Днями до чергової частини Володимир-Волинського міськвідділу внутрішніх справ надійшло повідомлення про про те, що із собору Різдва Христового вкрадено пожертви прихожан на лікування дитини.

Працівники міліції — честь і хвала їм! — досить швидко встановили фігурантів злочину. Під білі рученьки взяли раніше судимого  41-річного чоловіка без постійного місця проживання та його спільника — 22-річного злодія зі стажем.

Результатом цього розслідування став адміністративний протокол за вчинення правопорушення, передбаченого ст. 51 (дрібне викрадення чужого майна) Кодексу України про адміністративні порушення. Тепер зловмисники або мають сплатити штраф, або відбути до десяти діб адміністративного арешту.

«Подумаєш, новина! — скаже дехто із читачів «Урядового кур’єра». — Ще не про такі крадіжки люди (аби не мати безнадійної мороки з правоохоронними органами) досить часто просто мовчать!»

Про «досить часто просто мовчать» знаю з власного досвіду.

Чотири роки тому непрохані «гості» завітали у мою оселю, аби «купити» три фотоапарати, редакційний нетбук та кілька тисяч гривень заощаджень. В результаті розслідування порушеної кримінальної справи суд на Вінниччині виніс вирок. Згідно з ним, злодій (чи призначений на його місце?) мав відшкодувати мені завдані матеріальні й моральні збитки. А правоохоронці із матеріалів розглянутої вже справи — повернути фотоапарат, що «засвітився» під час розслідування.

Проте не важко здогадатися, що ні грошей, ні техніки я так і не отримав.

Бо луцька слідча запевнила, що фотоапарат як речовий доказ відправили на Вінниччину, де розглядали справу міжрегіонального злочинного угруповання, що гастролювало в трьох областях. А Вінницький районний суд написав, що свою техніку я маю отримати в Луцькому міськвідділі внутрішніх справ. Після довгих пошуків серед сотень інших речових доказів у камері зберігання міськвідділу уповноважена особа останнього розвела руками: «У нас такого немає!»

Отож коли постав перед фактом наступної крадіжки — саджанців яблунь та груш біля батькової хати, до правоохоронців уже не звертався. Хоча майже відразу знав: добрий пучок їх із шкілки набрав такий-то чоловік! Найбільше вразило, що йому, коли він ішов у чужий сад, не про крадіжки думати вже треба було, а про те, як гідно підготуватися до недалекої зустрічі з апостолом Петром…  Бо ж скільки нам того віку земного відведено?

Отак і ношу в серці гіркоту за безпардонно вкрадений тим колись «першим хлопцем на кілька сіл» власний доробок. Але ж не підеш на розбірки з чоловіком, якого Творець (а Він бачить усе!) й без того покарав за цей учинок? Та й як людині в очі сказати: «А ти — злодій!..»

Про Творця згадую невипадково. Адже саме брак страху перед не людською, а Божою карою (!) досить часто стає причиною того, що людина не зупиняється в потрібний момент. Коли таки конче треба «загальмувати».

…Комуністична ідеологія, що панувати в Україну прийшла після зробленого на німецькі гроші жовтневого заколоту, одним із першочергових завдань поставила боротьбу із традиційними та християнськими цінностями.

«Провести нещадний масовий терор проти куркулів, попів і білогвардійців; сумнівних замкнути в концентраційний табір поза містом», — заповів 9 серпня 1918 року взірець «пролетарської» поведінки лідер пробільшовицьки налаштованої голоти Бланк-Ульянов-Ленін. (Ленін В. І. Зібрання творів. Т. 50. С. 143—144.)

«Цілком таємно. … провести таємне рішення з’їзду про те, що вилучати цінності, особливо найбагатших лавр, монастирів і церков, потрібно з нещадною рішучістю, безумовно ні перед чим не зупиняючись, і в найкоротший термін. Чим більше число представників реакційного духівництва і реакційної буржуазії вдасться нам у зв’язку з цим розстріляти, тим краще». (Ленін.  19 березня 1922 р. Известия ЦК КПРС. 1990. № 4. С. 190—193.).

Це — цитати лише із двох ленінських документів, що разом з іншими стали основою руйнування усталених впродовж минулих століть моралі та права.

То ж чи варто дивуватися, що в Україну, де до приходу «товарищей» найстрашнішою лайкою були слова «Трясця (лихоманка) твоїй матері!», російський «пролетаріат» разом із його українськими приспішниками приніс не лише могутній російський мат, а й аморальність санкт-петербурзького чи московського дна, вседозволеність більшовицької кримінальної еліти на кшталт грабіжника банків Сталіна або Григорія Котовського чи мокрушника Дзержинського?

Читач, який пробіг ці рядки, може запитати: «Причім тут банальні крадіжки до політики?» Відповім аксіомою: «Людина, яка живе в суспільстві, не може бути вільною від нього!» Як і від запитань власної душі, яка в часи Вічності безкінечно довго запитуватиме: «А чи правильно ти прожив на Землі відведений тобі час?»

Спитає душа як голопупенка, що вкрав із церкви скриньку з пожертвами, так і державного чиновника. Який, попри свій високий статус, і краде «по-крупному». І навряд чи позбавить його відповідальності за вчинене навіть «нулячий» чорний «Мерседес», подарований з надією на відпущення гріхів найголовнішій лаврі!

Творець — він же не якийсь піп Павло, його не підкупиш!

Це, вочевидь, і буде Страшний Суд!