Якщо вірити фахівцям Третьої Спільної ду-найської експедиції (СДЕ-3), українці незабаром зможуть поласувати смачними американськими раками. «Вони вже є у верхній частині Дунаю, тож тепер спускатимуться нижче і згодом прийдуть сюди», — каже начальник експедиції, угорський вчений Бела Чані. За його припущеннями, ці заморські гості, що походять із Західного узбережжя Сполучених Штатів, просто втекли з якихось австрійських риборозплідних ставків. І можна було б лише потішитися з того приводу, що незабаром в українській частині Дунаю з’являться нові делікатеси, якби не одне «але». Річ у тім, що різноманітні прибульці легко захоплюють собі нішу лише у тих місцях, де є проблеми з довкіллям, через що традиційна живність не може дати їм негайну відсіч. Так-от: СДЕ-3 зафіксувала експансію прибульців чи не на всіх ділянках європейської водної артерії.
Крім уже згаданих американських раків це ще й китайські мідії, каспійські молюски і не властиві річці підвиди окуня. І науковець не схильний закидати їм агресію, бо єдиним справжнім агресором у цій ситуації вважає... людину. Бо саме її бездумне господарювання на самій річці та її берегах призвело до значних екологічних збоїв.
Спільний клопіт
Коли йдеться про Дунай, то захистити його можна не інакше, як через міжнародну співпрацю. Бо ця, найбільша у Західній Європі, ріка несе свої води територією 10 країн, і ще 4 мають на своїй території її притоки. Очевидно, що нормальний стан річки можна забезпечити, лише поєднавши зусилля придунайських країн. Саме з цих міркувань 1994 року було підписано Конвенцію щодо захисту річки Дунай, а 1998-го створено Міжнародну комісію із захисту ріки Дунай (МКЗД), що переймається втіленням положень цієї конвенції. Один з напрямів роботи комісії — організація дунайських експедицій. Їх проводять раз на 6 років, починаючи із 2001-го. Та, про яку ми щойно згадали, третя і найбільша за масштабами. «Більше людей, більше грошей, більше параметрів — цього разу було більше всього. Це найбільша експедиція у світі», — каже координатор експедиції словацький науковець Ярослав Слободнік.
Експедиція й справді виявилася найбільшим у світі річковим науково-дослідним заходом 2013 року. Стартувавши 14 серпня у німецькому Регенсбурзі, здолавши шлях 2400 км, вона завершилася 26 вересня у румунському місті Тулча. За два дні до фінішу збірна європейських науковців побувала в містечку Вилковому, що на півдні Одещини. Його називають українською Венецією, оскільки тут так само багато каналів, а різноманітні човники та катери, які ними курсують, — для городян чи не головний транспортний засіб.
Й інформацією, й коштами
Міський голова Вилкового Микола Дзядзін навіть зауважив, що життя людей тут залежить від стану річкового середовища ледь не так само, як життя риби, що мешкає у водах Дунаю. Тож дослідників тут зустрічали хлібом-сіллю. І так привітно, як ніде раніше, каже Ярослав Слободнік.
«Ця експедиція — для нас можливість отримати від найкращих спеціалістів, які працюють на найкращому обладнанні, ту інформацію, яку не можемо здобути самі, тому що вартість оцінки, яку буде зроблено, обраховується сотнями тисяч», — підкреслює національний експерт комісії із захисту ріки Дунай Олексій Ярошевич.
Одна з небезпек, яку зафіксувала експедиція, якраз і потребує сучасного високоточного обладнання. Виконавчий секретар МКЗД Іван Завадський повідомив про виявлені у річці небезпечні речовини: важкі метали та органічні з’єднання, здатні чинити шкідливий вплив навіть за незначної концентрації. Їхня поява у Дунаї — наслідок скидання у річку неочищених стічних вод. Пан Завадський каже, що проблема ця більше притаманна нижній частині Дунаю: «Бо на верхній країни це питання більш-менш вирішили». Тепер мають намір розібратися з цією проблемою й у нижній течії. Керівник екологічного департаменту Одеської облдержадміністрації Валентина Дацюк каже, що в рамках одного з грантівських проектів Євросоюз виділив 4 мільйони євро на будівництво очисних споруд у Вилковому: «Це серйозні капіталовкладення, яких обласний бюджет ніколи не зміг би подужати».
