Ніщо так не зближує сусідів, як ремонт у під’їзді, організований за зібрані громадою кошти. Цю істину я по-справжньому зрозуміла лише тоді, коли одного тихого липневого вечора мешканці нашого під’їзду зібралися у дворі на жартівливу церемонію його відкриття — із шампанським і черешнями, щоб перерізати червону стрічку на свіжопофарбованих дверях із новими латунними ручками.

Наш будинок особливий, бо йому понад 100 років. І ті, хто в ньому живе, — переважно родини, чиї батьки ще народилися і виросли в ньому, або нові власники-диваки, які цінують чотириметрові стелі, дивне планування квартир і затерті мармурові сходи більше за комфорт і зручність новобудов. Давні будинки — це окраса Києва і прокляття київської влади, оскільки жодна з них не мала ефективної програми з реставрації та ремонту цих перлин архітектури. Тому рік у рік у столиці їх стає дедалі менше, а ті, що залишаються, поступово старішають, занепадають, їхні облущені стіни рясніють фарбою десятків попередніх косметичних ремонтів, дахи дірявіють, а в підвалах течуть труби. А на всі листи-прохання від нашого будинку відремонтувати дах райвлада відповідала: «Ваш будинок ще не в найгіршому стані, у черзі на ремонт він не стоїть».

Кілька років тому перед місцевими виборами нам відремонтували під’їзд. Але за цей недовгий час фарба на стінах взялася великими пухирями й облущилась, а плитка на підлозі покришилася. Тому небайдужі сусіди вирішили відремонтувати під’їзд власним коштом. Історія зі збиранням грошей, пошуком бригади, узгодженням кольорів фарби для стін, плитки на підлогу, стилю світильників на стелю, вирішенням питання, чи варто залишити без штукатурки шматок стіни зі старовинною цегляною кладкою (для обговорення спеціально створили вайбергрупу) засвідчила, що близько половини мешканців під’їзду — цілком притомні й адекватні люди, з якими можна у найближчому майбутньому створити ОСББ. А ось наші вечірні посиденьки після того, як усі роботи було завершено і ЖЕКівська прибиральниця Рая, спеціально запрошена з цієї нагоди, відмила залишки фарби і вапна, спонукали мене полюбити наш будинок ще більше.

Сусід Андрій, таксист на пенсії, розповів, що, за спогадами його батьків, кругла клумба у дворі просто перед нашим під’їздом до 1917-го була фонтаном. За задумом київського архітектора Давида Трахтенберга, який спроєктував будинок, у ворота в арці двору до парадного входу під’їжджали візки, карети, і коней напували з фонтана, після чого вони, зробивши коло, виїжджали із двору. Мармурові сходи в будинку було встелено килимами, і між поверхами їздив диво-ліфт із блискучими мідними прикрасами, у ньому сиділа ліфтерка, яка приїжджала на виклик спеціальним дзвоником.

«У війну просто в наш під’їзд влучила бомба, ліфт вигорів, новий встановили вже після війни, а сам під’їзд відремонтували німецькі військовополонені», — каже пан Андрій. Він виносить із квартири фото 1953 року, на якому він, 10-річний шибеник, стоїть біля під’їзду в оточенні таких самих смішних кирпатих друзів.

За розгляданням фото пан Андрій розповідає ще одну історію, яка трапилася з ним, коли вже був підлітком. Одного осіннього дня він із хлопчаками гасав у дворі, і в арку зайшов незнайомець. Молодик підійшов до хлопців і запитав, чи ще є на горищі під’їзду двері, за якими стоїть великий залізний бак.

«Я знав ту комірчину і бак — частенько ховався там, коли сварився з батьками і тікав з дому, бо біля бака стояло грубе ліжко, збите з дощок», — розповів Андрій. Він відвів туди незнайомця. Той просльозився, коли побачив убогу комірчину, бо, як з’ясувалося, під час німецької окупації прожив у ній два роки.

У часи війни вулиця Січових Стрільців, що на ній стоїть наш будинок, стала останнім шляхом для євреїв, яких німецькі фашисти гнали у Бабин Яр на розстріл. Біля нашого двору одна єврейка, зрозумівши, яка доля чекає на всіх, тихенько штовхнула у вузьку арку маленького сина. Він прошмигнув у під’їзд. Мешканці будинку ховали хлопчика на горищі доти, доки радянські війська визволили Київ. І ось він, уже чоловік, який завдяки мамі й добрим людям залишився живим і виріс, приїхав, щоб ще раз поглянути на місце свого порятунку.

…У дворі посутеніло, але сусіди не квапилися розходитися. У кожного знаходилася цікава історія про будинок і про тих, хто в ньому колись жив. На прощання працівниця Оперного театру Люда сказала: «А все-таки який красивий у нас став під’їзд, справжній парадний — архітектор Трахтенберг пишався б».