ВІЙСЬКОВИЙ МЕДИК. З Анастасією Пивоваровою, майором медслужби, ординатором медичного відділення клініки амбулаторної допомоги Головного військового клінічного госпіталю, зустрілися на її робочому місці. Вона працює лікарем-терапевтом у новоствореному паліативному відділенні. Минулої осені його створили, як кажуть, на вимогу обставин. Із зони АТО прибували поранені різних форм тяжкості. Зокрема й такі, про критичність стану яких ліпше й не знати. Діагноз звучить як вегетативний синдром. Лікарі кажуть, що з нього часом людина може викарабкатися протягом року завдяки правильному медичному догляду.

Анастасія з тих, хто сподівається на одужання таких солдатів. А ще більше просить вищі сили не посилати у це відділення пацієнтів. Бо попри професійну витримку, часом емоції беруть гору. І тоді вже вона сама шукає ту жилетку, в яку крадькома можна поплакатися.

Анастасія сподівається на одужання солдатів, про критичність стану яких ліпше й не знати. Фото Світлани СКРЯБІНОЇ

Після чергового огляду пораненого зосереджена, не по-жіночому серйозна лікар обіцяє викроїти кілька хвилин на розмову. Образ трохи змінюється, щойно Анастасія знімає з шиї фонендоскоп, дає усні розпорядження медсестрі й запрошує на розмову. За чашкою чаю вже неквапом розглядаю її обличчя.

Анастасія каже, що 2007-го закінчила медуніверситет імені О. Богомольця, потім вступила до Національної військово-медичної академії. Через два роки отримала розподіл в 101-шу окрему бригаду охорони Генштабу на посаду начальника медичної служби. Відразу — бойове хрещення кількістю. У бригаді понад тисяча осіб особового складу. А в осінньо-зимово-весняний період, коли віруси активізуються, градус професійного напруження зростає. Військових треба швидко повертати в стрій і самій не злягти.

— Жінці в армії складно через додаткові навантаження, — каже Анастасія. — Думки і вчинки дівчат, які добровольцями прийшли в зону АТО захищати від ворога країну, дуже амбіційні. Вони з позиції молодості із запалом говорять про виконання завдань нарівні з чоловіками. Такі випадки мають бути винятком.

Анастасія наводить простий приклад: вага комплекту обмундирування. Дівчині в ньому дуже складно подолати необхідну відстань. Та й наслідки не забаряться нагадати про боротьбу за рівність: хвороби хребта, органів і систем. Про санітарно-гігієнічні умови також не слід забувати. Виваженість жінці в армії потрібна ще більше, ніж у цивільному житті.

Переконалася в цьому жінка-медик на власному досвіді, коли торік служила в зоні АТО. Спочатку військовослужбовців поставили в підсилення військової частини 1611, там не було медчастини, загинув начмед. А потім… Уголос думки не закінчила. З лірики лише згадала, як на 8 Березня в Костянтинівці, де дислокувався госпіталь, бійці подарували їй квіти. Де вони їх роздобули, не зрозуміла. Але зраділа щиро, по-дівочому.

В оточенні чоловіків минають будні майора медичної служби Анастасії Пивоварової. Уваги вистачає. Однак особливої уваги чекає від найближчого коханого чоловіка. І бажає відсвяткувати 8 Березня вдома, в тиші й спокої.

Пасьянс зі шкарпеток

Анастасія сподівається на одужання солдатів, про критичність стану яких ліпше й не знати. Фото Світлани СКРЯБІНОЇПРОФЕСІЯ: ДРУЖИНА І МАМА. Підполковник медслужби старший ординатор амбулаторного прийому Головного військового клінічного госпіталю Богдан Галайчук розповів про свою дружину Ірину: «Познайомили нас спорт і медицина, разом ми вже 27 років. Народили й виховуємо п’ятеро дітей». Цієї весни дружину вітатиме зі святом заочно, через синів. Сам нині в зоні АТО, надає медичну допомогу нашим бійцям і місцевому населенню.

— Розклад у нас в сім’ї опрацьовано до дрібниць, — каже Ірина. — Тато вніс елементи військової організації побуту. На кожен день призначаємо чергового. Тому механізм працює чітко.

