Керівник Всеукраїнського проекту
«Єдина Україна: Схід і Захід разом»
Світлана КУЧЕРЕНКО

Відома усім червона доріжка сама по собі нічим не примітна: знаменита лише кроками зірок — кіноакторів, музикантів, співаків, які прямують по ній на вручення «Оскарів», «Греммі» та інших престижних нагород. Та ось в Україні з’явилася доріжка рушникова…

Український рушник «простеляють, наче долю» тільки перед нареченими на шлюбній церемонії. А ходять по ньому голка з фатою кольорових ниток, коли вишивальниця мережить полотно споконвічними узорами, і погляди, думки й почуття всіх, хто цим витвором милується.

Зшити рушники з усіх куточків Вітчизни в доріжку, а письмена їхніх орнаментів — у спільну барвисту сагу українців ще від сивої давнини спало на думку Світлані Кучеренко зі Слов’янська на Донеччині, випускниці Харківської державної академії культури. Полотняна стежина єднання народу з назвою «Єдина Україна: Схід і Захід разом» почалася торік у серпні зі Свято-Успенської Святогірської лаври, мандруючи по всіх областях України, вона видовжилася до понад 70-ти метрів. У 20-ту річницю Незалежності України, її, присвячену цій знаковій даті, розгорнуть у столиці.

Так зустрічали рушникову доріжку єднання в Кіровограді. Фото УНІАН

А напередодні ми розпитували, як відбувався упродовж року Всеукраїнський проект «Єдина Україна: Схід і Захід разом», його ініціатора, натхненника й організатора Світлану Кучеренко.

— Пані Світлано, рушникова доріжка громадянського єднання — це вже величезний сувій?

— Так, намотаний на паколь — дерев’яну палицю з латунними наконечниками. До неї приєднаний перший рушничок, від Свято-Успенської Святогірської лаври, на ньому вишитий хрест, заквітчаний трояндами, це орнамент Слобожанщини. Він завширшки 25 см, а за ним — і 30 см, і 40, і до 50-ти. Ми хотіли під усі підшити біле полотно однакове завширшки. Але потім відійшли від цієї ідеї, щоб не руйнувати унікальну первісність рушника кожного регіону, бо це його історія. Чому подільський такий широкий, а тернопільський — вузький? Чому в Західному регіоні України геометрична вишивка, а на Слобожанщині — квіткове розмаїття? Там на кожне запитання є вагомий історичний аргумент.

— Який рушник найдовший?

— Був і до чотирьох метрів, із Сумщини.

— Теж вишитий чи витканий кролевецький?

— Саме кролевецький.

— Цікаво, яка вага рушникової доріжки?

— Сувій не важили, але він нелегкий. Спочатку розгортали його, коли доріжка була коротшою, в обласних бібліотеках і музеях ми самі, жінки. А згодом, коли акція відбувалася вже зазвичай на майданах, кликали на підмогу і двох козаків, котрі супроводжували доріжку зі списами: їх нам виготовив Слов’янський завод високовольтних ізоляторів, а також оздобив латунними наконечниками чотири ручки дерев’яної планшети, на якій носили сувій.

— Хто запропонував, щоб були списи?

— Усі реквізити виготовлялися за моїм проханням. Я ж режисер за фахом. Списи символізують охорону. Наша акція — це ще й хода, а її з давніх-давен очолювали озброєні козаки.

— Що особливо вразило в рушниковому сувої саме вас?

— Різнобарв’ям і красою — івано-франківський рушник. Надзвичайно цінним історичним надбанням — подільський, з Вінниччини, вишитий качалковою гладдю. Ця техніка вишивки майже не використовується, нею володіють одиниці людей.

— Хто вишивав доріжку? У ній по одному рушнику від кожної області?

— Довірялося це заслуженим майстриням України, але були й рушники від звичайних жінок із золотими руками й щирими серцями. Одна з них, пані Ніна Лазенко з Переяслава-Хмельницького Київської області, їй уже за 70 літ, сама привезла на Донеччину вишитого рушника на ікону Святогірської Божої Матері, яка була завжди поряд з рушниковою доріжкою в усіх наших подорожах Україною. А доріжка доповнилася вишитим рушником Ніни Іванівни від Переяслава-Хмельницького, коли ми приїхали до цього міста на приватне запрошення. Прибували з доріжкою і в села, і в райцентри, і в міста, які побажали долучитися до нашої акції. Від Київщини в нас два рушники: з Переяслава-Хмельницького, і від області який теж вишила пані Ніна Лазенко.

— А в інших регіонах як?

— По два рушники — від Чернігівщини, Сумщини, Одещини. Нас двічі запрошували до Кіровоградської області: після Суботців згодом побували за пропозицією голови Знам’янської держадміністрації в селі Машорино. Якраз у жнива, але зібралося дуже багато й глядачів, і учасників дійства, творчих колективів.

— На доріжці узори лише давні чи й нові?

— Там усе синтезовано. На багатьох рушниках Дерево роду, виноград як символ достатку, троянди. Сучасні елементи — від майстринь з досвідом, які знаються і на орнаментах, що дійшли до нас крізь віки, і на започаткованих у XX столітті.

— Полотно в рушниках крамничне чи хтось, може, і сам виткав?

