Віктор Терен належить до письменників — представників старшого покоління, які дебютували в літературі ще в 1960-ті. За цей час він видав поетичні та прозові книжки, які гідно оцінили читачі, професійні критики, удостоєні різних літературних премій, зокрема імені Лесі Українки.

Останніми роками письменник працює як прозаїк. 2020 року столичне видавництво «Дніпро» випустило чималий том «Рівняння Бога і тріснуті окуляри», у який ввійшли роман «Ворожіння на ягнятку», повісті, новели і оповідання, а нещодавно — книжку «Верес росте на камінні» із майже двох десятків оповідань і новел.

Назву видання деталізують рядки з однойменного твору: «Верес, тільки він один на прохання Бога погодився рости на гірських скелях. І за цю муку, яку він терпить на сухому камінні, Бог подарував йому такий ніжний запах і надію в цілковитій безнадії». Ці слова слугують своєрідним тематичним ключем до сюжетів творів — на перший погляд, простих (але не спрощених), буденних, рясно позначених внутрішніми переживаннями ліричних героїв.

Гарячими слідами війни

Частину творів присвячено нинішній війні. А війна та любов, зазначено в анотації, «хоч як парадоксально, завжди поряд: як ніч і день, як два обвінчані між собою мечі. Любов захищає від снарядів і куль, подає руку у бліндажах і окопах, рятує від болю й розпачу в госпіталях». Саме про це йдеться в оповіданнях, кожне із яких оригінальне, подане під різними кутами зору, що створює особливу ауру — довірливу, щемливу, напружену. 

На цих сторінках годі шукати окличних знаків, пафосних закликів — воєнне письмо хоч і містить мінорні нотки, пройняте вірою в перемогу, а персонажі нічим геройським не виокремлюються. Але їх об’єднує незглибима любов до рідної землі, готовність віддати за неї життя.

Такий дід Арсен з оповідання «Термінове завдання». Ставши до лав територіальної оборони, він рятується лише завдяки випадку. Дізнавшись, що в окупованому ворогом селі Мар’янівка у вольєрах залишилися замкненими собаки із притулку, він на виконання наказу командира блокпосту повертається, щоб випустити тварин і врятувати їх від голодної й холодної смерті. А тим часом його бойових побратимів ворог розстріляв з танка, ніхто не вцілів. Здавалося б, простий сюжет, а скільки в ньому драматичної напруги.

Так само як і оповідання «Бройлери і святий Єгова», в якому релігійні мотиви переплетені з повсякденними турботами фермера Льоні. Коли російські війська ввійшли в село і солдати завернули до його обійстя, розпочався «курячий Армагеддон». Окупанти ловили птицю, шукали в погребі вино, пиячили, а затим один із солдатів почав чіплятися до дружини Ліди.

«Льоня й сам не знав, де вона взялася, ота лопата, — чи він її забув на городі, чи сам Єгова всунув йому в руку. Він розмахнувся і навідмаш рубонув Тімоху лопатою по голові. І в цей удар уклав стільки сили і гніву, що Тімоха впав як підкошений. І водночас пролунала автоматна черга й поряд з Тімохою впав Льоня».

Здавалося б, закономірна розв’язка, однак письменник пропонує несподіваний, майже містичний фінал. «Єгова зцілив його рани, й одного дня Льоня завів свій побитий кулями «ланос», завантажив харчовими припасами, одягнув бушлат, у якому колись підробляв сторожем, і сказав, що їде до хлопців у тероборону». Так Єгова залишив Льоню живим, бо зрозумів і прийняв його вчинок.  

Тонко і з любов’ю виписано образи пораненого льотчика-інваліда Павла («Жіночі парфуми «Le muguet» з ароматом конвалій»), ліричних героїв, від  яких автор веде розповідь («В’єтнамський синдром», «Сила волі»). Окреме місце займає «Життя і смерть полковника Кривіна» — про окупанта, який безславно врізав дуба на загарбницькій війні. Письменник пропонує читачеві окремі штрихи до загальної воєнної картини.

«Ониську, дивися на зорі!»

Окремий масив — твори про вічні людські цінності: віру, надію, любов, а також їхніх супутників-антагоністів зраду, ницість, підлість. Сюжети прості, з повсякдення, а головні персонажі — пенсіонери, школярі, студенти, курсанти. Окремі навіть без прізвищ, а лише на ім’я. Як Толя («У вагончику») чи Онисько («Життя на городі»). 

Онисько — самотній ветеран, що переймається городніми клопотами, залишаючи поза увагою багато цікавого. Приміром, змагання повітряних зміїв. І лише діти настирливо змушують старого замислитися не тільки про земне, а й небесне, підкидаючи йому записки з єдиним рядком: «Ониську, дивися на зорі!»

Персонаж Толя наважився поїхати на заробітки, залишився на зиму у вагончику, щоб сторожуванням заробити грошей для доньки й онука Михасика. Снігопад, який звів нанівець усю його роботу з розчищення території, прискорив рішення про повернення додому. Однак цей  часовий відтинок сповнений глибоких переживань старої людини, яка через скруту змушена терпіти забаганки грошовитого хазяїна. 

Надзвичайно пронизливі оповідання «Французька», «Шапочка королеви», «Любов і пензлик з котячої шерсточки», присвячені коханню. На кількох сторінках письменник уміщує величезний світ закоханих, інколи без взаємності, однак від того душа не маліє, а стає більш чулою, ніжною, вразливою.

За стилем письма Віктор Терен дуже схожий на Григора Тютюнника. І цілком має рацію лауреат Шевченківської премії Галина Пагутяк, що так писати давно вже ніхто не вміє — легко, просто вмістити людське життя в сотню сторінок.

Світлі враження від видання посилюють репродукції картин сучасної української художниці Евеліни Май, роботи якої зберігаються у музеях та приватних колекціях багатьох країн. Обкладинку прикрашає «Майдан. Інститутська», у вклейках «Гекатомбейон» і «Post Factum» (з упівцем). Тож ця книжка неодмінно знайде вдячних читачів.