Тих людей, які потерпають від холоду в квартирах, хотілося б зігріти розповіддю про божевільне перегрівання, яке було за радянських часів. Воно почалося, здається, в середині 1970-х і тривало на початку незалежності України. Можливо, його не було в селах. Можливо, було не таким інтенсивним, як у Києві, в містах України.

Наприклад, весна 1976-го була ранньою. Температура повітря 8 березня сягнула в Києві +16oС. Молодь уже грала в бадмінтон. Опалення ж працювало на повну потужність. Якщо в роки Голодомору партійний апарат не голодував, то в останні півтора десятиліття існування СРСР від безглуздого перегрівання приміщень потерпали і партійні очільники, зокрема районного рівня. Усі вікна в будівлі Ленінградського райкому партії в Києві на Брест-Литовському проспекті (нині проспект Перемоги) були розчинені навстіж. Я розпочав боротися з ідіотизмом в опаленні. Мої успіхи були не більшими, ніж успіхи Дон Кіхота в боротьбі з вітряками. Оскільки в цій боротьбі не ставив під сумнів радянську владу, то мене до дисидентів не зарахували і не репресували.

4 травня 1985 року звернувся до нині вже покійного голови Київського міськвиконкому Валентина Згурського, який був економістом за фахом. Звертав його увагу на те, що в Києві рік у рік дедалі більше затягувався опалювальний сезон. Були роки, коли він припинявся в середині травня. Запитував міського очільника: чому в моєму житлі у травні температура вища, ніж у люті морози; чому я змушений відчиняти навстіж вікно й двері й щороку на протягах підхоплювати простуду; чому посадовці зацікавлені, щоб опалювальний сезон тривав майже цілий рік; що роблять для приведення в робочий стан кранів регулювання подання гарячої води в опалювальні батареї?

Нагадував, що в газетах повідомляли про перевитрату в І кварталі 1985 року в Київській області палива для опалення (під час морозів), за що деяких чиновників було покарано. В отриманій відповіді йшлося про нерівний характер весни і про те, що температура теплоносія має бути не нижчою, ніж 70оС (а чому не 50 чи 40?).

У квітні 1986-го звертаюся з листом до президента Академії наук УРСР Б. Патона, який був і заступником голови Ради Союзу Верховної Ради СРСР і членом ЦК КПРС. Написав, що ситуація з опаленням нагадує стихійне лихо, але створюють її люди. Якщо температура надворі сягає 25о тепла, то навіщо приміщення перетворювати на сауни? Чому в сільській місцевості люди взимку мерзнуть з огляду на недостатні ліміти на паливо? Чому в Києві температура батарей у теплий весняний період така висока, що до них не можна торкнутися?

Б. Патон повідомив, що надіслав мій лист заступникові міністра житлово-комунального господарства УРСР Ю. Пустоварову. Він писав, що опалювальний сезон закінчується за підвищення середньодобової температури до 8о тепла впродовж трьох діб. Початок і кінець фактичного опалювального сезону встановлюють рішенням місцеві радянські органи. Зазначав, що передбачено центральне й групове регулювання теплоносія. Такого регулювання споживачі не помічали.

У газеті «Правда» за 27 червня 1986 р. передова стаття мала назву «К топливу и энергии — по-хозяйски». Насправді між словом і ділом була прірва. 1 травня 1987-го я надіслав у «Правду» коротеньку замітку про перетворення навесні в Києві житлових приміщень на сауни. Висловлював подив, чому теплої весни опалюють так, як узимку. Віз із місця не зрушив. Кіноартист А. Папанов казав: «Якщо дурень, то це надовго».

19 квітня 1991-го звертаюся з листом про абсурдне опалення до голови ВР УРСР Л. Кравчука. Україна ще була у складі Союзу. Відповідь надійшла від директора Київських тепломереж В. Павловського. То була ціла «поема» на 2,5 сторінки! Керівник писав, що опалювальний сезон можна припинити, коли впродовж 5 діб середньодобова температура повітря перевищує 8оС. На 15 квітня 1991 року вона вже набагато перевищувала цю межу. Оскільки 23—25 квітня очікували зниження температури, рішення про припинення опалювального сезону Київський міськвиконком ухвалив аж 30 квітня. Відключати системи центрального опалення розпочали 5 травня і закінчили 8-го, тож до Дня Перемоги Київ був сауною. В. Павловський стверджував, що температура батарей у квітні й травні будь-якого року ніколи не може бути вищою, ніж узимку. На практиці було інакше.

У листі головного інженера підприємства «Київжитлотеплокомуненерго» Є. Опімаха (червень, 1991 р.) знову зазначено: 5 діб, 8оС, температура теплоносія не нижча 70о. Визнавали, що короткочасні відключення й пуски тепла в системи опалення під час підвищення чи зниження температури зовнішнього повітря не можна виконати через велику трудоємкість робіт у масштабах міста. Повідомляли, що на системах теплопостачання Києва вже змонтовано понад 100 комплектів автоматичного регулювання теплопостачання.

Ось так було колись. А нині маємо те, що маємо. Тоді був абсурд з перегріванням, а нині — з продовженням зимових канікул та вживанням інших заходів. Отак і живемо — тоді перегрівалися, тепер мерзнемо. Тож наостанок у мене єдине запитання: що треба зробити, щоб ми врешті стали нормальним суспільством?!

Іван ДАХНО
для «Урядового кур’єра»