ЧЕРНІГІВСЬКІ КАХЛІ

Народні керамічні шедеври тепер можна побачити  лише в музеях

Піч завжди займала особливе місце в житті жителів Чернігово-Сіверського краю. Та й тепер по селах від неї не відмовилися: дров потребує мало, а гріє добре і жар довго тримає. Якщо ще й кахлями обкладена — тепло зберігається набагато довше. Про красу нині не особливо дбають, підбираючи щось «світленьке, дешеве і сердите», аби акуратно було і давало можливість не крейдою підбілювати, а швиденько змахнути ганчіркою сажу — і порядок.

Саме таку зручну в побуті піч зробили й ми у свій час для моєї бабусі. Гарно було! Але коли довелося побачити декоративні пічні кахлі, котрі використовували на Чернігівщині кілька століть тому, — аж дух перехопило! Втім, вони не підійшли б для скромної оселі сільської жінки — ні розкішним декором, ні фінансово.

Уламки кахлів, знайдені археологами під час розкопок у Батурині. Фото автора

Дорого і красиво

Коли кахляні печі тільки-но увійшли в моду, то було дуже дороге задоволення. І де їм було прижитися, як не в Батурині, офіційній резиденції українських гетьманів. Козацькій старшині таке добро було по кишені. У літературних джерелах є, приміром, згадки про лазурну піч Кочубея, ніби про якесь тогочасне диво. Нині цю витончену красуню не лише реконструювали, а й зробили функціональною. Щоправда, працюватиме вона на електриці, але естетичному спогляданню це не заважає. Взявши за основу археологічні знахідки на місці розваленої печі, реставратори відновили сюжети на кахлях, котрі є справжніми витворами народного мистецтва. Тут і вплетені у рослинний орнамент птахи — символ сімейного добробуту, і стилізований виноград — знак заможності, і битва між єдинорогом (світле начало) та міфічним звіром (сила зла). А на передньому плані — вояк з конем на фоні фортеці.

«Більшість знахідок кахлів на території цитаделі та посаду міста належать до кінця XVII — початку XVIIІ століть, — розповіла завідуюча відділом археології Батуринського національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» Наталія Саєнко. — У Батурині дуже потужний вихід глини, різновиди якої могли задовольнити смаки і потреби будь-якого гончара — як за кольором, так і за властивостями. Тож виготовлення керамічних виробів тут у свій час процвітало. Ошатні печі з рельєфними чи мальованими полив’яними кахлями були елітарним продуктом виробництва, і щоб їх скласти, заможні господарі запрошували майстрів, котрі робили все — від початку і до кінця. Це було дуже престижно».

Справді, багатоярусна піч давала майстрові з художнім смаком можливість розвернутися і створити маленький шедевр, котрий відповідав пишному інтер’єру кімнати. Конструкція цієї архітектурної споруди мала характерний стрункий верх і приземкувату нижню частину. Поміж ними використовували карнизові та поясні кахлі, а вгорі і внизу їх робили складнішими за формою, фігурними.

Пишний декор печі

Обереги сімейного вогнища

«У Західній Європі кахлі з’являються в ХІІІ—ХІV століттях, звідти вони прийшли на Чернігівщину, — розповідає заступник директора Чернігівського інституту мистецтв та менеджменту культури, кандидат мистецтвознавства Ірина Штанкіна. — Тут виникає така потужна течія, як народні кахлі. Спочатку вони були монохромними (однокольоровими), пізніше умільці почали робити поліхромні (багатобарвні). Щодо візерунків, то були впливи західноєвропейських мотивів — і барокові (із завитками, паростками, пелюстками), і стилізовані під народну творчість».

Багатство декору пов’язане з багатством геометричного, рослинного та сюжетного орнаменту, поширеного на виробах українських майстрів. Тут трапляються візерунки, притаманні українській вишивці, різьбі по дереву тощо. Серед них особливе місце займають обереги. Це символи сонця — випуклі круглі «розетки» та хрести — знаки охоронної магії, котрі ще в дохристиянський період символізували вогонь.

І це природно, адже піч в оселі поліщуків здавна була учасницею культових обрядів: за неї ховалася дівчина під час сватання і колупала глину — не від сором’язливості, як ми звикли вважати, а для того, щоб взяти із собою в оселю майбутнього чоловіка частину рідного вогнища. Коли наречений не подобався — вона ховалася на печі і могла показатися лише наприкінці, викотивши, знову ж таки із-за печі, гарбуза. А коли родина переїжджала в нову хату, стару підмітали, збираючи на совок «щастя», яке висипали в піч нової господи, аби все добре водилося й надалі. Тож як було не прикрашати головну споруду оселі та не захищати від злого ока оберегами?

