Уже понад рік як не стало на землі Дмитра Безуглого — чудового веселого хлопця з Тального на Черкащині. Поховали його, як і годиться, з усіма почестями. Приїхали й воєнні побратими. Плакало все місто, вулицями якого ходив він зовсім недавно з дружиною, дітками, друзями. Враз посивілі батьки тепер мало не щодня відвідують могилу сина. Рідні згадують його слова, вчинки.

Мама пригадує, як одного весняного дня Дмитро без жодного пафосу сказав: «Я йду в армію. Комусь же треба вас захищати». Узяв речовий мішок і поїхав. І хоч у мами холонуло серце, благословила його. Хотіла вірити, переконувала себе, що нічого з ним не станеться. Повертаються ж із війни хлопці.

Дмитро Безуглий ніколи не падав духом і вірив у перемогу. Фото з сайту Фото з сайту ua.censor.net.ua

Звичайна біографія

Дмитро завжди був активним спортивним юнаком. Ходив у походи, захоплювався полюванням і риболовлею. Після закінчення 9 класів вступив до вищого професійного училища, здобув фах шофера-тракториста. Відслужив строкову службу і встиг попрацювати на цукровому заводі, потім на залізниці, якій багато років віддав і його батько. Звичайна біографія звичайного хлопця. Таких в Україні тисячі. Сотні тисяч.

Молодший сержант навідник бойової машини 72-ї окремої механізованої бригади Дмитро Безу­глий швидко освоїв службу. Армійські навички ще жили в ньому. Воєнні будні, щоденна небезпека ще дужче зміцнила віру в себе, в свою Україну.

Вони стояли непохитно. Хоч як намагалися російські найманці пробити оборону, організованість і кмітливість українців не давала їм шансу просунутися навіть на метр. Молодший сержант Безуглий, як і його товариші, виконували свою роботу блискуче. «Армія багато чого вчить, — розповідав якось сестрі. — Насамперед порядку, вимогливості до себе, взаємодопомоги».

Майстер на всі руки, Дмитро і вдома намагався всі буденні господарські клопоти взяти на себе, і це в нього чудово виходило. Чи відремонтувати якийсь прилад або й машину, зварити їсти, доглянути за новонародженою донькою — все це робив залюбки. Дружина іноді дивувалася: «Чи є таке, чого ти не вмієш?» Він усміхався й казав: «Усе тому, що я вас люблю».

Так сталося, що в нього було два шлюби і діти від кожного (у другої дружини ще був син від першого шлюбу, якому Дмитро став батьком). Діти обожнювали його, він був для них взірцем чоловіка, який навчить і підтримає, якщо треба, допоможе.

Три снайперські кулі

Протистояння у районі селища Верхньоторецьке Ясинуватського району на Донеччині не весь час було напруженим. Траплялися й тимчасові затишшя. Під час одного з них Дмитро говорив телефоном з мамою. Ці короткі розмови були немов бальзам на її чутливе серце. Раптом почався обстріл наших позицій. Він тоді ще сказав їй: «Мамо, послухайте», — і вона почула звуки стрілянини та відчайдушний крик з того боку: «Укропи, ви гдє?» Як міг, Дмитро заспокоїв матір, адже, мовляв, не перший обстріл. Усе минеться. Потім ще встиг поговорити з дружиною, і зв’язок обірвався…

Як пізніше дізналися рідні, незабаром зав’язався жорстокий бій. Дмитро разом з іншими воїнами робив свою звичну справу. Розриви снарядів, свист куль. Усе, як і завжди. Коли ж кляті найманці вже вгамуються? Знають же, що нічого не доб’ються!

Але на війні як на війні. Ніколи не знаєш, що буде наступної миті. Раптом снайперська куля обпекла мозок. Світ померк. Його нерухоме тіло знайшли пізно увечері. У бронежилеті виявили дві кулі, а фатальна влучила у голову.

Нас не подолати

…Він повернувся у рідне місто Героєм. Сльози й відчай колись минуть, а в пам’яті тальнівців він залишиться назавжди легким на підйом, дужим, мужнім чоловіком, якому під силу все, за що взявся. Таким його виховали батько й мама, таким зростила рідна земля, яку любив понад усе. Хотів вирощувати хліб, ростити дітей. Його вмілі руки не цуралися ніякої роботи. Але поліг Дмитро, захищаючи від ворога Україну.

«Хто ж, як не я?» — любив повторювати він, а його очі вдивлялися в далечінь, ніби бачили щось таке, чого не помітити іншим людям.

Він знав, що війна вже забрала чимало земляків. Дуже шкодував за тими, хто вже не повернеться в рідне місто. Сергій Ярошенко, Євген Геш, Віталій Малиш, Віктор Мельниченко, Олександр Шевцов, Василь Івченко... Скільком іще синам і донькам України треба скласти голови, аби зайди зрозуміли: нас не подолати! Тому так щемко від слів тих, хто знав живими наших героїв, хто дихав з ними одним повітрям, радів одним радощам.

— Дмитро Безуглий, як і тисячі інших, свідомо зробив вибір і помер за рідну землю, рідний край, за народ, — сказав директор тальнівської школи № 1 Володимир Нерубайський. — Він виконав цю священну місію як Герой. Ми знаємо, що кров цих хлопців пролита не даремно. Ця земля потрібна нам, простому люду, який трудиться тут, живе, а не перевертням і нуворишам, які думають, що вони сьогодні правлять світом. У світі владарюють Бог і правда! І за цю правду варто віддати життя.