У минулу суботу соціальні мережі подали недобру новину з Бахмута.
«29 листопада після 22 години на вул. Горького, поблизу поштового відділення №7, на мого брата Артема Мірошниченка, громадського активіста, було скоєно напад, унаслідок якого він зазнав важких ушкоджень. Йому зроблено складну операцію, і він перебуває в комі. Стан важкий, лікарі утримуються від прогнозів. Прохання тримати за нього кулаки і молитися. Усіх, хто може допомогти інформацією, прохання зв’язатися зі мною».
У фейсбуці писав брат Артема Сергій. З Артемом, як і іншими активістами Бахмута, ми познайомилися, здійснюючи поїздку у складі журналістської групи на схід України, про що вже писав «УК».
Зустріч у Бахмуті була пам’ятною і корисною, щоб краще зрозуміти, як живуть наші співвітчизники там, де лінія розмежування проходить не просто географічно, а через кожну родину, друзів і недругів. Для Артема його особиста лінія завжди була чіткою і зрозумілою: він став волонтером, створив громадську організацію «Бахмут український», коли ще тільки з’явилися перші сепаратистські настрої в місті. Він умів усе робити чітко, небагатослівно, не виставляючи своєї роботи напоказ.
Але, очевидно, ті, чия лінія розмежування пролягає зовсім в іншому місці, добре розуміли силу і вплив його слова і справи. Хочеться думати, що нелюдів, які вчинили напад на Артема, знайдуть і покарають. А він вийде з коми і стане на ноги. Такі люди потрібні Бахмуту й Україні.
Сіль із шампанським та національний дух
Знайомство з Бахмутом для нас було не схожим на ті, які були в інших містах. Ми знайомилися з містом і його людьми не зовні, а зсередини, одразу потрапивши у вир життя місцевої ініціативної групи «Майбутнє Бахмутської громади».
Однак спочатку про місто. Чим знаменитий Бахмут (до декомунізації Артемівськ)? Ледь не кожний скаже: кам’яна сіль і, звичайно ж, шампанське.
Історія доносить до нас, що поселення Бахмут заснували козаки Ізюмського слобідського полку наприкінці ХVІІ століття. А 1715 року відкрився солеварний завод. Кам’яна сіль навіть стала частиною герба міста, який затвердили ще 2 серпня 1811 року. Шампанське ж на береги річки Бахмутки прийшло ще через два століття.
Є в історії міста унікальні факти: виявляється, перші на Донбасі жовто-сині прапори було піднято над Бахмутською земською управою. Сталося це 7 листопада 1917 року, того дня, коли Центральна Рада проголосила утворення УНР. Однак у грудні до влади прийшли більшовики, а в лютому 1918-го проголосили так звану Донецько-Криворізьку радянську республіку.
Але український дух у бахмутців нікуди не подівся. У квітні 1918 року в місті встановилася гетьманська влада, а вже у жовтні невдоволені жителі підняли Бахмутське повстання, яке єдине на Донбасі підтримало петлюрівську владу, що теж, як відомо, була недовго.
У 1920-ті Бахмут став центром Донецької губернії, а з 1924-го його перейменували на Артемівськ. Жовто-синіх прапорів радянська влада не забула. У 1930-ті відбулися процеси над учителями, звинуваченими в українському націоналізмі, розстріляли ще живих на той час діячів визвольних змагань. В середині 1930-х було спалено 70% усього бібліотечного фонду міста.
Ще на початку незалежності в місті ініційовано референдум на підтримку історичної назви, але тоді «за проголосувала лише чверть учасників. Назву місту повернули в лютому 2016 року.
«ДНРівська» пошесть не обійшла Бахмута, що лежить між Дебальцевим і Горлівкою. З 12 квітня по 6 липня місто було під окупацією.
Бахмут наш
Нині громадських організацій у місті чимало, однак усі громадянські ініціативи почалися з «Бахмута українського».
«Біля джерел руху стояв Артем Мірошниченко, — каже нинішній голова ГО Віктор Зіпір. — Ми тоді зміцнювали фортифікаційні споруди, копали окопи, вкладали мішки з піском. Створилася велика дружня компанія патріотично налаштованих людей».
