Нині був би 80-й січень у біографії народного артиста України Мирослава Коцюлима. Але вічність покликала його майже 18 років тому. Та пам’ять про нього в шанувальників Мельпомени жива й досі. Понад 40 літ він самовіддано служив у Тернопільському академічному драматичному театрі ім. Тараса Шевченка. Тут зіграв більш ніж 100 різнопланових ролей. Його Омелько з «Мартина Борулі» роками був своєрідною візитівкою театру, а тогочасні критики називали цю роль найкращою в Україні.

Особисте життя актора аж ніяк не було безхмарним, а змушувало його часто терпіти, зносити біль і гідно витримувати удари долі.

Я мав щастя з ним спілкуватися, не лише запрошуючи на інтерв’ю. Згадуючи той ювілейний січень Мирослава Коцюлима, щось знайду в закапелках своєї пам’яті, щось — у наших газетних розмовах, а щось нагадає його дружина Олена Коцюлим, яка виступає нині на тернопільській сцені. 

Подружжя Олена та Мирослав Коцюлими у виставі «Юстина» Х. Вуалійокі (1981). Фото з архіву родини КОЦЮЛИМІВ

Драма життя

Він умів жартувати, з ним ніколи не було нудно. Навіть виступав з гумористичними програмами, здавалося, що комедії — то його сценічний вир. «Умів навіть журбу розсмішити», — висловився священник уже на похоронах великого артиста. 

Але не тільки. У драматичних виставах Мирослав Коцюлим теж був органічним, щирим. Тому його амплуа визначали якщо не як комічний трагік, то як трагічний комік.

Саме життя Мирослава Коцюлима, нагородивши його великим талантом, випробовувало драматизмом, терпінням. Він народився на Різдво воєнного 1943 року в селі Стара Ягільниця Чортківського району на Тернопіллі. Маленькому Мирославові було трохи більш як рік, коли ворог підпалив їхню хату. Матері тоді було лише 26 років. Із палаючої оселі встигла винести тільки сина. Вона була з ним протягом усього його життя, поховала, а решту свого віку прожила разом із невісткою Оленою.

Про батька Мирослав, звісно ж, теж дізнався. Саме через батька його часто викликали в кдб. Знав, що мав би носити батькове прізвище  Старовський, а його записали на материне дівоче Коцюлим. А все тому, що батько Петро Старовський був членом ОУН, підпільником, 1945 року совіти розстріляли його в чортківській тюрмі.

Молода ж мати із сином зазнала чимало поневірянь, жила в чужих оселях: то в родичів, то просто в добрих людей. Мирослав Коцюлим завжди зауважував, що йому на добрих людей таланило. Живучи в чужій хаті, з дитинства знав, що таке можна і не можна.

«Мені ніколи не треба читати нотацій, що не можна, скажімо, спізнюватися на роботу, красти. Я законослухняний, але не тому, що дуже боюся чи шаную владу, а просто з дитинства знаю, що можна, а що ні», — казав якось в інтерв’ю.

У дитинстві Мирослав Коцюлим хотів бути священником. Щонеділі та у свята, як і всі галичани, ходив до церкви. Коли ж організували колгосп і він побачив голову господарства, як той керує, захотілося бути на його посаді.

Але, напевне, від бажання стати священником у ньому жив актор. У школі брав участь у театральних дійствах. Якось учні ставили «Мартина Борулю» Івана Карпенка-Карого. Цікаво, що Мирослав отримав роль саме Омелька, яка згодом стала знаковою, найважливішою в його акторському житті. У класі шостому чи сьомому навіть був режисером-постановником, хоч ще не розумів, що це означає. Сказали, що треба показати «Тимура та його команду». «Подивитися цю виставу людей набралася ціла зала, а я собі запам’ятав, як мамі казали: «Ну, Ганько, твій найліпше грав», — згадував Мирослав Коцюлим.

Він почав навчатися у школі в селі Білобожниця. Із комедією «Комсомольська лінія» разом з іншими драмгуртківцями їздив селами тодішнього Білобожницького району. Люди не мали грошей, приходили на дійство з вінком цибулі, шматком сала чи ще якоюсь провізією. Це була натуроплата за вистави.

Після дев’яти класів дід Максим відвіз онука до Львова, до дядька, який був знаним пекарем на хлібозаводі. Дуже хотів, щоб Мирослав навчився його професії. Та юнака тягнуло до театру. Знав, що в театрі імені Марії Заньковецької працює його краянин народний артист України Борис Мірус. Підійшов до нього та зронив: «Хочу в театрі працювати артистом». Борис Мірус влаштував хлопця робітником сцени. Згодом у театрі відкрили студію. Мирослав Коцюлим склав вступні екзамени. Після її закінчення 1963 року приїхав на роботу в Тернопільський драмтеатр ім. Тараса Шевченка.

Найголовніше — доброта

У житті найголовніше — доброта, вважав Мирослав Коцюлим. І зазначав, що йому дуже щастило на добрих людей. Навчаючись у Львові в театральній студії, не мав де спати. І славетний Борис Романицький віддав юнакові свою гримерну кімнату з усіма зручностями. Василь Яременко, знаючи, що на 25 карбованців, які отримував робітник сцени, прожити не можна, давав Мирославові три карбованці та казав купити пляшку кефіру, а решти не повертати.

Мав у житті й таку прикрість: його хотіли на одному з курсів відрахувати, мовляв, ні зросту, та й до танцю не скорий. Знані в Україні актори, режисери Олексій Ріпко та Олександр Гай заступилися за нього, почали давати ролі. Згодом хлопець  прекрасно склав екзамени — і художнє слово, й акторську гру. Коли ж студійці випустили «Будиночок на голці»  Смаги — дипломну роботу — приїхали з Івано-Франківська, Дрогобича й стали запрошувати Коцюлима на роботу. Надійшла пропозиція зі львівського ТЮГу, де Олексій Ріпко був головним режисером.