Єдиний «мінус» зі смайликом, про який вона розповіла, знайомий багатьом дружинам. Це пасьянс зі шкарпеток. Мама Іра експериментувала з різними варіантами: для кожного власний колір, мітка на кожній парі. Не допомогло. Купила шкарпетки одного кольору, але різних розмірів. Це працювало два-три прання. Згодом вироби збіглися і зовні стали схожі.

— Намагаюся йти в ногу з життям, — розповіла Ірина. — Доки хлопчики були маленькі, стригла їх, як уміла. А коли з’явилося трохи вільного часу, закінчила курси перукарської майстерності, придбала інструменти. Тепер модельні зачіски синів не відрізниш від зроблених у салоні.

Інколи важко пояснити людям, чому вона не зробила кар’єри лікаря, а залишилася просто дружиною та мамою. Чоловік — призер міжнародних змагань та багаторазовий чемпіон України з плавання в категорії Masters, разом із синами займається плаванням. Із самого ранку — тренування, тоді чоловік іде на роботу, а діти — у школу.

«На мені кухня, купівля продуктів, жеківсько-конторські справи, а ще — домашні завдання. Я вже шість разів пройшла програму першого класу. А чоловік за цей час захистив кандидатську дисертацію. Донька Марія — магістр з обліку та аудиту, успішна модель. Старший син Петрусь — майстер спорту України з плавання, мріє стати лікарем. Тож його маю підтримати. Павлик — мій найкращий помічник. Випічка — його хобі. Молодші Іванко та Андрій не відстають від братів — активно займаються спортом, добре навчаються», — каже Ірина.

Вона пишається кожним досягненням рідних, бо в них частинка її душі та праці. «Можливо, у проміжку між появою онуків встигну попрацювати, — каже вона. — Ніколи нічого не загадую. Покладаюся на милість долі й підтримку сім’ї».

Керівництво військового госпіталю, з огляду на професійний авторитет колеги, його сім’ю, вирішило клопотати перед головою Дарницької районної в місті Києві держадміністрації про присвоєння Ірині Галайчук звання «Мати-Героїня».

«Я бачила війну»

Тендітна й мила Галина Бугайова, мати двох дітей, виконуючи військовий обов’язок, мусила взяти в руки зброю і стати на захист своєї держави. Фото надане авторомЗІ ЗБРОЄЮ В РУКАХ. Військовослужбовець ЗСУ Галина Бугайова має добру мирну професію. Вона військовий кухар. Разом зі своєю частиною саме перебувала на Закарпатті, коли прозвучав наказ рушати потягами на схід. Коли за вікном з’явилися терикони, зрозуміла: їде в охоплений бойовими діями Донбас. Зателефонувала у Сторожинець, що на Буковині, поговорила з чоловіком, військовим у відставці, із сином і донькою. Запевнила, що у неї все гаразд і скоро повернеться додому.

— Тоді конфлікт на сході ще тільки розгорався, — розповідає Галина. — Нам сказали, що це АТО. Але незабаром ми переконалися, що це справжня війна — безжальна і страшна.

Вони опинилися у самому її епіцентрі, коли тривали бої за луганський аеропорт, коли у російський полон потрапила льотчиця Надія Савченко. За першими «двохсотими», молодими хлопцями, розстріляними мало не впритул членами бандформувань, Галина ридала ридма, доки командир не привів її до тями суворим наказом опанувати себе.

— Після боїв ми ховали загиблих, бо нікому вони вже не були потрібні. І не могли зрозуміти, чому ці хлопці з-за тієї лінії фронту, не кадрові військові, раптом підняли на нас зброю. Але незабаром, під луганськими селищами Щастям, Орєховим, побачили регулярні російські війська і все зрозуміли.

З важкою травмою Галина потрапила у мобільний шпиталь.

— Завдяки нашим волонтерам медичне забезпечення було достатнім. Як і з харчами і одягом, — розповідає вона.

…Жахи тієї війни сняться їй досі. Турбується за тих, хто там лишився. Молить Бога, щоб усе якомога швидше закінчилося і настав мир. Але й у мирному житті зіткнулася з несправедливістю, коли змушена була поневірятися по кабінетах, щоб довести свій статус учасника бойових дій.

