Після підриву на міні та важкого поранення захисникові України ампутували стопу. Ось-ось він має отримати протез. Спершу Олександр мріє сходити в Карпати, а потім хоче знову повернутися на службу, і обов’язково до саперного підрозділу.

«По-перше, саперна справа — це єдина любов, а по-друге, я ще не все доробив», — каже він і ділиться спогадами про свій бойовий шлях.

Перше поранення — найфартовіше

У мене дві магістратури: перша — правознавство, друга — публічне управління та адміністрування. Фактично з 2011 року працював у державних структурах, на комунальних підприємствах. Першого дня повномасштабного вторгнення допомагав із продуктами та побутом батькам і рідним, добровільно долучився до підтримування порядку в Херсоні: патрулювали в межах району, в якому мешкали. Потім майже місяць ходив на проукраїнські мітинги: сподівалися, що ще й так можна донести інформацію про те, що Херсон — це Україна. Окупанти теж не дрімали, адже людей розганяли газом, відловлювали й вантажили в бусики. Нам доводилося жартувати, що це «погана бусифікація» з боку агресора.

У травні 2022 року вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію. Повідомив батьків, що не залишатимусь у Херсоні, бо там ставало дедалі гірше. Було розуміння, що мирними протестами ми вже нічого не зможемо добитися.

Приїхав у Київ, де протягом двох тижнів оформився як ВПО і одразу пішов у військкомат, бо вважав своїм обов’язком стати на облік, а якщо буду потрібен у війську, то вже був готовий до цього. Навесні було чимало охочих приєднатися до лав Сил оборони, та нарешті надійшла й моя черга — мене відправили в 143 навчальний центр, а згодом за розподілом потрапив до 95 окремої десантно-штурмової бригади.

Далі був Донбас. Наприкінці жовтня зазнав першого поранення: кулею роздробило лікоть, а танковий уламок влетів у шию, трішки пошкодив хребець, застряг у ньому, але не пробив. Це найфартовіше поранення, яке міг лише уявляти (усміхається). Бо я на власних ногах вийшов на евакуацію достатньо швидко.

Лікувався на Львівщині, рана гоїлася досить довго, бо це було брудне поранення. Осколок із шиї дістали, рука загоїлася. Потім було три місяці відпустки за станом здоров’я, хоч реабілітацію свою трохи про∂авив: час, відведений на лікування, використав не на повну. Поранена рука згинається не до кінця, та пройшов ВЛК, і мене визнали обмежено придатним.

У реабілітації дуже багато залежить від бажання людини та її настрою. Адже зазвичай для поранених військових є всі можливості, головне — твоє бажання. І варто не забувати й запитувати, і тоді отримаєш усе можливе від бригади, держави тощо. Після першого поранення я не дуже усвідомлював, що треба більше займатися собою, а думав, що якось воно само по собі буде. Але тепер по-іншому ставлюся до цього.

У нас у бригаді була зведена рота, в якій не бракувало військових після поранення: треба було працювати з оформленням документів, стежити, щоб усі пройшли ВЛК тощо. Я цим займався, бо чого сидіти склавши руки? Плюс хлопці набагато краще розуміють, коли після бойових приходять і бачать людину, яка теж брала участь у боях. Особливо коли ти бачиш своїх же побратимів, яких було поранено трохи пізніше за тебе.

Цієї міни там не мало бути

У травні 2023 року дізнався, що триває набір в інженерно-саперні батальйони для розмінування. А оскільки саперна справа — це мов єдина любов, то відразу дізнався контакти і випросив собі відношення.

Затим очікував переводу — майже пів року. Без діла не сидів, але було багато паперової роботи: в цивільному житті мав справи, тому це для мене вже не було цікавим. Мені пропонували залишитися, проте відмовлявся і відповідав, що моя справа — розмінування. Згодом таки перевівся до 808 бригади. Було навчання, здобув ще одну ВОС: 179, керування машинами розмінування. Тоді ми отримали дуже круті машини GCS-200 і вчилися вже на них. Нас навчали люди від компанії-виробника, технічні спеціалісти, які займалися гуманітарним розмінуванням в інших країнах.

2024 року треба було відправити на Херсонщину групу фахівців з інженерних питань разом з технікою. Саме я очолив її. Тож з минулого року в мене була ротація безпосередньо на гуманітарне розмінування: або проходили після машин, або виконували термінові завдання, або ж працювали на ділянках, складних для проходу техніки.

Підірвався на міні в березні 2025 року на півночі Херсонщини. Ми займалися не бойовим розмінуванням: є велика ділянка, і треба крок за кроком очищати землю. Тобто спершу проходить машина, далі ми із собаками перевіряємо, щоб нічого точно не залишилося. Збирають усі уламки та знищують згідно із процедурами. Це гуманітарне розмінування, але руками військових.

На Херсонщині здебільшого поля, канали, посадки. Чимало сільськогосподарських угідь. Ми працювали на винограднику, де було дуже багато дроту. А коли багато металу, то міношукач не реагує. А цю ділянку ворог досить сильно замінував.

Службових собак залучити на той момент ми не могли, бо лише зайшли на цю ділянку, а судячи зі знімків із дронів, там була загроза розтяжок ОЗМ (міна-жаба). Пес може їх зірвати, і гарантій безпеки немає: осколки можуть зачепити тих, хто працює навколо.

Я працював «кішкою», яка натягується до понад 30 метрів. На момент підриву встиг зняти понад два десятки мін, одна з яких стояла на невилученій МЛ-8 — так звана мінна пастка. Але вона не спрацювала.

