Коли на початку 1980-х у Наталки Білоцерківець з’явилася поезія «Ми помремо не в Парижі», за словами її авторки, «ніхто не уявляв, що хоч болючі, але все-таки демократичні процеси відбуватимуться, що в той Париж взагалі хтось може поїхати… У момент написання цього вірша  в мене був розпачливий песимістичний настрій, відчуття, що все закінчується».

Але з тих строф усе тільки починалося. У 1991-му львівський рок-гурт «Мертвий півень» отримав першу премію на фестивалі «Червона рута» — за пісню «Ми помремо не в Парижі», що згодом стала знаменитою в Україні і в зарубіжжі як «гімн втраченого покоління».

Знаменитим і багатим міг би колись померти в Парижі, природно, від старості, уродженець Львівщини Василь Сліпак. У цьому місті йому запропонували контракт із Паризькою національною оперою, тут він прожив 19 років. Серед професійних нагород Василя Сліпака є дуже знакова — приз «Найкращий чоловічий виступ» за арію Тореадора з опери «Кармен» Ж. Бізе на міжнародному фестивалі оперних співаків в Армеле. А з часів Революції гідності в Україні Василь розпочав найкращі чоловічі виступи іншого кшталту, громадянського — як волонтера, а згодом, коли він долучився до захисників кордонів Вітчизни на Донбасі, — ще і як воїна-добровольця. «Я щасливий, що побував там, де справжні патріоти, справжні люди, — сказав якось Василь в інтерв’ю на Громадському телебаченні. — Там є та Україна, яку я хотів би бачити. Це реально — цвіт нації. Ці люди здатні змінити країну дуже швидко».

Василь Сліпак — талановитий співак, справжній патріот, справжній чоловік — помер не в Парижі: загинув у бою поблизу Дебальцевого. Він — з того покоління, з того унікального народу, якого Україна чекала, напевне, століттями, бо її істинна душа, її істинне сьогодення і майбутнє — саме такі люди. І як же боляче втрачати їх   передчасно...

Щодня вимолюєш свят:  почути в новинах — «Сьогодні жоден боєць в зоні АТО не загинув». Вимолюєш дива для поранених: зокрема такого, яке сталося з паралізованим десантником Русланом Яришем. Вітчизняні й закордонні лікарі одностайно пророкували йому довічну прикутість до інвалідного візка, а він нещодавно став на ноги… Вражає своєрідна «відповідь російській агресії» Миколи Стародубцева з міста Кропивницького, котрий воював добровольцем від початку АТО, а після останнього  тяжкого поранення під час оборони Дебальцевого в лютому 2015 року 17 днів перебував у комі. «Коли я вийшов з коми, поступово почав перевіряти свою моральну міць. Мені потрібно було навчитися заново говорити. Запитав себе: чому я повинен і далі розмовляти російською мовою? Відтоді майже півтора року я говорю лише українською». А невдовзі перейшли на українську і його рідні.

На вірш «Ми помремо не в Парижі» Наталку Білоцерківець надихнули рядки її улюбленого перуанського поета Сесара Вальєхо: «Помру в Парижі, у четвер, у дощ»… Як в усіх людей, у моєму житті було багато дощів. Та під свій знаковий я потрапила в середині квітня 2014 року, повертаючись з роботи. Не нарікала на рясний небесний душ — винна сама, свою парасолю забула вдома. Та раптом півдаху чиєїсь парасолі зіп’ялося  і над моєю головою. Цей несподіваний прихисток отримала від дівчини з вишуканою українською мовою. Гадала, вона із Західної України, зовсім не очікувала, що з Донецька, де закінчила єдину в місті українську школу. З’ясувалося, і з чоловіком у Києві, і з мамою в Донецьку Алла (здається, так її звати) спілкується російською. Забула поцікавитися, якою мовою розмовляють у галузевому інституті в столиці, де вона працює після закінчення вишу. А на запитання, з ким же тоді говорить українською, почула у відповідь: «Наприклад, в установах та із громадянами на вулиці, як от із вами».

У метро нас роз’єднав  натовп людей, що поспішали сховатися  від негоди. Наступного дня в Донбасі розпочалася АТО. З Аллою я більше ніколи не зустрілася. Але той дощ під її донецькою парасолькою не забувається й досі: доброзичливістю й чуйністю приязної дівчини, а надто — мудрим вирішенням мовної ситуації в її житті. Це модель відносин і для порозуміння Донбасу з усіма регіонами України в державному вимірі. А незбагненна ненависть, прокльони, намагання відкраяти від України її території  призвели до війни та всіх бід і горя, з нею пов’язаних.  Тоді, на початку АТО, я навмання розкрила Біблію і натрапила на 63-й псалом, де впізнала «невидимих зелених чоловічків» у Криму, а згодом і їхню ескалацію на Донбасі. У псалмі прочитується, чим закінчиться таке підле віроломство для агресора.

А ще згадується із Книги Буття веселка — знак заповіту Бога з Ноєм, його синами та з кожною живою душею ковчега на вічні покоління — що більше не буде потопу, щоб землю нищити.

І ось тепер, коли незалежності нашої держави сповнилося чверть століття, замислююся, який знак заповіту об’єднає Україну та весь її народ, щоб у ньому ніхто ніколи нікого не нищив. Може, він — саме наша залежність одне від одного? Ота, з біблійної заповіді — любити ближнього як самого  себе?

Людмила ЯНОВСЬКА
для «Урядового кур’єра»