Віктор розповідає: під час окупації єдиний український прапор залишався на території військової частини. Російські ЗМІ оголосили, що військова частина здалася. Писали, що танки, які їздять по «ДНР», з тієї самої частини. Насправді військові трималися.
«Однієї ночі по них стріляли так, що було чути у всьому місті. Ми вискакували, щоб подивитись, чи є прапор. А іншого ранку побачили, що КПП повністю рознесло, у ньому прямою наводкою влучив танк із Горлівки. Ми підтримували контакти з військовою частиною, перекидали їй продукти через паркан. Пізніше, коли батальйон «Донбас» розмістився в гуртожитку одного з училищ, наші люди взяли на себе їхнє облаштування, приготування їжі».
«А потім з’явилися перші поранені, — продовжує Віктор. — У лікарні до них ставилися не дуже добре, тож волонтери чергували біля хлопців, забезпечували всім необхідним. Поранених ставало більше: Іловайськ, Дебальцеве, але й допомога надходила з усієї України. У ті дні організація налічувала сотні учасників, а помічників було тисячі. Люди в місті змінювалися. Не всі, звичайно, але багато хто прозрівав. У підвальне приміщення до нас масово приходили плести маскувальні сітки. Ми 258 їх 5 на 8 метрів передали на передову.
Нині допомагаємо військовим, але роботи багато тут, на місці. Полегшуємо людям перехід до електронної демократії, розповідаємо про права й можливості, сприяємо в обстоюванні інтересів. Адже пріоритети реальних людей відрізняються від тих, які собі намалювала місцева влада. Ми це зрозуміли, спілкуючись із сотнями, тисячами».
«Ось хлопцям і прийшла відповідь міської влади, — каже Сергій Фісун, лідер групи «Майбутнє Бахмутської громади». — То пробували відібрати в них підвальне приміщення. Ми його обстояли. А тепер ще й на приміщення, яке орендує Віктор для свого невеликого фотобізнесу, зазіхають. Сподіваємося, що й тут зможемо обстояти».
Хлопці з «Бахмута українського» планують відкрити музей історії АТО/ООС. Ідея виникла, коли стало очевидно, що інформації про земляків, які загинули в цій війні, немає навіть в органах місцевого самоврядування.
«Виконком і військкомат нам повідомили про чотири чи шість, а ми дізналися про 16 загиблих з нашого району. Один з них був у літаку, який терористи збили над луганським аеропортом». Нині активісти наповнюють сайт, збирають інформацію і кошти на ремонт і обладнання для музею.
А ще у своєму підвальному приміщенні прихистили єдину українську церкву в Бахмуті. Відремонтували, допомогли придбати все необхідне, і служать уже п’ятий рік.
Там примудрилися створити кімнату для проведення психологічної реабілітації. Психолог Ольга Мещерякова надає психологічну підтримку військовим і в кабінеті приймає тих, хто, повернувшись з війни, не може знайти себе в мирному житті. А тепер почала працювати із сім’ями, які також потребують підтримки.
«Вільне радіо», вільний простір ініціативи
У теплому затишному залі кав’ярні — майже 20 активних членів ініціативної групи. «Ви звернули увагу, як багато в нашому місті українських прапорів? — запитує Сергій Фісун. — Місто дуже патріотичне».
«Але у політичних пріоритетах консервативне: перше місце на виборах традиційно віддає опоблоку», — каже Ганна Сердюк, журналістка «Вільного радіо». Вона розповідає, що їхнє радіо веде мовлення на окуповані території, і, судячи з інформації, знаходить відгук по той бік.
Радійники, як і всі бахмутські активісти, не завжди знаходять порозуміння з міською владою і зокрема міським головою — довгожителем, який перебуває на посаді вже 30-й рік. При всіх владах і змінах в державі. Вільну журналістику важкувато сприймає адміністрація, тому Ганна Сердюк написала «Коротке пояснення для посадовців Бахмута: «Навіщо потрібні журналісти».
Ось невелика цитата: «Якщо будь-яка людина бачить, що у комунальному закладі під час дощу зі стелі тече вода в тазик, то ваша проблема не в тому, що ми про це пишемо, а в тому, що це взагалі є». Шкода, що не маю змоги вмістити весь текст — він із гумором, доступний і корисний не тільки бахмутським посадовцям.
