Якщо петриківський розпис відомий всьому світові та визнаний надбанням людства, то про таврійський розпис відомо небагато. Про нього знають хіба мистецтвознавці Миколаївщини, де він зародився. Проте цей напрям українського декоративно-орнаментального мистецтва виник саме в таврійському краї — на Кінбурнській косі. Його особлива магія дарувала не лише естетичну насолоду, виконувала функцію оберега, а й передавала нащадкам закодовану в мазках інформацію від предків. Таврійський розпис використовували жінки-мазальниці, які білили в сивий туман та розписували хати на Кінбурнському півострові. Елементи цього південного розпису збереглися на кераміці й картинах, прикрасах та одязі, у вишивці, предметах домашнього інтер’єру.

Пресвітла Либідь

Відкрила таврійський розпис для Миколаївщини, України та світу миколаївська тележурналістка, письменниця та художниця, талановита людина, дослідниця етносу Євгенія Бондаренко. Вона пішла з життя, але залишила після себе безцінне надбання. Її подруга журналістка Тетяна Даниленко назвала Євгенію Бондаренко патріотом Північного Причорномор’я та України. У російськомовному Миколаєві вона плекала українську культуру й популяризувала її, що було громадянським вчинком.

«Вона просто закохалася в кінбурнський край, — згадує Тетяна Іванівна. — Обійшовши всю косу, вона слухала селянок, мазальниць, рибалок, довгі теревені бабусь і дідусів, розпитувала школярів і вчителів, маячників і лісників про історію й традиції. Збирала пісні, історії, знайомилася з побутом та особливостями життя місцевих жителів, вивчала тонкощі таврійського розпису. Мазальниця з Кінбурну Марія Книга розповіла й показала Євгенії ті техніки розпису, якими володіла. Згодом журналістка вже дорослою стала малювати».

Євгенія Бондаренко була талановитою в усьому, до чого торкалася. Її телевізійні роботи здобували визнання на найпрестижніших конкурсах та фестивалях. А підсумком її дослідження етнотрадицій Північного Причорномор’я стала книжка «Стежки до лиману», в якій вона не лише знайомить читачів із тематикою та символікою південного орнаменту, а й ділиться легендами та бувальщинами, які збирала у 1950-х роках. Достеменно не відомо, коли саме виник цей розпис, але те, що він органічна частина поліетнічної культури Миколаївщини, унікальне декоративно-орнаментальне оздоблення, сумнівів немає.

Особливість таврійського орнаментального розпису — те, що в ньому переважає морська, рослинна, тваринна тематика, зображення морської фауни, хвиль. Головні серед кольорів — відтінки синього.

За неймовірний талант та нескінченну любов до рідного краю Євгенію Бондаренко назвали пресвітлою Либіддю Миколаївщини. Адже в її малюнках найкраще виходило зображення лебедів — птахів, які оберігають домівки. Та й нині на старовинних будинках Причорномор’я та Прилимання можна побачити зображення цих птахів.

Технікою таврійського розпису захопилися Олена Бороздіна й Аріна Яковлева, які на час знайомства з Євгенією Бондаренко працювали методистками у двох миколаївських дитсадках. Вони навчають дітей основ таврійського орнаменту, видали методичні посібники. І звернулися до викладачки куцурубської школи мистецтв Любові Паранюк із проханням вивчати й популяризувати таврійський розпис. Тепер Любов Мирославівна, талановита художниця, член обласного народного творчого об’єднання «Прибужжя» і сама навчилася розпису, і навчає інших.

Майстриня з Куцуруба

Любов Паранюк родом з Косова на Івано-Франківщині — центру народної творчості та ремесел. З дитинства перейнялася його творчою атмосферою. Згодом родина переїхала до села Куцуруб Очаківського району на Миколаївщині. Люба вступила до куцурубської школи мистецтв, яка стала її другою домівкою. Вона захопилася всіма видами декоративного мистецтва, які викладала талановитий педагог Тетяна Єфимова. Найбільше подобався розпис по дереву й загалом розпис. Уже тоді вона освоїла різні техніки розписів: хохломського, городецького, петриківського.

По закінченні школи вступила в училище культури в Миколаєві, де вдосконалила знання та вміння.

«Усі розписи мають єдине коріння, — каже майстриня. — Кистьовий розпис має елементи, властиві для всіх інших. Вивчаєш один, освоюєш наступний. Це як іноземна мова.

Мене завжди дивувало, чому майже у всіх регіонах колишнього Союзу та в Україні є автентичний розпис, а на півдні немає. Згодом, уже в інституті, знайшла відповідь на це запитання. Виявляється, і тут є розпис.

Моєю дипломною роботою було панно-триптих у стилі петриківського розпису. Підійшла до мене викладачка Інна Черкесова й запропонувала ознайомитися із книжкою Євгенії Бондаренко «Стежки до лиману». Мовляв, тебе має зацікавити таврійський розпис».

