Так сталося, що відомий герой двох воєн — Першої світової та громадянської — Василь Чапаєв у народній пам’яті залишився ще й героєм багатьох анекдотів. А нещодавно з’явився свіжий зразок подібної усної творчості.

— Василю Івановичу, а ти армією можеш командувати? — допитується ординарець Петька.

— Можу, — недбало відповідає той.

— А фронтом?

— Зможу…

— А всіма збройними силами?

— Якщо трохи підучитися, також зумію!

— Ну, а з оцим усім військом ти зміг би воювати проти… міської ради Волновахи Донецької області?..

— Та ніколи! — аж відсахнувся легендарний командир. — Бо депутати-бюрократи — це така зброя, що значно страшніша за шаблі, кулемети, газові чи психічні атаки! Вони мене перемогли навіть голіруч — голосуванням і папірцем із печаткою.

Чого злякався легендарний начдив, лише ім’я якого колись наводило жах на ворогів? А ви почитайте рішення згаданої міської ради (мовою оригіналу): «Переименовать памятник В. И. Чапаеву, расположенный в г. Волноваха Донецкой области, в монумент «Козак».

Погодьтеся, шановні читачі, це було б не смішно, навіть якби депутати Волноваської міської ради проголосували за цей документ 1 квітня. Вражає те, що рішення має недолуге формулювання «О переименовании памятника». Зверніть увагу: не вулиці чи площі, а персонального монумента, зведеного для вшанування відомої історичної постаті. Депутати вдалися до традиційного маневру: мовляв, перейменували Чапаєва, відреагувавши на відповідне звернення місцевих жителів (у тому рішенні зазначено усього три прізвища та «и др.»). Але якщо тутешній люд справді хоче зберегти цей пам’ятник, то чому б керівникам міста їх не підтримати, не зганьбивши при цьому героя двох воєн? Тим паче, що Василь Чапаєв не належить до одіозних постатей із комуністичного минулого, про яких навіть не хочеться зайвий раз згадувати. Навпаки, йдеться про хороброго воїна і тямущого командира, який мав величезний авторитет і підтримку серед місцевого населення. Водночас він не дуже шанував прикріплених до нього партійних «наглядачів»-комісарів, нерідко з ними конфліктував і за це, кажуть, поплатився. Адже існує небезпідставна версія: народного улюбленця, який ставав дедалі популярнішим і самостійним та виходив з-під контролю «партійної лінії», підставили під фатальний рейд козаків.

До речі, про останніх. Ота безлика назва монумента «Козак» також залишається на совісті авторів, м’яко кажучи, неоднозначного рішення. Кого саме вони мають на увазі? Невже отих білокозаків, які захопили штаб Чапаєва, порубали й розстріляли всіх полонених, а його самого смертельно поранили? Наших пращурів із Кальміуської паланки Запорозької Січі, зимівники яких колись були розташовані у цих степах? Ряджених карикатурних дядьків, які донедавна відпускали довгі вуса, натягали на себе генеральські погони і штани з лампасами? Чи теперішніх терористів-садистів із незаконного проросійського збройного формування, не проти ночі буде сказано, отамана Козіцина?

У відомому і суттєво міфологізованому художньому фільмі «Чапаєв» є такий епізод. Ординарець Петька зупиняє гамір бійців, які аж занадто голосно відпочивають, пострілом у повітря: «Тихо, громадяни, Чапай думати буде!» Натяк зрозумілий? Депутатам міської ради, перш ніж приймати отой документ, таки не завадило б серйозно замислитися над результатами «перейменування пам’ятника». Бо зараз серед людей паралельно існують два висновки щодо декомунізації «по-волноваському». Найпоширеніший: оскільки здоровий глузд тут і не ночував, усі відразу згадують народну мудрість «Застав дурня Богу молитися, то він і лоба розіб’є»! І другий: є припущення, що подібна профанація декомунізації і доведення ситуації до абсурду — це тонка ідеологічна протидія згаданому процесу. Адже завдяки «мудрим» представникам влади на місцях перипетії навколо пам’ятника «Козак» сприймаються анекдотично і нагадують недоречний жарт. Але це сміх крізь сльози, бо подібний «компромат» на українську владу у прифронтовому регіоні — просто знахідка для наших недругів. Їм навіть не треба нічого вигадувати ще безглуздішого — варто тільки процитувати офіційний документ і цинічно приписати його до чи не найбільших наших «досягнень» за останній рік-півтора.