Привіт! Та ні, доречніше тут буде — добрий день! Шановний пане Сєверодонецьку, минуло одинадцять років відтоді, як доля розвела наші дороги. Ти залишився стояти на піску, задмуханий вітром, в тіні під поодинокими соснами, а я попрямувала на захід. Мушу сказати, що кращої долі знайшла і про тебе забула. Ось зараз згадала — та ба, ти, мабуть, образився, не посміхнувся навіть, зробив вигляд, що проігнорував.

Я розумію, неоголошена, проте справжнісінька війна на Донбасі переформатувала твої райдужні сподівання щодо майбутнього впливу на Луганщину. Хаос із залпами й потужними вибухами, спричиненими різними видами зброї, зачепив тебе злегка, та, на превеликий жаль, не змусив врешті зняти з носа рожевих окулярів.

Я розумію, гроші правлять світом. Я усвідомлюю: великі гроші, які повишкрібали з кишень твої вельможі, зробили корисну справу й істотно пом’якшили влітку 2014-го позицію російських загарбників. Вони для годиться закинули один снаряд із узбіччя лісу (знаємо — це символічний в’їзд до тебе), а потім зробили гак і попрямували далі, у напрямку беззахиснішої в матеріальному сенсі Кремінної зі своїми непрацюючими териконами…

Про це я згадала не випадково. Ось зараз стою в ошатному номері на третьому поверсі готелю «Мир», що на вулиці Лисичанській, 1. Крізь двері, продірявлені уламком того снаряда, дивлюся на житлові будинки і розумію: не всі ти факти приховав. Раніше я співчувала сєверодонеччанам, які звертали у цей бік, бо вони крокували до місцевого шкірвендиспансеру. Нині стан справ інакший.

Я спускаюся, щоб поснідати, і мушу вистоювати чергу з контингентом інтелектуалів. Хто б міг подумати, що тут, на висілках, я маю велике щастя обирати з-поміж сімох видів унікальних сніданків. Сервіс — на висоті, всі такі лагідні, доброзичливі… Але стає лячно від того, що жителі нинішнього Донбасу вміють зустрічати, однак не хочуть говорити. Перед входом до місця дегустації ясно й лаконічно написано білим по чорному зрозумілою для тамтешніх гурманів мовою: «В ресторан вход с оружием воспрещен!»

А хіба можна увійти до «Миру» зі зброєю, якщо на майданчику для паркування, прилеглому до нього, вишикувалися аж дві машини з надписами, що свідчать про присутність тут місій ООН та ОБСЄ? Що вони роблять? Кружляють увечері територією. Та й по всьому. Ці герої — твої гості, але, на жаль, захисниками їх назвати важко. Пам’ятаю, ти аж шарів увесь, коли пишався територіальною близькістю до Росії. Що ж! Нині я вітаю тебе, пане Сєверодонецьку, від сірої зони, де юридично немає ані України, ані Росії, тебе відмежовують якісь 124 кілометри. Твої жителі мають непогані автівки (якби ж киянам сидіти за кермом таких). Дві з половиною години пострибають уздовж узлісь, об’їжджаючи ямкові лати на дорогах, та й вітатимуться зі Станицею Луганською. Потім прошкандибають з півгодини узбіччями, не звертаючи уваги на рештки зруйнованих будівель, і потиснуть руку так званій луганській народній республіці.

І не приховуй правди, навіть не намагайся сперечатися, доводячи факти любові до України таких сєверодонеччан. Вони «ЛНР» не називають «так звана»! Бандитів, варварів і сепаратистів у помірній формі іменують незаконними організаціями! А погоду вимірюють з огляду на те, що поряд «Русь-матушка». Даруй, Сєверодонецьку, звертаюся тепер до жителів Донбасу. Завдяки їхній присутності ти посилив демографічні показники на 30 тисяч — нині маєш у підпорядкуванні аж 150 тисяч осіб. Так ось, бачу, що живеться вам непогано. Маєте змогу в ресторанах, зведених за найдорожчими європейськими стандартами, та в боулінг-центрах, більярд-клубах з розмахом тирлуватися не тільки вихідними, а й у будні дні. У правах себе не обмежуєте, за кордон виїжджаєте регулярно. У Сєверодонецьку ви квартири не купуєте, хіба то гроші для вас – 4 тисячі гривень за оренду житла?! Його придбали ваші брати по нещастю в урбанізованіших містах.

Я розумію й те, що до бюджету міста зросли надходження — тимчасово переміщені особи тут отримують соціальну підтримку з центру, пенсіонери — пенсії, військові — платню. На превеликий жаль, в скрутні часи українці навчилися рахувати. Від їхнього імені я вітаю тебе, Сєверодонецьку, з податковими прибутками. Тільки незрозуміло, чому все набуте за часів війни ти не спрямуєш на відновлення пошкодженої території, доріг, будівель? Чекаєш, доки лінію зіткнення демілітаризують?

Від тебе їду до Рубіжного. На блокпосту біля відновленого містка удень нікого не перевіряють. Здається, це просто нагадування, що місцева влада тримає ситуацію під контролем. На залізничній станції люд сприймає як норму завантаження танків, які поїдуть спершу до Лисичанська, а на пероні — варту з автоматами у камуфляжах.

Ну що, Луганщино, з тобою прощаюся цього вечора не тільки я, а й кілька сотень демобілізованих четвертої хвилі патріотів. Рукою з потяга, який доправить нас до Києва, не позначу співчуттів. А ось сльозу пророню, бо розумію, що не отримаю ще довго відповіді на щемливе запитання: коли скінчиться неоголошена війна, й чому через неї одні українці проливають кров, а інші шикують на кістках-рештках своїх же рідних територій, геть при цьому не червоніючи?