Тернополець Василь Паславський 51-річчя зустрів на фронті. Він не міг не стати на захист рідної країни, коли рашистські варвари стали коїти на українській землі немислиме, вбивати мирних людей, знищувати наші міста й села. Сказав без жодного пафосу: «Я не лежатиму на дивані й не дивитимусь по телевізору новини, не ховатимусь у підвалах під час повітряної тривоги».

Зголосився до територіального центру комплектування та соціальної підтримки й за три дні вирушив на війну. Білопінного квітучого травня він загинув. Священнослужитель на похороні сказав, що Василь віддав життя не зі страху, а з великої любові до Бога та свого народу.

«Головне — бути добрим»

Добрий, веселий, із золотими руками й водночас у пошуках себе. Так кажу про Василя після розмови з його матір’ю Галиною Паславською. За життя мені випала нагода двічі з ним зустрічатися. І справді, він завжди був привітним, усміхненим, комунікабельним. Кажуть, навчився грати на електрогітарі, хоч не співав і не танцював. На останніх сторінках своїх шкільних зошитів любив малювати карикатури чи комікси. Читав залюбки книжки, особливо пригодницьку літературу та фантастику.

Зростав він хлопцем не зажди сумирним, батькам міг додавати зайвих клопотів і хвилювань. Після дев’ятого класу вступив до тодішнього Бережанського агротехнічного технікуму (нині інститут) вивчати електротехніку та електромеханіку. Мати не заперечувала, навпаки, підтримала, хотіла, щоб пізнавав самостійне життя.

Коли синові виповнилося 18 і його друзів призвали на чинну військову службу, Василь раптом і собі попросився в армію. Але після демобілізації в технікум уже не повернувся. Почав працювати на підприємстві з пошиття та ремонту взуття, опановувати професію шевця.

Напевно, з часом не стала  йому ця праця до снаги, бо знову захопився електротехнікою. З батьком і його бригадою навіть поїхав до російського міста Тольятті, де разом облаштовували місцевий стадіон, встановлювали освітлювальні прилади. Останніми роками Василь зайнявся виготовленням надгробних пам’ятників.

«Василь мав золоті руки, міг зробити багато речей», — каже його мати. Щоправда, нудної праці не любив. І завжди підкреслював, що головне — бути добрим. Навіть уже на війні, командуючи відділенням, дбав передусім про підлеглих. Коли сусід-волонтер зателефонував Василеві й по­обіцяв, що «роздобуде йому термобілизну», почув у слухавці: «А що мені одна пара, потрібно на все відділення».

Остання мить прощання

Піти на війну вирішив твердо сам, не радячись ні з матір’ю, ні дружиною чи дітьми. Перші дні повномасштабного вторгнення російського окупанта в Україну він, як і мільйони українців, засів у новинах. Але через тиждень матері сказав, що не лежатиме більше на дивані. І зібрався до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, хоч мав певні проблеми зі здоров’ям.

Мати, було, хотіла трохи опам’ятати його, мовляв, він збирається на війну, де може статися непоправне, тож на кого залишає її та дітей. Відповів стримано: «Ви маєте ще молодшого сина Андрія, а мої Влад і Софійка — маму».

Через три дні Василь Паславський закинув на плечі рюкзак, куди мати поклала ще рукавиці та шапку. «Не проводжайте мене», — промовив. Але мати попросила хоч хвильку посидіти перед дорогою. Послухався. Хоч було видно, що квапиться.

«За своє життя ти був у багатьох складних ситуаціях і завжди вмів з них вибратися. Виберися й з цієї, сину, біди, прошу тебе, — зронила Галина Паславська. — Ти ще маєш удома багато роботи, дітей треба поставити на ноги».

