Нещодавно відомий режисер уперше побував на Тарасовій горі в Каневі, ще в кількох історичних місцях Шевченкового краю. А зустрілися ми з Валерієм Балаяном у Черкасах, коли він відвідував кімнату-музей Василя Симоненка.

— Валерію Вазгеновичу, чи багато знали про Василя Симоненка, перш ніж відвідали його музей?

— Про нього чимало чув, знаю деякі вірші. Але це вперше дізнався про подробиці його трагічної долі, відчув ту атмосферу, в якій він жив. Мене це дуже вразило, адже Василь Симоненко — великий син України. Ця постать, на мій погляд, співмірна своїм патріотизмом із Тарасом Шевченком. Черкащани мають пишатися тим, що саме тут працював, саме тут народив свої полум’яні вірші великий поет.

Мене запросили колеги з Черкас і Канева. Я провів майстер-класи для канівських студентів за своїм фахом. А ще — я ніколи не був на Черкащині, тож завітав на Тарасову гору. Мені цікаво спілкуватися з місцевими людьми, ми часто інколи навіть годинами дискутуємо, обговорюємо різні події. Побачене на Черкащині для мене — несподівана радість. Цікаві співрозмовники, краєвиди, яких я ніде не бачив. Для мене це відкриття.

Режисер-документаліст, сценарист Валерій БАЛАЯН

— Чи не надихнуло вас відвідання цих місць зняти наступну свою роботу саме за черкаською чи симоненківською тематикою?

— У мене вже кілька таких розмов відбулося в Каневі. Це місто, яке можна і потрібно розвивати як культурний центр України. Це стосується й кінофестивалю, який там відбувається (цьогоріч у Каневі офіційно відкрили перший Канівський міжнародний фестиваль сучасного кіно). З його організаторами говорили про те, як зробити захід ще цікавішим, як долучити до нього відомих професіоналів із галузі кіномистецтва, вдосконалити концепцію. Адже щоб такий регіональний фестиваль став насправді успішним, слід звузити його тематику, сфокусувати на якійсь ідеї. Гадаю, це тільки перша моя поїздка, далі контакти триватимуть.

— Як, гадаєте, потрібно знімати кіно про такі постаті, як Василь Симоненко? В чому, з фахового погляду, вбачаєте складність?

— Успіх такого кінонапряму залежить від міри таланту того, хто за це візьметься. Наприклад, про Анну Ахматову є десятки документальних і навіть ігрових фільмів. Про Мандельштама, про Пастернака… Це якщо говорити про російських поетів. Та я, на жаль, ще не бачив такого фільму про Ліну Костенко чи когось із плеяди видатних поетів-сучасників, який би був конгеніальний, співмірний із талантом цих постатей. Це навіть не питання грошей, які держава має надавати. Це насамперед питання авторів майбутніх проектів. Якщо це буде людина національно свідома, з болем у серці за Україну, зі своїм особистим відчуттям і баченням постаті Симоненка, на такий фільм чекає успіх.

— Як на телебаченні і в кіно слід налагодити роботу в цьому напрямі?

— Професійні продюсери, сценаристи захищають проекти. До цього слід долучити й громаду. Гроші від держави й меценатів на такі речі слід проводити через гранти. Щоб автори на загал розказували, як бачать утілення ідей. Водночас фахівці повинні отримати ширший вибір із письмових і презентаційних матеріалів. Так би мовити, обов’язково влаштовувати громадський конкурс. Вплив такої комісії із справді авторитетних діячів (але не чиновників) на успіх проекту важко переоцінити. Наприклад, у музеї Симоненка побачив фотографії Івана Дзюби. Чому б і його, й інших визнаних діячів не залучати до такої ради? Громадським голосом вирішувати, як втілювати, на чому акцентувати…

— Наскільки велика потреба в таких фільмах? Чи не переобтяжений культурний простір такою тематикою?

— Україна повинна не приховувати від світу своїх геніїв, а широко і яскраво показувати. Нині особливий час для просвітницької роботи. Щоб люди не дивилися московські серіали, які зомбують, руйнують свідомість українця. Це справді зомбування, я прошу мені повірити, адже маю 25-річний досвід роботи на різних каналах російського телебачення. Останніми роками я зрозумів, що ефект від цього зомбування прогнозують і планують. Цьому підпорядковано багато інструментів і засобів «агітпрому» сусідньої держави. Мета — знищити національну свідомість у пострадянському просторі.

— Але ж маємо заборону на деякі такі фільми.

— Звичайно, заборона — то закономірний захист. Але дивлюся телевізор, той же «Інтер», інші канали й оце потворне мило бачу знову й знову. Чому це й досі є в нашому телеефірі? Гадаю, треба вже давно це викоренити. Логічно, що задля цього потрібні високоякісні українські фільми. Саме про наших громадян, про героїв України різних часів. Я вірменин, але вважаю себе українцем, тому мені болить те, що бачу в інформаційному і культурному просторі нашої країни.

Роман КИРЕЙ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Валерій БАЛАЯН. Народився 1960 року в місті Суми. Закінчив сценарне відділення Вищих курсів сценаристів і режисерів Держкіно СРСР. Працював різноробочим на кіностудії «Ленфільм», асистентом оператора на Ленінградській студії документальних фільмів, у різних знімальних групах. За його сценаріями поставлено понад 40 документальних фільмів, більш як 60 він зняв самостійно як режисер. Член Національної спілки кінематографістів України, член правління Кримського відділення Національної спілки кінематографістів України, член Гільдії кінодраматургів. Одна з останніх режисерських робіт — «Хуізмістерпутін». З 2008 року працював спеціальним кореспондентом Радіо «Свобода» в Криму.