Усі здивувалися, що Мирослав не йде до нього працювати. Він же захотів поїхати до Тернополя, до рідного краю. І поїхав. Помешкання, певна річ, тут спершу теж не мав, але знайшлися люди, які допомогли. У театрі його зустрів прекрасний колектив. 23 роки очолював обласну організацію спілки театральних діячів України. Та зрозумів, що таким акторові не треба займатися, бо завжди були неприємності саме через громадську роботу, а не творчу.

У театрі, як запевняв Мирослав Коцюлим, ні з ким ніколи не сварився заклято й надовго. «Тому натхнення, творча снага мусять іти від спілкування з людьми, з добрими людьми», — твердив актор.

Від Омелька до Ромула

Колись Мирославові Коцюлиму я навів поетичні рядки, що театр — і піт, і квіт, і відчаю години. Що квіт, він засумнівався, бо це важка праця, але приємна для нього. На тернопільській сцені втілив образи понад 100 персонажів. Журналістам на запитання, яка з ролей найбільш пам’ятна, любив наводити слова ще одного добре відомого в нашій країні тернопільця народного артиста України Гриця Драпака, який свого часу сказав, що Мирослава Коцюлима «в народі знають як Омелька, Європа поклоняється як Ромулу Великому, зустрічався зі сталіним, обійшов усі Карпати з гуцулкою Ксенею». Ідеться про дійові особи з вистав за п’єсами «Мартин Боруля» І. Карпенка-Карого, «Ромул Великий» Ф. Дюрренматта, «Діти Арбату» А. Рибакова та «Гуцулка Ксеня» Я. Барнича. Якось один знавець театру, подивившись виставу, сказав Мирославові Коцюлиму, що такого мудрого Омелька ще не бачив. Що ж до ролі злого диктатора сталіна українською мовою у спектаклі «Діти Арбату», то навіть не гадав, що гратиме її. Казав, що сталося це випадково. «Якщо брати образи Омелька та сталіна, то мені Омелько ближчий до серця, бо  більше розумію людей від праці, від села», — казав мені в інтерв’ю.

Є в Омелька слова: «А як же без шинку? Без шинку не можна!» Мені ж було цікаво почути від Мирослава Коцюлима, без чого не можна обійтися в акторській справі. На його погляд, найголовніше — весь час підтримувати творчу форму, тренувати пам’ять. «Я довіряю режисерові, не сперечаюся з ним просто так, мушу придивитися, зрозуміти його бачення», — стверджував актор. Найкращі його театральні втілення зроблено з режисерами Федором Стригуном, Павлом Загребельним, Анатолієм Бобровським та Анатолієм Горчинським.

Чи то доля гралася з Мирославом Коцюлимом, чи то просто постановила, що «Мартин Боруля» — його альфа та омега у творчій роботі. Адже знаємо, що у шкільному віці він починав доторкатися до Мельпомени саме в ролі Омелька в цій п’єсі. Потім грав її на професійній тернопільській сцені, та ще й так визначально-талановито.

Крім того, що Мирослав Коцюлим був актором Тернопільського драмтеатру, він створив народний театр у селі Озерна за 25 кілометрів від обласного центру. 30 років пропрацював там. Із цим колективом був на гастролях у Болгарії з виставою «Люди в шинелях» І. Рачади.  Іншу їхню виставу — «Веселка» Миколи Зарудного демонстрували на українському телебаченні. Саме того дня в Мирослава Коцюлима народився син Андрій, який, до слова, у самостійному житті обрав професію рятувальника, а донька Оксана — педагогічну працю.

Народний театр з Озерної під режисерством Мирослава Коцюлима  отримав золоту і бронзову медалі, численні грамоти, а також здобув звання лауреата всеукраїнських і всесоюзних оглядів, Кубок Леся Курбаса. Мирослав Коцюлим поставив там 36 вистав. Остання — «Мартин Боруля» із другом народним артистом України Володимиром Ячмінським у головній ролі. Саме тоді відбувався в Озерній семінар, і з кожної області приїхали режисери народних театрів. Після закінчення вистави до Мирослава Коцюлима підійшла жінка й запитала: «Скажіть, але щиру правду: крім Ячмінського, у виставі були зайняті ще кілька артистів із професійного театру?» Це була найвища похвала для режисера, адже на сцені й справді грали прості селяни з Озерної, але залюблені в театр.

«Був моїм провідником у всіх справах»

Олена Коцюлим — дружина Мирослава Петровича. Нині вона ще на сцені, здебільшого в епізодичних ролях. Зрештою, небагато мала сценічних робіт разом із чоловіком. Каже, що він був чудовим партнером на сцені, ніколи не заважав іншим, уважно слухав.

До Тернопільського драмтеатру приїхала після закінчення Дніпропетровського театрального училища на місяць пізніше від Мирослава Коцюлима. Тут познайомилися, побралися, пів року після весілля мешкали в театрі — молодому подружжю надали кімнатку на другому поверсі. Каже, що дуже кохала Мирослава, він був гарний, чудесний, порадник, друг і чоловік. «Щаслива, що мала такого чоловіка, що він був моїм провідником у всіх справах», — ділиться думками пані Олена.

Мирослав Коцюлим кохав палко дружину, щиро любив добрих людей. А ще — театр, бо твердо був переконаний, що він освітлює душу.