з’ясувалося, стала однією з ідеологічних мін уповільненої дії. Бо чим тепер виправдовує Кремль підтримку своїх донбаських маріонеток та початок підлої гібридної війни? Захистом(?) російськомовного населення, якому буцімто забороняють(?) розмовляти цією мовою! Погодьтеся, такі дії в нині окупованій пустелі Донбасу — майже копія колись вигаданої ситуації в Сахарі. Та й термін «пустеля» вжито не випадково: російськомовних донеччан так завзято захищали, що більшість місцевих українців, яких не встигли вбити чи скалічити у підвалах «ДНР», змушені були звідти виїхати.

Що ж, Донецьк так і не став Моворосійськом. Сумне пророцтво здійснилося тільки частково: з його назви на в’їзді проросійські поліглоти урочисто вилучили м’який знак. Зрозуміло, дуже непросто зараз дивитися в майбутнє і щось прогнозувати. Залишається тільки сподіватися, що наша влада — місцева і столична — адекватно реагуватиме на нинішні події на Донбасі, а тому осоружні зміни ніколи не торкнуться назв «Краматорськ», «Слов’янськ» та інших населених пунктів української Донеччини.