Як це часто буває? Слово за слово, і суперечка у цій компанії спалахнула, немов запальничка в руках одного з чоловіків, який саме підкурював цигарку. «Фільтруй базар!» — погрозливо процідив один своєму опонентові. А той, що чвиркав вогнем запальнички, враз закашлявся. Ні, не від тютюнового диму, бо так і не встиг підкурити. Він чогось враз змінився на лиці, побілів, люто зіжмакав цигарку в кулаку, підвівся і поволі пішов, помітно накульгуючи.

«Ти ідіот? — визвірився ще один із присутніх. — Інших слів не знаєш? Відфільтрувати б тебе так, щоб… Хіба не чув, як йому дісталося на фільтрації біля Маріуполя?»

Розповіді про випадок, коли ще не старий чоловік, враз здригнувся, згорбився і зіщулився, почувши слово, що нагадало про жахливі знущання на шляху з окупованої території Донеччини, я б, може, й не повірив. Однак сам був свідком цієї та інших ситуацій, які підтверджують: моторошні спогади про рашистську фільтрацію — й досі незагойна рана для багатьох людей. Тих, які все-таки пройшли брутальну «перевірку», зазнавши моральних і фізичних травм. Іншим — світла пам’ять.          

Найстрашніше вже позаду?..

У кремлі ніколи й не приховували, що використовують і активно примножують досвід каральної  структури нквс. Так звані спецтабори, точніше, перевірочно-фільтраційні табори було створено ще в роки Другої світової війни (1942 рік), вони діяли під контролем управління контррозвідки смерш. На момент передачі у 1946-му функцій пфт гулаг п’ять цих моторошних об’єктів були на території України: у Києві, Харкові, Донецьку, Луганську та Лівадії в Криму.

Однак попри певні аналогії із сучасними діями фсб росії на окупованих територіях України, є й істотні відмінності. Ким насамперед тоді опікувалися підлеглі берії? Це три облікові категорії спецконтингенту: червоноармійці-військовополонені та оточенці, поліцаї, старости й інші персони, підозрювані у співпраці з окупантами, чоловіки призовного віку, які жили на окупованій території. А в теперішніх путінських таборах змушені поневірятися майже всі громадяни України із загарбаних рашистами міст і сіл. Найбільшу увагу, звичайно, приділяють чоловікам  18—60 років і загалом фільтрації підлягають усі українці з 14 років.

Вражають розмах і масштаби окупантів-карателів, розчарованих тим, що їх тут не зустрічали квітами і навіть не хочуть жити поряд з ними в одному місті чи селі. Адже фільтраційні табори діють у Луганській, Запорізькій і Херсонській областях, а найбільше їх — щонайменше 11 — на Донеччині. Зокрема люди, які прагнуть виїхати звідти в Україну, відразу потрапляють на тривалу, моторошну і жорстоку перевірку до фт у Безіменному, Мангуші, Козацькому, Нікольському. А частину затриманих потім можуть відправити до таких самих пунктів у раніше окупованих містах і селах регіону: Докучаєвськ, Старобешеву, Новоазовськ. Чи до Донецька, де мордують бранців у відомій на весь світ своєю жорстокістю катівні «ізоляція».

Самі фт для українців російські «визволителі» спеціально не облаштовували. Здебільшого подорожніх утримують в адміністративних будинках, школах, спортивних залах, клубах чи наметових містечках. Тобто йдеться про об’єкти, які нітрохи не пристосовані до тривалого перебування там великої кількості людей, і про якісь навіть елементарні побутові зручності не йдеться. Спати доводиться на підлозі чи на зсунутих докупи столах, а ночівля на старому матраці видається майже комфортом п’ятизіркового готелю. Харчування також жахливе. Додайте антисанітарію й те, що немає жодної медичної допомоги. Плюс неабиякий моральний і фізичний тиск з боку росіян та колабораціоністів.

Існує припущення, що найважче було евакуйованим першої хвилі у березні-квітні із заблокованого і нещадно обстрілюваного Маріуполя. Адже перебуваючи тривалий час на межі життя і смерті в темних підвалах, що здригалися від бомб, мін і снарядів, люди, вискочивши з міста, вже було з полегшенням зітхнули. Мовляв, найстрашніше тепер позаду. Проте такі ілюзії якщо й існували, то тільки доти, доки їм категорично перепинили шлях для перевірки-фільтрації. І не один з подорожніх тоді пересвідчився, що видима смерть страшніша за ту, що могла непомітно наздогнати від потужного вибуху у квартирі, підвалі чи на вулиці. Та то були, даруйте, квіточки. Бо за кілька місяців практики окупанти та їхні місцеві прислужники, відчувши вседозволеність і безкарність своїх дій, стали чинити сваволю.   

Чого ж хочуть окупанти від своїх заручників? Виконують головне завдання масштабного вторгнення, яке оприлюднив кремлівський маніяк: «денаціоналізація» та «демілітаризація». рашисти насамперед намагаються виявити з усієї маси людей «бандер» і «нациків», тобто патріотично налаштованих людей, працівників державних органів влади, журналістів, учителів. У найважчому в їхніх баньках гріху — бути українцем — підозрюють і звинувачують майже всіх. А з колишніми військовослужбовцями й особливо учасниками АТО/ООС взагалі розмова коротка. Пощади немає й тим, хто хоч якось допомагав українській армії.

Принизлива фільтрація має попередній етап. У всіх підозрюваних, а це всі, забирають і ретельно перевіряють документи. Так само прискіпливо досліджують вилучені телефони: фото, дзвінки, повідомлення, дописи в соціальних мережах (на жаль, нерідко трапляється, що росіяни відновлюють навіть видалені фото чи дописи, що можуть стати компроматом). Роздягають і перевіряють всі татуювання на тілі. Фотографують, беруть відбитки пальців.