Любов Паранюк настільки захопилися новими орнаментами, про які раніше нічого не чула, що відтоді таврійський розпис став справою її життя. Майже рік вона вивчала нову техніку, по крихтах збирала інформацію, якої бракувало. Нарешті не лише освоїла цей розпис, а й привнесла в нього нові елементи, відтворювала його на дереві, кераміці, полотні. Звісно, своїм учителем вважає Євгенію Бондаренко.

Любов Мирославівна бажає не лише вивчати, а й популяризувати таврійський розпис. Каже: «Чому петриківський став всесвітньо відомим? Тому що він пішов на папір, дерево, кераміку, став товаром. Тож і зберігся. Чому на півдні не відбулося такого? Виявляється, були і є цікаві культурні здобутки».

Любов розповідає, що на території Північного Причорномор’я розвивалися народні промисли. Але у зв’язку з тим, що тут було багато переселенців, ці промисли асимілювалися внаслідок змішування культур.

«Коли питала корінних місцевих жительок, чому в домівках майже немає витворів народної творчості, ті відповідали, що вони круглий рік ловлять рибу. Начебто їм ніколи вишивати, малювати, хати розмальовувати. Треба було чоловіків чекати з уловом, потім чистити, обробляти рибу, — розповідає майстриня. — Якщо й вишивали, то лише на свято. Це стосується і кераміки. Привезена із Західної України була красива, розписна. А місцеві майстри робили тарілки та глечики тільки для побуту, без зайвого пафосу. Що більше, то краще. Якщо в Петриківці майже кожна жінка вміла малювати, то на півдні цього не було через їхню зайнятість».

Однак таврійський розпис зберігся, бо мав підґрунтя, історичний фундамент.

У кольорах моря

У візерунках таврійського розпису переважає морська, рослинна і тваринна тематика. Майстрині зображували те, із чим стикалися в буденному житті. У таврійського розпису є властива йому кольорова гамма. Користувалися тим, що було під рукою, а це вапно, синька, ось і виходив здебільшого колір ультрамарин. Користувалися такою речовиною, як синій камінь, яким труїли шкідників на виноградниках. Він теж давав блакитний колір. Якщо додавати синій камінь у різних пропорціях, виходить колір, який Євгенія Бондаренко назвала «сивий туман». Саме в такий відтінок фарбували на півдні хати.

Також для розпису використовували жовту глину, яка, якщо розбавити її з вапном, давала світліший пісочний колір. Червоною глиною малювали ягоди. Зеленого не додавали, бо тоді розпис втрачав легкість, ажурність і морський колорит. А розпис мав залишитися свіжим.

Любов Паранюк додала до усталеного розпису власні знахідки.

«Я розуміла, що матеріалу для того, щоб ділитися цим розписом, навчати дітей і дорослих, треба більше, — розповідає майстриня. — Поїхала на Кінбурнську косу, спілкувалася з корінними жителями, дізнавалася нове. Вирішила додати грецьких мотивів. Адже греки жили на нашій території, тож залишили свій культурний внесок. Так з’явилися в розписі амфори, виноград, нові кольорові відтінки. Слід було віднайти якомога більше елементів, щоб компонувати їх у роботах, дати більше простору для творчості».

Любов розповіла, чим вирізняється таврійський розпис. По-перше, морською кольоровою гамою. По-друге, елементами. У жодному розписі немає в такому обсязі морської фауни — переважає рослинна тематика. А тут люди малювали те, що бачили. Ще в таврійському розписі часто трапляється хвиля — морська чи піщана. Лебеді, журавлі, дельфінчики, маяки, човни, чайки. На відміну від петриківського, в таврійському немає перехідного мазка, він більш графічний. Завдяки цьому його можна легко переносити на полотно, тканину, кераміку, вишивку.

А ще таврійський розпис ґрунтується на безлічі легенд та історичних бувальщин. На їхній основі Любов Мирославівна створила календар. Наприклад, грудень прикрашає Святий Миколай, але він особливий. Є кінбурнська легенда, що якось до берега прибило човен, у якому сидів дідусь, накритий вітрилом. Він був дуже доброю людиною, залишився на Кінбурні, творив добрі справи. А в книжці Євгенії Бондаренко трапляється образ Берегині Маяківни з червоною квіткою або птахом в руках.

Любов Паранюк навчається сама й навчає інших. Вона пишається ученицею Анною Жосс, яка змалку навчалася секретів народного розпису в своєї бабусі-мазальниці з Кінбурнської коси. Дівчина — носійка таврійського розпису, навчається в Миколаївському університеті культури та мистецтв. Любов Мирославівна мріє відкрити центр таврійського розпису, популяризувати його, навчати дітей та дорослих. І в такий спосіб зберегти унікальне творче надбання жителів півдня України.