«Любите мандрувати? А робити маленькі відкриття? А на власні очі побачити диво? Не відмовляйте собі в цьому — приїжджайте на Рівненщину» — гадаю, після таких слів, якими починається короткий опис знакових пам’яток краю на яскравій, майстерно виконаній туристичній мапі, мають зникнути останні сумніви у виборі місця відпочинку. А наприкінці переліку зазначено: «А ще Рівненщина може похвалитися мальовничими краєвидами, ріками-озерами, розкішними лісами. Тут чекають туристів, які люблять подорожувати на велосипедах, яким подобаються кінні прогулянки, а також тих, хто шукає місця, де нема асфальту і є коріння». І це — чистісінька правда: чекають. У цьому нещодавно переконалися столичні журналісти, яким обласна влада вирішила показати можливості Рівненщини для активного відпочинку. Тут вони справді безмежні, тому кількох днів вистачило, лише щоб ознайомитися з ними фрагментарно і пересвідчитись: попит є.

Скажімо, якраз у ті дні тривав аматорський марафон «Поліська Січ». Торік він проходив уперше і за кількістю поданих заявок здивував самих організаторів: з 15 областей приїхало 300 велосипедистів. Очевидно, поштовхом для них стала інформація про чи не найдовший промаркований веломаршрут у країні — 300 км. Та вже за якийсь десяток кілометрів шляху учасники переконалися: гонки з перешкодами — не рівненський формат. Адже по дорозі стільки цікавого: історичні й природні пам’ятки, неймовірної краси краєвиди — «а ми майже нічого не побачили, не сфотографували», скаржилися вони організаторам. Ті на скаргу відреагували радикально: ніякого спорту з його напруженням, тільки пізнавальний туризм. І передбачили у триденній програмі численні атракції, зокрема й конкурс світлин. Адже велосипедисти приїжджають цілими родинами, беруть друзів і родичів не в останню чергу й завдяки доступності такого екологічного відпочинку — внесок за триденне перебування в облаштованому таборі посеред лісу, що майже спускається до річки, всього 350 гривень. 

За таку пропозицію цього року проголосували своєю присутністю вже майже 400 осіб з 22 областей і навіть зарубіжні учасники. Тут нема ні вікового цензу — найменшому учасникові 12 років, найстаршому 74, ні вимог до екіпіровки, ні до транспорту. Ми помітили тут не тільки круті ровери, а й десятиліттями перевірені «України»: що кому по гаманцю і зручності. Єдине, що вимагається: чудовий настрій і активність.

Не в останню чергу успіх заходу надихнув рівненську владу й громадські організації не лише затвердити постійну дату проведення веломарафону — на зелені свята, а й надихнув на значно масштабніший проект. Так в уяві намалювалося «Медове коло», адже люди поїхали передовсім за емоціями, за незвичним. Не забуваймо, Рівненщині є чим дивувати.

Тож туристичний маршрут «Медове коло», який нині перебуває в активній стадії розробки, переплітатиметься шляхами з уже освоєними велосипедистами і водночас покаже інші переваги краю, які, поза сумнівом, одразу зацікавлять не лише співвітчизників. Недарма його розробники поставили перед собою амбітну мету — включити його до міжнародної мережі Greenways («Зелені шляхи»), яка передбачає створення багатофункціональних маршрутів активного й екологічного туризму. От і дізнаємося, чи залишилося де в світі бортництво — старовинне мистецтво добування дикого меду, крім Рівненщини. Не розповідатиму про технологію, поділюся результатом. Смакувала. Як кажуть, навіть порівняти нема з чим.

Проект увійшов у ту стадію, коли ідея оволоділа масами, себто громадами п’ятьох районів, серед яких навіть спричинилася конкуренція. Ще б пак: вдала вже виділила 200 тисяч гривень на розвиток зеленого туризму. Адже це шлях до розвитку цих територій, малого бізнесу.

Ним уже зацікавилися пасічники, виробники сувенірної продукції, власники екосадиб. По «Медовому колу» пропонують ходити пішки, їздити верхи або на велосипеді, пливти на байдарках чи катамаранах. Або все це комбінувати. От і ми із задоволенням подолали одну з наймальовничіших його частин, яка має заповідний статус, сплавляючись по річці Случ. У народі ця місцина має назву «Надслучанська Швейцарія».

Мені особисто таке порівняння не подобається, бо чому ми свою неперевершену красу маємо під когось підганяти. А от охорона таких територій справді має працювати, як швейцарський годинник, тут сперечатися не буду. Тоді ще довго серця, налаштовані на вміння дивуватися, завмиратимуть, коли гранітні кручі з того чи того берега змінюватимуть ліси, підходячи впритул до води, а їх — мальовничі луки. Та й сама річка не перестає дивувати: її швидку течію змінює майже стояча вода, вона, то звужується, утворюючи невеличкі пороги, то привільно розливається навколо маленьких острівців. І коли вже наче почнеш звикати до цієї краси раптом на крутому схилі з’являються руїни давнього замку, про дату зведення якого історія мовчить. Перша письмова згадка про Гутківську фортецю засвідчує її руйнацію 1504 року. Але легенди й достовірні відомості краще слухати піднявшись до самої пам’ятки – колись надзвичайно потужної оборонної споруди, про яку нині нагадують лише фрагменти стін та частково завалений колодязь.

Не менш пізнавальні історії можна почути, й завітавши до ще однієї непересічної установи, чи не єдиної в країні – Музею лісу, що в Костопільському районі. Місце вибрано не випадково, адже він знаходиться на межі двох зон — полісся й лісостепу. А багатство експозиції пояснюється тим, що Рівненщина — одна з найзалісненіших областей. Навколо приміщення музею створено парковий комплекс, який як магнітом притягує маленьких і дорослих відпочивальників. Манить їх і екологічна стежка завдовжки майже 2,5 км, яку науковці з лісівниками проклали не так давно. Здолати її не просто: що не крок, то нове відкриття, про яке потурбувалася природа.

Ще одна родзинка області — кінноспортивний клуб «Патріот». Скажу своє враження: скількох красивих коней, зібраних в одному місці, бачити не доводилося. Попри те, що ці красиві й сильні тварини беруть участь у численних змагання на своїй і чужій території, свою мету клуб визначив не в гонитві за перемогами, а в популяризації кінного спорту в області й країні, активному впровадженні ідей здорового способу життя і загального зацікавлення різних верств населення до занять верховою їздою. А це, гадаю, можна сприймати як запрошення. Так що заїхати у «Медове коло» верхи не така вже й проблема.