Гранатометник 17-ї окремої танкової бригади ЗСУ Артем Чумак, що другу добу як повернувся зі служби у зоні АТО, прокинувся вночі від вибухів салюту. «За дві секунди я натягнув на себе бронежилет і засів у дверях. Мозок погано налаштовується на нові умови життя. І важко це робити без допомоги. Ті, хто справді воював, це розуміють і проходять реабілітацію з фахівцями. Важливу роль відіграє і підтримка сім’ї, коли відчуваєш, що потрібен близьким», — каже боєць.
Знайомлюся з одним із пацієнтів реабілітаційного центру для воїнів АТО, який нещодавно розпочав роботу в Дніпропетровську. Тут вони проходять обстеження і лікування. Антон Чумак, батько трьох дітей із Широкого, до війни працював слюсарем на одному з гірничо-збагачувальних комбінатів Криворіжжя. «Я знав, що піду воювати. Моє прізвище зобов’язує!» — жартує демобілізований.
Про пережиті бойові дії розповідає коротко: «Служили, тримали оборону». Із гіркотою згадує історію про банку меду, яку приніс луганський «доброзичливий» дідусь. Від подарунка тоді загинув Артемів товариш.
«Бувало, що місцеві вмикали нам гімн Росії, гімн Радянського Союзу. Ми у відповідь — гімн України. Нам дуже прикро, коли мирне населення до кінця не розуміє, що насправді там відбувається. Інколи бабусі підходили і казали: «А ми вже за вас!» А що, були не за нас, питаємо. Пояснюють: «Ні. Нам розповіли красиву казку, як будемо жити. Та час минає, ми їздимо, бачимо, хто стріляє, звідки і чим». «Але висновки ці запізні: інфраструктуру знищено, люди загинули», — починає хвилюватися Артем.
Розуміють, що їм треба спокійно спати
Сусід Артема — зв’язківець 25-ї окремої повітрянодесантної бригади ЗСУ (у мирному житті майстер-механік з ремонту обладнання) дніпропетровець Віталій Корж. Він має двох синів. Старшому 19-річному у березні 2014 року прийшла повістка. Наступного дня батько пішов у військкомат і мобілізувався слідом за сином. Удома через це був скандал. На щастя, обидва повернулися живими. «Інакше я не міг. Так і вийшло, що із сином на сусідніх ліжках у наметі ночували. Але у бій із сином ішли нарізно, бо поряд із рідною людиною воювати неможливо. Я — на Савурку, а син пішов в обхід на Дебальцеве. Коли повернувся у частину через поранення, а потім демобілізувався, вдома зустріли із сльозами, казали, що не відпустять, — згадує Віталій Корж. — А чого пішов? Щоб могли тут вільно ходити і дихати».
Під Савур-могилою Віталій зазнав контузії, а у Вуглегірську — поранення, наслідки якого ще даються взнаки. Лікарі так і не змогли витягти всі осколки. І досі мучить безсоння, тож боєць із радістю скористався можливістю підлікуватися в реабілітаційному центрі. І вже через тиждень став почуватися краще.
Найчастіше у бійців контузії й травми хребта
Чоловіки розповідають, що через велику вагу обладунків часто травмують хребет, коли доводиться стрибати з БТРів. Бронежилет важить 11,5 кг, плюс зброя, каска, боєприпаси. У гранатометників — ще більше. «Навіть з одним бронежилетом стрибати з висоти півтора метра нелегко», — розповідає Артем Чумак.
Завідувач центру реабілітації для учасників АТО Олена Привал додає: «Усі хлопці скаржаться, що дуже важкі обладунки. Через це вони стають дуже вразливими для травм у попереково-крижовій та шийній ділянках хребта. Дуже часто трапляються контузії. Вони приховані, боєць і надалі воює. Нам доводиться їх виявляти після всіх обстежень».
Реабілітаційний центр у Дніпропетровську запрацював торік у грудні. В обласному госпіталі ветеранів війни відвели поверх. Два місяці його ремонтували, оснастили центр сучасним обладнанням.
«Закупили меблі, білизну, сантехніку. Облаштували належні побутові умови, зокрема для людей з обмеженими можливостями. Обладнали сучасний тренажерний зал, в якому працюють тренери-волонтери, — розповідає начмед шпиталю Раїса Колеснікова. — У нашому госпіталі лікуються ветерани, інваліди Другої світової війни, воїни-інтернаціоналісти, діти війни з інвалідністю, інваліди-чорнобильці, тепер звертаються і члени родин загиблих бійців АТО. Їм насамперед потрібна психологічна реабілітація, бо через стрес у них загострюються хронічні хвороби. Наш госпіталь з початку АТО пролікував понад 200 бійців».
Курс лікування у центрі реабілітації за індивідуальною програмою становить 17—18 днів. Для адаптації учасників бойових дій до мирного життя у центрі використовують європейську методику. З пацієнтами щодня працюють досвідчені лікарі, психологи, психотерапевти, фізіотерапевти, соціальні працівники та інші. У спортзалі бійці на спеціальних тренажерах розробляють кінцівки, в кімнаті відпочинку вони можуть спілкуватися, телевізори в кожній палаті. Є змога приймати ванни і лікувальні грязі. Інтер’єр центру допомагали створювати волонтери. Протягом 2016 року тут планують прийняти 600 пацієнтів.