А далі з кожним окремо проводять «бесіди», а насправді допити. Окрім звинувачень у любові до України (?!) та готовності її захищати (!!!), окупанти зазвичай схиляють до співпраці з ними. У нелюдів повністю розв’язані руки, і вони застосовують не тільки моральний, а й фізичний тиск і тортури. Таке жахіття відбувається не день чи два. І навіть не тиждень, а може тривати до місяця і більше. Аж доки жертва не стане зговірливішою.

Колони цивільних людей надовго зупинилися у пунктах фільтрації. Фото надав автор

«Нам пощастило, бо жили в машині всього дві доби…»

«Ми потрапили на фільтрацію до Мангуша, де діяли два табори. Один для людей, які йшли пішки і могли проходити перевірку більш як місяць, бо зібралися величезні черги. А інший — це просто довгі колони автомобілів: перед нами в черзі стояли понад 500 машин, а позаду — кілька тисяч. У салонах старі люди й діти, але виходити на пошуки їжі та води або до туалету забороняли солдати з автоматами, які все пильнували. Нам пощастило, бо, чекаючи своєї черги, жили в автомобілі недовго — всього дві доби. Звичайно, попередньо машину і нас перевірили: обнишпорили багажник, усі кишені, сумки тощо. Чоловіків роздягали на вулиці, дехто довго так стояв, хоч тоді був мороз.

У будку із двох кімнат ми з батьком потрапили вже об 11-й вечора, а мама через хворобу не могла рухатися і залишилася в салоні. Перед нами звідти вийшов переляканий чоловік, який розпачливо сказав, що його відпустили, а дружину затримали. Уявіть тепер мій стан, коли почула крізь стіну будки розмову перевіряльників: «Як куди її дівати? Кількох у Донецьк забрали. Людей із десять просто тут розстріляли, а далі вже з рахунку збилися».

Нас із батьком знов обшукали і розвели по різних кімнатах. У мене перевірили телефон, відсканували документи, взяли відбитки пальців. Ставили різні запитання про моє ставлення до України, влади, війни. Було дико, що вони хотіли зробити нас винними за те, що ми любимо державу, в якій живемо.

Мене нарешті виштовхали звідти, і під конвоєм я дійшла до автомобіля. Батька не було ще понад пів години, і ми з мамою запанікували. Що з ним? Коли його побачили, то зраділи, проте він ледве йшов і навіть кілька разів упав. Уже пізніше розповів: рашисти озвіріли і почали його бити, коли побачили порожній телефон, звідки він усе видалив. Підозрюючи і звинувачуючи у фашизмі, били по голові так сильно, що він став втрачати зір уже в дорозі, і ми ледве доїхали до Бердянська, де трохи відпочили», — згадує одна з жительок Маріуполя про пережите на шляху до Запоріжжя.       

Про тиск, насильство і знущання розповідають інші біженці, яким вдалося вирватися з того жахіття.

Проте є інша категорія потерпілих людей. Здебільшого це чоловіки, які не пройшли фільтрацію. Про подальшу їхню долю рідні досі не мають звісток.

Правозахисники та волонтери, які розшукують зниклих, свідчать, що затриманих українців окупанти зазвичай перевозять до в’язниць в ОРДО —  Донецьку чи Оленівці або до таганрога в рф. Майже з усіх потерпілих вибивають потрібні їм свідчення та імітують суди над ними, утримують для обмінного фонду.

«Фільтраційні центри є й у Маріуполі, й поза межами міста. Вони працюють весь цей час. Окупанти полонили понад 10 тисяч місцевих жителів. В одному з таких центрів тепер тримають майже дві тисячі чоловіків. Ми розуміємо, навіщо це роблять. Вони оголосили, що приблизно у вересні роздаватимуть папірці, які мають назву паспортів рф. А це відразу квиток на фронт», — розповідає Маріупольський міський голова Вадим Бойченко.

На тілі чоловіків ретельно вивчають тату та інші «докази» служби в ЗСУ

На фільтрацію ідуть старики!

Коли матеріал готували до друку, стало відомо, що до брутального тиску рашисти відтепер вдаються не тільки на виїзді з міста, а й у самому Маріуполі. Окупанти перевіряють усіх людей, які залишилися в окупації. Вони вже повідомили, що розпочинають із містян віком понад 70 років, а потім візьмуться за молодших. Уже два дні до пункту фільтрації у приміщенні колишнього райвідділу поліції Жовтневого району шикуються довгі черги маріупольців похилого віку. Усі вони сподіваються отримати там обіцяну «довідку про фільтрацію», яка дозволятиме відносно вільно пересуватися містом чи виїхати звідти.

«Перевірку проводять «дирівці» з Донецька, а ті відверто погрожують: «Ми вісім років страждали, а тепер ви готуйтеся!» — розповідають очевидці. 

Насамкінець. Фільтрація, а точніше, жорстоке й цинічне знущання російських загарбників з мирного населення України, — не тільки порушення громадянських прав, а й міжнародний злочин проти людяності. Стаття 32 четвертої Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни передбачає: «Заборонено застосування будь-яких заходів, які можуть завдати фізичних страждань або призвести до знищення осіб, що перебувають під захистом, які є під їхньою владою. Ця заборона поширюється не лише на вбивства, тортури, тілесні покарання чи калічення особи, що перебуває під захистом, а й на будь-яке брутальне поводження цивільних і військових властей».

Проте не секрет, що росіянам міжнародні закони і конвенції не писані. Фірмовий стиль кремлівського геополітика та його спільників — саме показове ігнорування таких документів. Однак покарання за всі воєнні злочини їм уникнути не вдасться.