— Переважно куповане, але зустрічається й домоткане. З Андрушівського району Житомирщини, мабуть, давнє, бо по ньому видно, що це не тканина сьогодення, та й енергетика інша, якщо доторкнутися.

—  Пані Світлано, коли заполонили вас українські рушники?

— Маю вдома рушник, подарований бабусею. Пам’ятаю її побілену хату на Кіровоградщині, в селі Чечеліївка Петрівського району. У кімнатах висіли ікони, а на них рушники. У неділю бабуся казала: «Поїли — помолимося». І ми підходили до ікон. Ці рушники в моїй уяві як Образ Божий, щось таке сакральне, й асоціюються із захистом оселі й душі. Оберіг, який супроводжуватиме все моє життя.

У мене мама з Донеччини, а батько з Кіровоградської області, я жила на обох їхніх батьківщинах. Нині мешкаю в місті Слов’янську в Донбасі, в якому народилася, працюю культоргом у санаторії «Слов’янський», де підліковуються неходячі люди у візках. Вони настільки сильні. Я переконалася: ще не зрозуміло, хто з нас інваліди… Скільки в них ентузіазму, енергії. І співають, і впроваджують свої нові програми й заходи. Їм також дуже цікава тема рушникової єдності.

— Ваш проект скрізь зустрічав порозуміння?

— Хоч ми й чули від декого, що це банально, хто, мовляв, вас роз’єднує, наша акція відбувалася в областях масштабно, на дошиванні рушників збиралося багато людей, їх цікавило це й хвилювало. У нашому проекті були задіяні в поїздках 5 фольклорних колективів з Донеччини. Як своєрідний гімн рушникової доріжки — пісня «Вишиванка моя — Україна», яку спеціально для цього проекту написали Алла і Віктор Антоненки з Донецька. Але до сценарію дійства додавалися і пісні та вірші чи не з кожної області. Матеріалу назбиралося на цілу збірку, людей зачіпає ця тема.

— Чи траплялося на Всеукраїнській акції «Єдина Україна: Схід і Захід разом», яку ви зініціювали, щось несподіване?

— Коли ми розгорнули рушникову доріжку на майдані у Жовкві на Львівщині, я йшла поруч із представником держадміністрації, який її оглядав. І раптом побачила, що за мною біжить жінка. Тримає в руках хрестик на ланцюжку, плаче і каже: «В мене онучка дуже хвора, оце її хрестик. Благаю, візьміть його із собою, повезіть до Лаври і помоліться. Щось я вам вірю, що ви дитину нашу врятуєте»…

Таких слів не передбачиш жодним сценарієм… Зробили все, що просила нас бабуся для своєї онуки. Молимося за ту дівчинку…

Жовківський рушник освячували представники кількох конфесій. Так само було в Івано-Франківську: кожен священик благословляв рушник від області на благо України. А у Львові я вперше почула молитву, яка так і називається: «Схід і Захід».

Людмила ЯНОВСЬКА,
«Урядовий кур’єр»

РЯДОК З ІСТОРІЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Ідея запровадити зовнішнє незалежне оцінювання знань виникла під тиском громадськості. Соціологічні дослідження, проведені Інститутом соціології Академії педагогічних наук серед першокурсників, показали, що більшість абітурієнтів вступала до українських вишів не за знаннями. Майже четверта частина студентів Львова та Одеси при опитуванні заявили, що вступили за хабарі або по протекції. На Сході й у Центрі ці показники були на рівні 10%. (2005 рік)

Станіслав НІКОЛАЄНКО,
голова Громадської Ради освітян
і науковців України, доктор педагогічних наук

— Передусім зовнішнє незалежне оцінювання мало зробити прозорим і чесним вступ до вишів. Адже раніше, за оцінками експертів, щорічно під час вступної кампанії ділками прокручувалось близько 1,5 млрд гривень. Однак це лише один аспект. Є й інша, ще важливіша сторона ЗНО. Йдеться про визначення чесної та об’єктивної картини стану справ в українській школі. Механізми ЗНО покликані дати об’єктивну оцінку якості знань в кожній школі, районі чи місті. 

Якщо із першим завданням творці ЗНО дещо впорались і рівень корупції при вступі до університетів різко зменшився — не випадково 73% населення виступає за ЗНО, то з другим завданням ситуація складніша. Так, оцінка на ЗНО є порівняльною щодо знань учня відносно інших учасників. Це було доцільним на початку експерименту. Нині слід знання юнаків і дівчат оцінювати відносно вимог Держстандартів. Якби так було, суспільство побачило б, що принаймні 25% учнів з математики показали б негативні знання. Прикра картина була б з фізики, хімії, біології, дещо кращою — з історії та мови. Така правда має спонукати уряд вживати заходи щодо підвищення якості української освіти: радикально оновлювати її зміст, створювати сучасну індустрію технічних засобів навчання, збільшувати видатки, по-справжньому турбуватись про благополуччя педагогів.

Справді, механізми ЗНО слід удосконалювати. Вони не бездоганні й ще недосконалі. Але в жодному разі не можна піддаватись лобістам хабарників, які через парламент, чиновництво, підкуплену пресу хочуть дискредитувати зовнішнє незалежне оцінювання знань.