Взагалі міношукач — штука добра, але він на тій ділянці захлинався. Ми пропрацювали все щупом, але тієї міни там взагалі не мало бути. Ворог зазвичай розставляє міни за підручником, у шаховому порядку. Проте вже минули два роки з моменту, як загарбники пішли з Херсонщини, а міну за цей час замулило в землю досить глибоко. На неї не реагував міношукач, не знаходив її й щуп. Однак, на жаль, стався підрив: мені розірвало стопу на лівій нозі, а вище на литці була дірка 10 на 15 см, що навіть кістку було видно. Тому спочатку була ампутація в лікарні поблизу, а в Одесі в шпиталі зробили реампутацію (через глибоку рану на литці).

Протезуватися вирішив у центрі Superhumans. Спершу  запитував та консультувався з обізнаними людьми, тож зупинився на них. Зв’язався з ними приблизно через два тижні після поранення, в березні 2025 року. Мене одразу взяли на облік, підтримували зі мною зв’язок, телефонували раз на два тижні. Протезування і підготовка до нього, первинний огляд і аналізи безкоштовні. Це центр європейського рівня, а його інтер’єр — наче в американському серіалі про лікарні.

Після протезування мрію сходити в гори, а потім прагну повернутися на службу. Бо, по-перше, війна ще не закінчилась, по-друге, міни нікуди не подінуться, а людей не дуже багато. Навчених — ще менше. І тому вважаю, що я ще не все доробив. Тим паче, мій підрозділ працює в моїй рідній області, тож маю подвійну мотивацію. Але якщо нас перекинуть на Харківщину чи Сумщину, то працюватиму так само ретельно.

Що більше наземних дронів, то краще

Нерідко запитують, як мінімізувати втрати серед людей під час розмінування. На мою думку, зробити це вдасться завдяки машинам. Насамперед ідеться про наземні дрони. Зокрема GCS-200. Що більше їх, то простіше, безпечніше і краще. Крім закордонних партнерів, які надають нам техніку для розмінування, українські виробники також представляють чимало розробок у цій ніші, і вони досить непогано працюють. Однак після машини потім все одно має пройти людина. Гарантії 100 відсотків ніхто дати не може. Проте саме машина підвищує шанси на безпечну очищену ділянку на максимальний рівень. Потім сапер просто збирає уламки або нерозірвані снаряди, котрі не становлять небезпеки, коли на них наступити. Тому що більше буде в нас наземних роботів, то краще для всіх нас. І так само має бути чимало спеціалістів для цього напряму.

До речі, вважаю правильним кроком те, що в Силах оборони почали набирати для підрозділів розмінування військових з обмеженою придатністю до служби, адже і сама професія сапера, і процес розмінування в Україні будуть критично потрібними в майбутньому. Здогадуюся, що за мого життя розмінування не завершиться. Особливо якщо врахувати досвід інших країн, де були воєнні конфлікти.

Повертаючись до реабілітації бійців після важких поранень, відразу скажу, що дуже важлива психотерапія. Звернутися до психолога чи психотерапевта — це анітрохи не слабкість. Навпаки, треба розглядати такий підхід з тієї точки зору, що ти хочеш себе зробити сильнішим. Це немов тренування, але для ментального стану.

Буває, військові після важких поранень починають шукати розраду в алкоголі, однак це абсолютно хибний шлях. Позитивного ефекту не буде! Алкоголь лише погіршить загальний стан і життя. Це не відповідь на виклик. А ось поговорити з терапевтом чи зі свідомими побратимами, які пройшли цей досвід, — то інша річ. Важливі також спорт та активний спосіб життя. Так само цікаве і корисне під час реабілітації онлайн-навчання. Чимало курсів із наприклад військової справи, є в безкоштовному доступі. Дізнаватися щось нове — це важливо і теж терапевтично.

Як я особисто підтримував себе після поранення? Дав собі відпочити в перші тижні: книжки, фільми. Важливо не заганяти себе, не сварити. Цінне спілкування зі знайомими, друзями, побратимами. А основна мета — знову стати на ноги.

Звісно, важко усвідомлювати, що це не відбудеться за місяць чи два. Проте важливо (і теж важко) прийняти сам факт ампутації й те, що це на все життя. Але не слід здаватися, падати духом, а навпаки, варто робити якісь фізичні вправи, пробувати щось нове. Результат обов’язково буде! Я, наприклад, у квітні не міг подумати, що вже в липні зможу нормально подорожувати потягом. І що? Вже їздив залізницею до Львова, далі — дорога до Одеси, потім знову до Львова.

Коли є час, то читаю. Окрім статутів ЗСУ (сміється) першою пригадую книжку «Марсіанин». Вона мотивує і нагадує, що завжди з кожної халепи є вихід. Переважно читаю спеціалізовану літературу: важливо передивлятися, згадувати міни, їхні характеристики, специфіку, аналізувати новинки тощо. Варто освіжати це в пам’яті, оскільки час, витрачений на лікування, прибирає з неї деякі моменти.

Що для мене буде завершенням війни? Якщо жартома, то це указ про демобілізацію. Але якщо серйозно говорити про припинення війни, зокрема її активної фази, це занадто важке запитання. Звичайно, хочеться, щоб припинилися активні бойові дії. Але потім виникають додаткові питання: на яких умовах настане мир, бо не секрет, що ворог нітрохи не хоче віддавати вже захоплені наші території.

Ціна нашої незалежності дуже й дуже велика. А ось розмінування — справа всього мого життя. І тут, переконаний, також якогось швидкого фінального результату не буде.

Людмила КЛІЩУК,
АрміяІnform, онлайн-медіа Міноборони