Працює в місті й громадський медіапортал «Бахмут IN.UA». На сторінках цього видання — весь спектр життя міста. Їх активно заповнюють члени громадської організації «Бахмутська фортеця», які свого часу виросли з «Бахмута українського».
«Бахмутська фортеця» працює з допомогою міжнародних організацій, як і «Відкрите радіо». Наприклад, ПРООН організовує медіашколи, проводить конкурси на краще висвітлення роботи громадських установ і навчає інструментів демократії, як комунікувати із владою, щоб це дало результати. Сергій Фісун, який пройшов таке навчання, каже: «Ці школи не просто цікаві, а дають професійні навички, це насичена програма, якою варто користуватися».
Головне — доступ до українських новин
Є в Бахмуті шанована в місті й регіоні газета «Вперед». Наступного року їй виповниться 100 років.
«Ми завжди вважали головним забезпечити доступ до українських новин, — каже Світлана, — особливо в такий час. 50 примірників випускаємо власним коштом і роздаємо людям. Може, це небагато, але знаю, що газету читають і передають із хати в хату. Для людей вона символ стабільності й надії. Коли наші визволили Світлодарськ, ми завантажили багажник різними номерами газет і під’їхали до пошти, магазину — туди, де були люди. Не уявляєте, як нас приймали: усі плакали, беручи газету, просили ще — для батьків, сусідів, друзів. Це так зворушливо — розумієш, наскільки важливо те, що робиш.
Якось передзвонив Сергій Волох з Новолуганського: на нього і дружину після обстрілу звалилася стіна будинку. Обох забрали в лікарню, Сергієві треба робити операцію. Грошей не було. Тобто за житло компенсують, а за життя — ні! Зателефонувала в райадміністрацію, а мені сказали: нехай зберуть довідки про склад сім’ї, з Пенсійного фонду. Як вони це робитимуть? У таких ситуаціях даємо гроші, збираємо через газету. Тоді за тиждень зібрали 13 тисяч гривень».
Інструменти демократії
Одна з тем, які активно обговорюють на сторінках бахмутських видань, — захист тварин. Засновники волонтерської організації «Лада» Ольга Литовченко і Марина Шажко кажуть: «Тварини від війни страждають, як і люди». Дівчата не раз підбирали собак з осколковими пораненнями, контужених. Вони створили притулок, а коли відбувалися бойові дії, мчали стрімголов до вихованців, щоб допомогти тим, хто сам собі не допоможе. За ці роки 600 собак і кішок знайшли новий дім. Головна проблема, кажуть волонтери, не фінансова, а та, що немає підтримки влади, яка не хоче цивілізовано розв’язувати проблему, а ладна по-варварськи знищувати тварин. Тому активісти групи вийшли із протестом до міської ради, їх підтримало багато містян. Влада пообіцяла подати заявку на побудову пункту стерилізації безпритульних тварин. Це ще не перемога, але крок до неї.
Турботою волонтерів зацікавилася й представник Програми ООН із відновлення та розбудови миру Анна Борова, також присутня під час цієї розмови. Можливо, допомога надійде ще й від міжнародних організацій. Адже ПРООН допомагає жителям Донбасу втілити проєкти, спрямовані на згуртування громади «з їхньою допомогою», але не «за них». Це обов’язкова умова.
Саме так за підтримки групи «Майбутнє Бахмутської громади» у місті відбувся перший конкурс краси. Це теж крок до згуртування громадян, об’єднання їх красою і гордістю за рідне місто.
Так працює молодіжна організація «Наша гідність», яку очолює колишній студент Горлівського інституту іноземних мов, а нині переміщеного вишу Микита Безмен. Студенти реалізують свої проєкти, користуючись підтримкою міжнародних організацій: ПРООН, ЮНІСЕФ, Фонду Конрада Аденауера.
Телефонувала цими днями до Бахмута: родина, друзі, жителі міста вражені тим, що сталося з Артемом, і розуміють: боротьба триває. За майбутнє бахмутської громади. Немає сумніву, за ким буде перемога. Це викликає гнів і нетерпимість із того боку. Але результат від того не зміниться.
(Далі буде)
Лариса ОСТРОЛУЦЬКА
спеціально для «Урядового кур’єра»
(Донецька та Луганська області)