Дунайські аутсайдери
Валентина Дацюк високо цінує дані експедиції, які можна використати під час формування національних дунайських програм, проте припускає, що деякі її висновки можуть виявитися необ’єктивними й упередженими, зокрема через якісь політичні мотиви, пов’язані, приміром, з українським глибоководним ходом Дунай — Чорне море, який дуже не подобається сусідній Румунії.
Олексій Ярошевич такі побоювання вважає безпідставними: «Це було б актуальним років із 10 тому. Думаю, нині Україна більше цим переймається, ніж румуни, вони цим уже перехворіли, а ми непокоїмося, що нас хтось хоче підставити і під час цієї експедиції».
Звести нанівець такі підозри могла б участь українських науковців в експедиції. Та в держави не знайшлося коштів, щоб відрядити туди своїх екологів. Ще позаторік «УК» писав про надто мляву участь України у стратегії Євросоюзу щодо Дунайського регіону, і тенденція ця, схоже, зберігається і донині. Її негативні наслідки помітні під час розподілу європейських грантів. Статистика свідчить, що лише у третині придунайських проектів Україна має статус головного партнера. У решті випадків вона може розраховувати на значно скромніше фінансування порівняно з Румунією та Молдовою.
Заступник директора департаменту зовнішньоекономічної діяльності та європейської інтеграції Одеської ОДА Анастасія Абрамова каже, що річ тут не в якихось антипатіях Євросоюзу щодо України: «Передусім це пов’язано з нашими внутрішніми проблемами. Румунія і Молдова подавали значно більше проектів. Нашим організаціям, вочевидь, бракує досвіду в підготовці таких документів». Чиновниця сподівається, що до наступної шестирічки — з 2014 до 2020-го — українські громадські організації напрацюють необхідний досвід і «результати більше будуть у наш бік». Нині ж маємо те, що маємо.
Науковець Інституту гідробіології НАН України Сергій Афанасьєв каже, що українці не брали участі у розробці Водної рамкової директиви, хоч мали на те всі підстави: «Ідеологію Водної рамкової директиви фактично придумано саме у нас, в Інституті гідробіології, ще на межі 1960-1970 років. Ще тоді ми запропонували порівнювати еталонний стан річок із тим станом, який є на сьогодні».
Навряд чи тепер зможемо довести свій пріоритет, а позитивний наслідок колишніх розробок науковець вбачає принаймні у тому, що «нам було легко сприйняти Водну рамкову директиву і розробляти для неї свою методику».
Сергій Афанасьєв каже, що в Україні ще є чимало річок — особливо на Поліссі та в Карпатах, — які можна вважати еталонами. Утім, де саме вони протікають, науковці розповідати не хочуть, «щоб там не вибили рибу, яка залишилася, і не засмітили воду, яка там ще є».
Що можна вважати еталоном для Дунаю, невідомо: надто він не однаковий на різних відтинках. Розібратися у цьому питанні якраз і має допомогти чергова Дунайська експедиція.
Її підсумки остаточно буде підбито десь через рік. На час їхньою публікації в стосунках України та Євросоюзу можуть статися істотні зміни. «З 1 грудня, якщо ми підпишемо Угоду про асоціацію, всі 29 директив Європейського Союзу в галузі охорони довкілля набудуть чинності в Україні», — каже національний експерт комісії із захисту ріки Дунай Олексій Ярошевич. А для того, щоб стати повноцінним гравцем на Дунаї, Україні, либонь, слід зробити щось більше, ніж просто прийняти євросоюзівські правила.
Ми в Google+