З дитинства пам’ятаю розповідь старих дідів, як ще за царських часів збирали кошти на будівництво церкви в рідному селі. Частину необхідної суми пожертвував поміщик, а решту як добровільно-примусовий податок подушно розділили між усіма селянами. Найважче довелося багатодітним вдовам, з обійсть яких через заборгованість повиносили і попродавали євреям-перекупникам навіть подушки.

Так само будували більшість сільських храмів, які згодом нищили більшовики, а дивом уцілілі зазвичай перейшли у володіння «єдино канонічної» московської церкви. Натомість у містах храми споруджували переважно завдяки меценатам і державі. Причина в обмеженості церковних коштів, якими після секуляризаційної реформи Катерини ІІ стали тільки пожертви парафіян і прочан, тобто простих людей.

Великим благодійником Київської лаври був гетьман Іван Мазепа, якого досі проклинають у споруджених ним стінах священнослужителі московської церкви. Ще одна православна святиня — Почаївська лавра — теж веде початок від часів, коли ні Москви, ні Московського патріархату не було, а всі головні будівлі обителі в Почаєві спорудили греко-католики. Лише у 1831 році цю святиню за розпорядженням царя Миколи І силоміць відібрали у законних власників і передали єдиній у Російській імперії державній церкві.

До речі, вже звично кажучи, що ту чи іншу церкву спорудив Мазепа чи ще якийсь благодійник, не варто забувати, що в підсумку це кошти наших прадідів і прабабусь, яких нещадно експлуатували гетьмани, князі та інша знать. Отож це майно справедливо належить українському народу, на землі якого його збудовано.

Згадаймо, як після путчу державного комітету з надзвичайного стану, організованого у Москві, всі обкоми і райкоми компартії перейшли у всенародну власність. Те саме давно вже мало відбутись із храмами, якими невідомо за яким правом досі фактично володіє чужинська для більшості українців церква, пастирі якої розповідають в Україні про гріх братовбивчої війни, а в Росії — про священний обов’язок захистити «братів за вірою» від лютих-прелютих «бЕндерівців» і «правосеків-фашистів».

Усі роки української незалежності в нашій державі не лише цілеспрямовано руйнували армію, СБУ, міліцію, а й правдами і неправдами множили кількість храмів, у яких парафіян одурманювали розповідями про «єдіную Русь» і «єдіноє православіє» на чолі з вірними не Богові, а алкашеві Єльцину і кривавому злочинцеві Путіну «святими отцями». Ілюстрацією може бути доля Хресто-Воздвиженського храму в Житомирі, відібраного в Української автокефальної церкви і закритого за радянських часів. У незалежній Україні із приміщення культової споруди викинули буквально на вулицю унікальний музей природи з колекціями, які почали збирати ще у середині ХІХ ст., і передали по-варварськи вивільнену будівлю… московській церкві, яка  володіє в Житомирі нерухомістю, не пропорційною до кількості своїх парафіян.

Відбулося це в часи, коли Житомирщиною керував затятий регіонал і колишній перший секретар Житомирського обкому ВЛКСМУ Рижук. До речі, комісію обласної ради, яка доповіла слухняним депутатам про «історичну справедливість» розорення музею і передачі храму саме московській церкві, очолював ще один колишній діяч КПРС. Отож фактично заради того, щоб колишні переслідувачі релігії могли замолити комуняцькі гріхи, область позбавили унікального музейного закладу, житомирців — можливості не тіснитись у єдиному на все місто соборі дійсно Української православної церкви, а Україну — ще одного ковтка духовної свободи.

Такі події відбувались у всіх областях, і навіть колишній музей національного рівня, яким була Київська лавра, став оплотом чужинської віри на нашій Богом даній землі та місцем дислокації козачків, готових за наказом Москви «защітіть от поруганія» нахабно захоплені Росією святині України-Руси.

Отож радіючи обіцяному томосу і можливості нарешті створити вимріяну українцями Помісну православну церкву, яка служитиме Богу, а не чужому «Отєчеству», час уже працювати над законодавчою базою, яка поверне Україні її законну власність. Принаймні віряни мають отримати право і механізм визначення подальшої долі храмів Московського патріархату, які, так само, як колишнє майно КПРС, мають набути нового духовного статусу. Справжня демократія в тому, щоб меншість, яка хоче ходити в чужинські церкви, не позбавили цього права, але не ціною нинішньої узурпації духовних свобод більшості українців-вірян, які не бажають молитися за Путіна і Кіріла.