Понад десять років тому наша читачка Леся Бояр із села Великі Млинівці Кременецького району на Тернопільщині вже зверталася до редакції з проханням допомогти. Тоді в районному управлінні Пенсійного фонду України запевняли, що їй не передбачено призначення пенсії за вислугу років як працівникові охорони здоров’я. Леся Юріївна в ті роки працювала в райполіклініці наркологічною медсестрою. Не тільки сиділа, як то кажуть, у кабінеті, а й на патронаж селами їздила, обходила людей, які зловживали алкогольними напоями. Редакція тоді допомогла пані Лесі у розв’язанні проблеми, а точніше, в юридичній консультації, адже така норма закону існувала, і з часом медсестрі все-таки призначили пільгову пенсію.

Цього року Леся Бояр знову написала листа до редакції. Тепер у неї виникла інша соціальна проблема.

Щоб доньчину мрію зневірою не затоптати

Побував у неї вдома. Мешкає пані Леся у приміському селі. На обійсті чисто, видно, що жінка любить красу, — ростуть туї, декоративні кущі, квіти. Вже з першого огляду сільського подвір’я зрозуміло, що тут мешкає справжня господиня. «Сім’ю цю знаю давно, — запевняє сільський голова Олександр Галевич. — Чудова родина. Леся Юріївна була депутатом сільської ради двох скликань. Активна, енергійна. Людям ніколи не відмовить у допомозі, передусім — медичній. Виховує двох дітей без чоловіка вже давно. Дає собі раду, як може».

Наразі пані Леся проживає з 81-річною матір’ю, інвалідом ІІ групи. Сама виховує двох доньок. Одна з них уже доросла, змушена була поїхати за кордон шукати заробітчанського щастя. Приємно, що не забула про здобуття освіти. Молодша її 17-літня сестра теж усвідомлює, що слід надалі вчитися.

Торік після закінчення школи, не кажучи матері, заповнила анкету на навчання у Метропольному університеті в чеській столиці. Прагу вона побачила в дев’ятому класі, коли їздила з мамою у триденний тур. Місто її дуже вразило, знайшла певну схожість в архітектурі з її рідним старовинним Кременцем. «Як би я хотіла тут навчатися!», — сказала матері. Мабуть, це стало мрією, і дівчина плекала надію її здійснити.

І така можливість у неї з’явилася, щойно отримала атестат про закінчення загальноосвітньої школи. Перепоною стали хіба гроші. Їх у сім’ї — мізер. Пенсія Лесі Юріївни навіть двох тисяч не досягає, отримувала ще допомогу як мати-одиначка та малозабезпечена сім’я. Але жінка розуміла, що доньки колись та й виростуть, треба буде дати їм освіту. Як каже, дітям хотіла кращого життя, кожній з доньок, скільки могла, відкладала з надходжень соціальної допомоги від держави. Сама роками гарувала, вирощувала молодняк великої рогатої худоби, свиней, продавала їх, а гроші переводила в іноземну валюту й зберігала.

Коли ж молодша донька повідомила радісну звістку, що зарахована до Метропольного університету Праги як учасниця курсу вивчення англійської мови, що проводять у межах програми безперервного навчання, зібралися на родинну раду. Треба було заплатити 60 тисяч гривень. Сума для родини значна. Але вирішили, що не будуть доньчину мрію зневірою топтати. Бо ж уже он мусила забути через безгрошів’я про захоплення співом, хоч займала навіть призові місця на всеукраїнських дитячих фестивалях. А тут ідеться про освіту — основу подальшого життя. Тож мати витягнула зі сховку свої заощадження. Cтарша сестра теж внесла частину грошей, навіть бабуся з пенсії задля цього виділила певну суму.

Молодша донька навчається. Але Леся Юріївна натомість втратила право на призначення їй державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям. «Як?!» — бідкається жінка. «Донька втішає: виповниться 18 років, піде працювати, зароблятиме на навчання. Але як жити до її повноліття?» — написала Леся Бояр у листі до редакції.

Закон не порушили

Ще пані Леся просила в листі порадити: «В які двері стукати та кому дякувати?» Аби з’ясувати обставини цієї ситуації, я звернувся до директора департаменту соціального захисту населення Тернопільської обласної державної адміністрації Вадима Боярського. Справу він вивчив детально й розповів, що Леся Бояр на початку цьогорічного січня звернулася до управління соціального захисту населення Кременецької районної держадміністрації та подала заяву й необхідні документи щодо призначення їй допомоги на дітей одиноким матерям і державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям.

До нинішнього червня вона отримує виплати на дитину як мати-одиначка. А от державної соціальної допомоги малозабезпеченій сім’ї не призначили. Адже протягом 12 місяців перед зверненням по надання такої допомоги оплатила послуги з навчання дитини в сумі, яка перевищує десятиразову величину прожиткового мінімуму для родини. Все законно, згідно з відповідною постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 року.

«Я ж не купила автомобіль чи якусь прикрасу, а подбала лише про майбутнє своєї дитини — прагну дати їй освіту, — не може збагнути Леся Бояр. — Це прогалина законодавства». Вона й справді боляче вдарила по цій родині. Можливо, й справді варто переглянути державі таку норму порядку призначення та виплати соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям. Адже навчання, здобуття професії молодими українцями — це аж ніяк не розкіш, а життєва, економічна, соціальна необхідність.

Цікаво, що законодавець зважив на це в призначенні житлових субсидій. До слова, Лесі Юріївні відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг на опалювальний сезон 2019—2020 року визначили. Здавалося б, заплативши 60 тисяч гривень за навчання доньки, вона перейшла встановлену грошову межу для нарахування субсидій. Але, на щастя, тут діє цілком інша норма. Однак оплату за лікування та навчання у цій соціальній допомозі не беруть до уваги, так передбачив законодавець.