Щоб тиск був «як у космонавта»
Для 55-річного ландшафтного архітектора, нині демобілізованого майора 17-ї танкової бригади ЗСУ Сергія Нагорного війна на Донбасі друга у житті. І контузія, якої зазнав під час артобстрілу в Попасній, де служив старшим опорного пункту, теж друга. Перша була в Афганістані.
«Наш гвинтокрил підбили. Ми впали, однак усі залишилися живими. Половина — інваліди, але живі, — згадує Сергій Миколайович. — Ми виконували рейдові спецоперації, а база була в Союзі. Я служив у внутрішніх військах КДБ. Був дитиною свого часу і своєї країни. Тепер розумію, як російська пропаганда впливає на своїх громадян і жителів Донбасу. Там багато російських найманців, козаків, чеченців. Більшість військових пішли у найманці від зубожіння. Але, за їхніми словами, гроші то затримують, то не платять».
«Я не хотів, аби щось подібне було у Дніпропетровську. І вирішив як командир і громадянин України зупинити це. На початку літа 2014 року сам пішов в АТО. Розумів: якщо не піду, тут хаос буде. І дружина мене розуміла, просто благословила і сказала: «Акуратніше там, Сергію!» Для мене моя батьківщина сьогодні — це моя родина, мої дівчата: донька, дружина, маленька онучка. В Попасній, звідки жителі не одразу виїхали, я зрозумів, що зробив правильно. Питав їх: «Ви з дітьми, чому досі не виїжджаєте?» Найстрашніше враження — коли під обстрілом біжить мама з дітками. Це не мій біль. Це біль усієї нашої країни. Не виправдовую жодну війну. Історія показує, що завжди є варіанти не допустити війну і домовитися про мир».
Минулої осені Сергій Миколайович демобілізувався. Поранень не мав, але почувся погано. Тиск підскочив до 160—170 і тримався на цьому рівні. Так і потрапив у реабілітаційний центр. «Тут лікують добре, годують нормально. Відчуваються турбота і увага», — наголошує Сергій Миколайович.
А ТИМ ЧАСОМ
Госпіталь дістанеться російському банку?
Цій історії вже майже десять років. 2007-го Міністерство оборони передало в приватну власність компанії «Український готельний менеджмент» будівлі Дніпропетровського військового госпіталю. Компанія взяла у російського «ВТБ-банку» кредит під заставу майна шпиталю. Однак він працював, фактично «зависнувши у повітрі». З початком російської агресії, так само як інші медичні заклади Дніпропетровська, шпиталь приймав поранених, яких везли зі сходу щодня. За час АТО заклад прийняв понад 9 тисяч поранених і хворих бійців, за словами заступника начальника військового госпіталю Сергія Бачинського. Жоден з них не помер.
Коли волонтери вперше прийшли сюди, вони були шоковані. Бійці перебували у жахливих побутових умовах, адже кілька років перед тим жодних ремонтів тут, у «чужих» приміщеннях, не було. Недовго роздумуючи, волонтери взялися допомагати медзакладу. Почали з ремонту туалетів, душових. Хтось купував фарбу, хтось придбав сантехніку, залучали ремонтників на безоплатній основі. Уже потім долучилися меценати: відремонтували відділення гнійної хірургії, реанімації. Минулого літа пофарбували альтанки у дворі, висадили квіти, завезли телевізори і холодильники, які жертвували небайдужі люди. Триває ремонт психіатричного відділення. Загалом вклали, за словами волонтера Геннадія Бутенка, 20 мільйонів гривень. Серед відомих меценатів — футболіст ФК «Дніпро» Роман Зозуля.
У травні 2014 року юристи обласного відділення Фонду держмайна почали процедуру повернення госпіталю у державну власність. Суди першої й другої інстанцій вони виграли. Проте 10 лютого цього року Вищий господарський суд скасував рішення апеляції й направив його знов до суду нижчої інстанції. До того ж, за даними місцевих ЗМІ, у справі, крім «ВТБ-банку», з’явився банк БТА.
Волонтери і бійці, які проходять лікування у шпиталі, нещодавно вийшли на мітинг проти рішення суду. Вони прагнули привернути увагу керівництва країни до цієї проблеми й повернути майно військового госпіталю у державну власність. Активісти подали петицію Президентові України Петру Порошенку. У ній закликають посприяти припиненню дій «корумпованих представників різних гілок влади щодо передачі майна і території Дніпропетровського військового госпіталю». Він державна власність, наголошують автори петиції, й «спробу передати його за допомогою різних юридичних махінацій у власність представників країни-окупанта, якою є Російська Федерація, зокрема «ВТБ-банку», розцінюємо як ганебну зраду». Застерігають і про неприпустимість передачі державного майна у приватну власність громадянам або юридичним особам України.
Чи вдасться зберегти майно шпиталю у державній власності, покажуть подальші події. Однак хотілося б звернути увагу на моральний бік справи. Неодноразово у медійному просторі йшлося про цілеспрямований розвал української військової медицини. Справа із Дніпропетровським госпіталем — лише один такий факт. То буде цьому покладено край, чи процес триватиме?
Ми в Google+