До речі, Україна стала єдиною європейською державою, яка посіла призове місце у першій п’ятірці. Друге було присуджено національній пісні Нової Зеландії, третє — Південної Африки. З четвертого по десяте місця розмістилися гімни Австралії, Сполучених Штатів Америки, Канади, Сполученого Королівства Великої Британії та Ірландії, Іспанії, Франції та Японії.
Прочитавши це повідомлення, захотілося з гордістю заспівати про славу і волю та щасливу долю, яка обов’язково усміхнеться браттям-українцям. Трішки засмутився, щоправда, від того, що про наймилозвучніший гімн світу скромно згадав інтернет.
Цю приємну новину не підхопили дружно вітчизняні ЗМІ. Бо, на жаль, останні більше полюбляють розповідати про негативні рейтинги держави та суцільний бруд. Вмикаєш, наприклад, ввечері телевізор, і на тебе з усіх каналів ллється він рікою. Журналісти намагаються, як кажуть, переплюнути одне одного в подачі негативних фактів: одного дня, скажімо, в інформаційних випусках двох центральних телеканалів майже одночасно розповіли про вчителя-педофіла. У сюжеті не було хіба що кадрів злочинних діянь збоченця (хоч провини ніхто ще не довів у встановленому законом порядку). Але журналісти вирішили компенсували брак такої картинки інтерв’ю зі школярами, батьками й жителями населеного пункту, в якому жив не молодий уже вчитель. І всіх діставали запитанням, чому так довго він міг працювати в школі. Одна літня жінка навіть розсердилася на це: «Невже вам, столичним журналістам, немає про що більше розповідати?»
А й справді: чому такий дорогий телевізійний вечірній ефір віддають подібним сюжетам? Яку мету мали його автори, керівництво програм телеканалу? Нарешті чому вся країна повинна довіряти журналістам, які полюбляють смакувати бридкі факти в ефірі? Українська журналістика, на мій погляд, дедалі більше стає нетолерантною, непрофесійною, поверховою.
У розкритті теми бракує глибини, репортерського смаку, правдивості, чесності. Майже всі телеканали 31 серпня подали в новинах репортажі про події біля Верховної Ради. Під час перегляду склалося враження, що журналісти з операторами прийшли до парламенту не проникнутися загальною тривожною атмосферою в країні, а заради пошуку сенсації. І те, що під стінами парламенту готується провокація, вони ніби знали заздалегідь.
Я 16 років працював на телебаченні й знаю, які вказівки в таких ситуаціях дає журналіст операторові: знімай «потасовки», щоб нічого не про∂авити. Тож більшість камер «бігали» по протестувальниках, вишукуючи озлоблені обличчя, а ще краще — моменти бійки, щоб вибудувати на такому відео сюжет у новинах.
Звісно ж, винуватців протестних настроїв, що вихлюпнулися через край, — депутатів — ніхто з телевізійників не залучив до «розбірок» теми. А вони ж, перелякані народні обранці, заваривши кашу народного невдоволення, потай тікали з роботи через підземний парламентський перехід. Чого й від кого? Від тих, кого вони так щедро обдаровували обіцянками чесної служби під куполом і обстоювання в сесійній залі народних інтересів?
На всі ці «чому» четверта влада воліє не відповідати. Зате вона дратує співвітчизників, показуючи кров, аварії, покинутих матерями немовлят, самогубців-школярів, смертельно хворих людей.
Не закликаю колег-журналістів до замовчування негативних фактів у житті нашої країни. Навпаки: все, що нам заважає рухатися вперед, до нормального цивілізованого життя, потрібно викривати. Але професійно, переконливо. Тоді можна буде знайти вихід зі складної ситуації.
Проте не слід недооцінювати наслідки позитивної інформації. Навіть у наш складний і тривожний час щодня сотні трудових колективів працюють на підприємствах, лікують людей, вчать дітей у школах (зокрема й у неспокійних регіонах). Показати людину праці в усій її красі — це складна робота. Вона потребує від журналіста глибоких знань, умінь. На певний час потрібно навіть стати на місце героя розповіді.
Понад рік веду в «Урядовому кур’єрі» всеукраїнський проект «Звучить гордо!», в якому розповідаю про трудові колективи вітчизняних підприємств, фірм і компаній, які випускають конкурентоспроможну продукцію, надають високоякісні послуги, сплачують податки — одне слово, дають користь державі. Це справжні патріоти. Але про них у новинах сюжетів не побачиш. Шкода. Адже, як сказав один розумний чоловік, добре слово, навіть сказане авансом, робить дива.
Ці дива знайшли визнання в світі: на Буковині, наприклад, працює підприємство, яке експортує до багатьох країн Європи березовий сік. Частка експорту його становить від 30 до 50%. До 19 країн реалізують іншу українську розробку — гаджет для спілкування з домашніми тваринами. Уподобали європейці кондитерську продукцію одного з маленьких підприємств на Львівщині: торти ручної роботи фабрики успішно продають в угорських супермаркетах. І таких прикладів багато. Але ми про них не знаємо, а тому й не цінуємо. Як і наймилозвучнішого у світі українського гімну. Соромно!
Ми в Google+