Василь нічого не відповів, устав і швиденько пішов до виходу. Частенько, йдучи на роботу чи кудись у справах, любив повертати голову й піднімати догори руку: «Бувайте!» Цього разу йшов надто швидко. Мати подалася за ним і навздогін гукнула: «Василю!» Він зробив півоберта, махнув рукою. Це була остання мить прощання. Назавжди…

Із місць військової служби Василь телефонував матері щодня. Бувало, й кілька разів, якщо випадала змога. Ніколи не скаржився на труднощі, завжди казав, що все гаразд, хоч мати чула у слухавці і свист куль, і вибухи снарядів. Жодного разу не сказав їй, у якій місцевості на той час перебуває. Якось Галина Адамівна наздогад перепитала: «Ізюм?» Почула: «Що ви вигадуєте, менше телевізор дивіться».

Їй же той ізюмський напрямок, каже, вималювався сам.

Бувало не раз, як снилися Галині Адамівні покійні рідні, то ставалися певні неприємності чи навіть якесь лихо. А тут у сон прийшли одразу дві Василеві бабусі.

Була п’ятниця. Молодший син Андрій разом зі ще одним майстром приїхав до Галини Адамівни на дачу провести потрібні ремонтні роботи. Василь про це знав і кілька разів упродовж дня телефонував, цікавився. Навіть світлини надіслав. Матір одразу вразили синові сумні очі на фотографії.

Наступні три дні вона не чула його голосу у слухавці. Побивалася, серце було переповнене тривогою, відчаєм. «Васильку, де ти?» — раз у раз виривалося із грудей. І якась несамовитість у праці з’явилася.

Мати поралася на городі до самого вечора, багато всього встигла і посіяти, і посадити, і посапати. «Стільки вже зробила, звідки та сила в мене взялася», — дивувалася.

І раптом пролунав телефонний дзвінок, глянула — невідомий номер, натиснула на кнопку. То телефонував командир. «Василя Степановича було поранено», — почав він. Але  Галина Адамівна його одразу ж перебила: «Він живий, де він?» І почула: «На жаль, поранення виявилося не сумісним із життям». — «Коли мені його віддасте? — запитала мати і стала кричати: —  Залиште мене, залиште».  І заридала, стоячи у вечірньому садку.

Тіло Героя зустрічали навколішки

Тіло Василя Паславського повернулося до Тернополя на дев’ятий день його загибелі. На фронт він пішов 8 березня, а поліг за 15 хвилин до опівночі з 13 на 14 травня на Харківщині. Мати не знає, чому, але перед загибеллю сина знайшла серед давніх речей бирку та записку з пологового будинку, як народжувала Василя. А тепер отримала іншу бирку, на якій, крім дати, було повідомлено, що воїн загинув унаслідок танкового обстрілу ворога.

23-річний Юрій з Полтавщини був саме поруч з командиром відділення Василем Паславським. Каже, що ще розмовляли в останні хвилини його життя, навіть побажали один одному доброї та спокійної ночі.

Юрко приїхав на похорон Василя в Тернопіль разом зі ще двома бойовими побратимами — тернопільцем Олегом і Сергієм з Луганщини. Олег Пилипчук розповідає, що тієї ночі  при обстрілі їхньої позиції поклали свої голови і Василь, і ще командир їхнього взводу.

Василь Паславський жив у Тернополі. Але поховали його у селі Домаморич неподалік обласного центру. Звідси походить його дружина Леся. Казав, що у старості житиме саме тут. Часто сюди приїжджав до тещі, переймався господарськими справами.

«У нас його знають як добру людину. Він ніколи нікому не відмовив у проханні, уникав конфліктів, любив справедливість», — зазначив сільський староста  Петро Котляр.

Тіло Героя місцеві жителі зустрічали зі свічками навколішки. Провести Василя Паславського в останню путь прийшли жителі навколишніх сіл, військово­службовці, численна родина, друзі, знайомі. Мати дякувала всім за добру пам’ять про сина.

Осиротіли двоє Василевих дітей — дев’ятнад­цятирічний Владислав і донька Софія, якій 17 років. Влад навчається у коледжі у Львові. Приїхав до бабусі Галини, щоб допомагати їй у господарстві, почав лагодити батьків автомобіль.

Тата йому не вистачає. Діти свято берегтимуть світлу пам’ять про батька-Героя. Вони впевнені, що Україна переможе злого російського окупанта. Цього так прагнув їхній тато й за це поклав життя.