«Як приємно дивує Вільнюс! Купуємо на зупинці у кіоску воду. На вітрині півлітрова пляшечка — 55 центів. Водночас продавчиня просить 65. На наш здивований подив відповідає: 10 центів депозит. Цю пляшку ви потім можете здати», — приблизно такими словами розпочиналася моя розмова з приятелькою опісля її повернення з відпустки. Виявляється, там щодня в звичайнісіньких магазинах усі охочі і, що не менш важливо, успішні та пристойні (судячи з вбрання), приходять із сумками й обережно запихають в автомат — зовні як кавовий — пластикові й скляні пляшки, бляшанки. Про те, що процес переробки розпочався вдало, засвідчують гучні звуки — автомат швидко згинає «весь непотріб», а скло в автоматичному режимі спрямовує до іншого відсіку.

Логіку людей, які прямують, як приймаки (так чомусь здається українцям), гуцаючи «крамом», до такого диво-витвору, легко пояснити: здав двадцять пляшок — отримав на рахунок кілька євро. Потім пішов і придбав за них у цьому самому магазині, наприклад, пляшку вина. До речі, у Німеччині на одній пластиковій бляшанці можна заробити 25 центів, на скляній — 8.

«Виграють усі: екологія, люди, які мають стимул сортувати сміття, переробники, які отримують чистий продукт, готовий до подальшої обробки. Розумієш?» — переконує мене співбесідниця. На превеликий жаль, я розумію все, але не до кінця. І цьому є просте пояснення — я живу не у Вільнюсі, де на вулицях немає жодної пляшки зі скла чи пластику, а в Києві, де щодня змушена обходити маленькі купки смердючих відходів. Я живу не в європейській Литві, а в Україні, яка двома роками раніше заявила про своє бажання переформатовуватися, але, на превеликий жаль, досі потопає у смітті. У буквальному сенсі.

Згадайте бодай про травневу пожежу та зсув 100 тисяч кубометрів сміття на львівському полігоні твердих побутових відходів. Нині тамтешня влада домовляється з іншими регіонами, щоб вони змогли прийняти хоч частину «грибовицького добра». У критичному стані нині й київське сміттєзвалище ТБО-5, розміщене на 25-му кілометрі Обухівської траси. Якщо вірити експертам, там накопичилося майже 650 тисяч тонн хімічних речовин високого ступеня небезпеки. Потраплять, приміром, фільтрати до Дніпра… І рятуйся. За попередніми оцінками Міністерства екології та природних ресурсів, у нашій країні нині близько 300 тисяч сміттєзвалищ. Побутові та інші відходи заполонили майже 4% території України. Чому це відомство не володіє повною сміттєвою картиною? Тому, що кількість таких звалищ щороку зростає на 20%, і тому, що декотрі представники влади на місцях воліють замовчувати дислокацію своїх брудних зон, відмовляють інвесторам у проектах побудови нових якісних сміттєпереробних заводів на користь собі, але на шкоду «екологічній неньці» та народу.

Лише у вересні в Мінприроди відкрито заговорили про сміття не як про екологічну катастрофу, а успішний бізнес. Профільний міністр Остап Семерак разом із головою представництва Європейського банку реконструкції та розвитку в Україні Шевкі Аджунером презентував розробку стратегії управління муніципальними відходами «Шлях до ринку». «Наші партнери зацікавлені, щоб галузь поводження з відходами в Україні жила за прозорими правилами. ЄБРР хоче сприяти залученню приватних інвестицій, але без чіткого бачення подальшого розвитку галузі неможливі ані інвестиції, ані реформи. Альтернативи Національному плану поводження з відходами немає», — написав на своїй сторінці у Facebook Остап Семерак.

До речі, допомогти відомству виявити сміттєзвалища може кожен охочий українець. Для цього потрібно лишень зайти на електронну адресу https://ecomapa.gov.ua/, зареєструватися й позначити на електронній мапі епіцентр розташування потенційних шкідливих речовин у своєму регіоні. Розробники сайту вже потім зможуть додавати дані про морфологію відходів та стан їхньої ліквідації. Цей процес можна назвати всеукраїнською інвентаризацією відходів — першим справді європейським кроком очищення країни від сміття.

На сайт зайшла і я. Зробила невтішний, проте лаконічний висновок: нині Україна — суцільне сміттєзвалище. І це враховуючи факт, що жодна з областей ще не надала Мінприроди повної геолокаційної картини. Керівники на місцях пояснюють затримки браком кадрів чи приладів. Та міністр вважає регрес небажанням органів місцевого самоврядування визнати масштаби проблеми і розпочати з нею в боротьбу.

«Наведу деякі цифри для порівняння із ситуацією в країнах ЄС. Ми взяли дані кількості сміття на одного жителя, яке вивозять для захоронення до сміттєзвалищ. В Україні ця цифра становить 240 кілограмів, а в Швейцарії — 0», — такими словами Остап Семерак означив першочергову мету відомства.

Виникає замкнене коло з кількох складових. Проблема сміттєзвалищ коріниться у свідомості українців. І не приховуйте, бодай раз на місяць кожен з нас за браком смітників жбурляє недопалки, обгортки від цукерок чи то пляшки від пива там, де випадає нагода. Ми виносимо сміття і не завжди його кладемо до смітників. Я вже мовчу про сортування «свого використаного майна». Та й місцева влада виявляє безвідповідальність, а в уряді ще немає єдиної сучасної державної стратегії поводження з побутовими відходами…

То що, ми доросли до Вільнюса?!