Галина Бугайова продовжує службу в складі чернівецької 80-ї окремої аеромобільної бригади. Єдина жінка — учасниця АТО в Сторожинецькому районі, вона допомагає вирішувати проблемні питання учасникам бойових дій, усім, хто потребує захисту, поради.

Наша солдат Джейн

Кожне отримане Іриною звання — гордість не лише для неї, а й для її батька. Фото надане авторомМИРОТВОРЕЦЬ. Підполковник Ірина Сергеєва з тих, хто живе за заздалегідь складеним планом. Поставленої мети досягає безумовно.

Кілька днів тому їй виповнилося 36 років. Дивлячись на Ірину, віри не ймеш: невже це про неї розповідають у Національному університеті оборони України ім. І. Черняховського і ставлять за приклад курсантам, що це вона торувала стежки бездоріжжям Ліберії й за покликом душі несла службу в зоні АТО? Солдат Джейн та й годі, але краща, бо наша.

— Іншого вибору я й не могла зробити, — каже Ірина Сергеєва. — Тато — військовий, сім’я — при ньому. Змалку довелося покататися гарнізонами. Від батьків передалося: планувати день, тиждень, а то й місяць. Мабуть, через це не люблю несподіванок. Тож подарунок на день народження і 8 Березня замовляю наперед.

По закінченні школи навчалася в юридичному коледжі, а потім разом із братом вступила до Харківського військового університету на факультет метрології. «Батько радів, що ми навчалися з братом на одному курсі. Я була під наглядом не лише курсового офіцера, а й брата», — розповіла Ірина.

Розподіл отримала у Київ, в Національний університет оборони ім. І. Черняховського. Служила в Центрі підготовки офіцерів для багатонаціональних штабів у групі імітаційного моделювання. Тут познайомилася з майбутнім чоловіком. З ним, як виявилося, вчилася в одному виші. Як він міг тоді не помітити Ірину, і сам не розуміє, адже з п’яти тисяч курсантів дівчат було лише сто.

Народилася донечка Катруся. Військова справа не дозволяє розпорошуватися на домашні справи. Щоб допомогти юній матусі залишитися в строю, мобілізувалася вся родина. Брати, свекри, батьки, чоловік по черзі няньчили маля. Ірина оцінила вміння рідні, тому дала згоду на відрядження у складі миротворчої місії ООН у ролі військового спостерігача в Ліберію. 13 місяців була там.

Цю поїздку Ірина згадує як добру школу з удосконалення англійської, толерантності на чужій землі в колі колег із різних країн. Тут знадобилися й університетські знання з релігієзнавства та культурології. А ще ця поїздка змусила подивитися на життя по-іншому. «Люди, які пережили громадянську війну, під час планових опитувань, що їх вписували в рапорт, просили не рису, м’яса чи одягу. Просили допомогти відкрити школу, лікарню, прислати кваліфікованих педагогів і лікарів», — каже Ірина.

Епідемія Еболи в Африці, напівголодні ліберійці — то було чуже горе, яке накладало відбиток на світосприйняття жінки-військовослужбовця. Аж раптом новина про початок АТО на сході України. Заздалегідь повідомила чоловіка і керівництво про бажання поїхати туди. Чоловік жодним словом не висловив невдоволення чи негативних емоцій. Зрозумів. Заспокоїв і запевнив, що з донькою чекатимуть і впораються самі зі школою, кухнею і балетом.

Батькові про своє рішення розповіла за дві години до відбуття. «Спочатку зі мною говорив військовий чиновник, як належить полковникові, а потім тон змінився і я почула вже тата з напутніми словами. І жодного «а може, не треба?».

Кожне отримане Іриною звання — гордість не лише для неї, а й для її батька, полковника у відставці Миколи Чумакова. Для чоловіка бути підполковником звично, вважає він, а ось що донька доросла до такого рангу, його тішить особливо.

Матеріали  підготували Ольга ПРОКОПЕНКО, Світлана ІСАЧЕНКО,«Урядовий кур’єр»