У заможних родинах дуже поширеними були зображення на передній стінці двоголового орла. Ця популярна в геральдиці гербова фігура вказувала на родовитість, шляхетність, непорушність традицій. Часто трапляються побутові сюжети: жінка за пряжею, чоловік з карафкою наливки, закохані хлопець з дівчиною, козак на коні тощо.

Використовуючи традиції західноєвропейського бароко, чернігівські майстри почали на його основі творити власний стиль. Для порівняння: Ірина Валеріївна показала зображення кахлю з бароковим орнаментом: вазон з квіткою (один з різновидів язичницького Світового дерева) дуже лаконічний, стриманий, симетричний. Інший кахель із подібним сюжетом уже творчо переосмислений, з вираженим почерком українського майстра: без чіткої симетрії, звивисті форми, вихилясті гілки, квіти — буяння, динаміка, неспокійні лінії. Моя співрозмовниця підібрала для назви цього явища дуже влучний вислів — емоційність. Саме ця притаманна нашому щирому народові риса зробила українські кахлі неповторними.

Піч у гетьманській резиденції в Батурині

Вже ні «панських»,  ні «селянських»…

У гетьманській резиденції на Цитаделі нещодавно відновили дві печі — темно-синього і зеленого кольорів. Вони красиві й урочисті. Обидві обігріватимуть приміщення в холодну пору. А влітку біля них дуже приємно стояти, бо мають прохолодну поверхню.

«На процес становлення й розвитку кахельного виробництва на Чернігівщині мало відчутний вплив кахлярство Західної України, Білорусі, Росії, Литви та Польщі, — продовжує Ірина Штанкіна. — За кахлями, знайденими на Гончарівці, можна визначити, що гетьман Іван Мазепа запрошував приїжджих майстрів і залучав місцевих ремісників. Він віддавав перевагу стилю польських кахлів із поліхромним забарвленням, котрі на фоні інших вирізняються більшою прозорістю поливи, що, поза сумнівом, відповідало витонченому смаку гетьмана».

За манерою виконання знайдені археологами батуринські кахлі мають високі художні якості завдяки ангобованій поверхні, тобто нанесеному на виріб шару білої глини, який покривали поливою, завдяки чому колір лягав гарно і рівномірно.

Оскільки попит на кахлі невпинно зростав і дійшов до середніх верств населення, поряд із кустарним виробництвом виникло заводське, котре різко збільшило кількість затребуваної продукції, популярної серед представників дворянства, купців, міщан, а вироби сільських майстрів мали попит у заможних селян та жителів міст з не надто великими статками. Так стався розподіл чернігівських кахлів на «панські» і «селянські».

Втім, поставлена «на потік» продукція, хоч і мала досить високий технологічний рівень, у художньому плані ставала чимдалі гіршою. Це й стало на початку XX століття першим кроком на шляху до ліквідації кахельних підприємств. З часом теплі і затишні печі замінила система центрального опалення. Попит на кахлі почав спадати, і нині в області немає жодного майстра цієї справи. Лишилася тільки згадка про справжні шедеври декоративної кераміки, котрими можна милуватися лише в музеях.

ПРЯМА МОВА

Ірина ШТАНКІНА, 
заступник директора Чернігівського інституту
мистецтв та менеджменту культури,
кандидат мистецтвознавства:

— Якщо говорити про кахлі Чернігівщини, не можна оминути увагою ічнянських майстрів. Вони були унікальним явищем і створили високохудожні вироби. Кахлярські осередки були також у Новгороді-Сіверському, Коропі, Чернігові, Ніжині, Борзні. Чернігівські майстри застосовували мистецькі та естетичні традиції свого краю, які надали їхнім виробам самобутніх рис. У процесі дослідження встановлено приналежність кахлів до певної майстерні або осередку, в окремих випадках виявлені прізвища їх авторів. Зокрема, окреслені кола пам’яток, пов’язаних з творчістю Лаврентія і Анастасії Дроб’язків, Івана і Петра Біликів, Бедеди і Брінчука у Ніжині, Йосипа, Дмитра і Лаврентія Панасенків, Якова і Михайла Погорілків, Юхима Огієнка та Івана Іващенка в Ічні, також Петра Фігури, Ціпків, Пінчуків у Коропі.

Володимир МОРОЗ, 
голова Чернігівської організації
Спілки народних  майстрів,
заслужений працівник культури України:

— Нині в Україні пічні кахлі виготовляють лише в Косові, що на Івано-Франківщині. Там високий рівень класичного, шляхетного плану. На Чернігівщині це ремесло зникло. Тому що це складна і високовартісна ручна робота. А споживачі шукають дешеву продукцію. На жаль, це явище стосується практично всіх виробів народних майстрів: магазинні прилавки заповнені дешевою імітацією, різним ширвжитком, нерідко привезеним із-за кордону. Тому часто робота умільців зводиться до виготовлення сувенірів, які можна продати. Все впирається в економіку.