Поки уфологи та астрономи вже збилися з ніг в очікуванні прильоту інопланетян, ми прогавили іншу не менш епохальну подію. Виявляться, кілька десятків років тому відбувся масовий відліт з нашої планети всіх комуністів. Принаймні з України. Тобто жили вони собі тут, керували й дбали про нас, а потім зібралися докупи, повантажилися у зорельоти і подалися в інші світи будувати там «світле майбутнє». Вчинили так на злість нам, щоб ми відчули, як без них. Я б і сам не повірив у таке, але всі дедалі частіше переймаються цим.

— Та я за комуністів для купання повнісіньку ванну гарячої води набирав, а тепер тільки на денці! — наводить дуже переконливий аргумент мій давній знайомий. — Бо газ, електрика тощо так здорожчали...

Він — дебелий дядько — приїхав із міста до села і сидить тепер у затінку батьківської хати, не відводячи очей від густих бур’янів, що підступили майже до самого порога. Спіймавши цей погляд, в тон йому закидаю: натомість за тих з ностальгією згадуваних часів на городі рясно зеленіли і щедро родили картопля, овочі й інша городина. Хіба теж завдяки «керівній і спрямовуючій ролі» партії? Утім, чолов’яга таки зрозумів іронію. 

— Де там! Із цим батько та мати з сапами й самі справлялися.

Зрештою подумав трохи, чим відповісти на мою шпильку, і продовжив:

— Так, комуністів є за що лаяти! Подейкують, вони стільки всього тоді набудували, що за двадцять років не можуть все зруйнувати! Хіба не так?

Згоден, бо селом немов Мамай пройшов! Від ферм, тракторних бригад, інших господарських будівель колишнього колгоспу, а також від магазину й клубу залишилися самі руїни. Але хто їх розібрав на будматеріали і розтягнув по власних дворах? Які «кровосісі» таке скоїли? Невже сюди нагрянули «рухівці», «бандерівці» чи «правосеки», якими звично лякають нас, східняків? Мій співрозмовник зітхає: мовляв, розтрощили і розікрали те, що будували наші діди й батьки, місцеві люди. А де ж були комуністи? Чому тутешні партійні організації осіли в хаті, що скраю? Еге-е-е! Присутні під час нашої розмови селяни з цим категорично не погоджуються. Адже сільські керівнички-комуністи якраз ніколи не були осторонь руйнівного процесу, а найактивніше кинулися «прихватизовувати» донедавна спільне колгоспне майно. Тобто вони безпосередньо причетні до розвалу, але тепер відхрещуються від скоєного, а звинувачують у всіх бідах Бандеру, Мазепу, Петлюру, гімн України, її прапор, герб-тризуб тощо…

Ностальгія за «світлим» минулим, щоправда, дуже засмальцьована і вичовгана — й досі козирна карта наших ідеологічних недругів, яку вони неодноразово витягують зі своїх рукавів. Спекулюючи нинішніми негараздами, людям постійно втовкмачують: все було дуже добре, навіть ідеально, допоки при владі залишалися комуністи. А криза і руїни, переконують, —  це результат того, що святі місця геніальних парторгів, секретарів та інструкторів райкомів чи обкомів, генсеків, яким приписують всі спільні минулі досягнення, захопили «націоналісти». Така поширена версія не витримує жодної критики, якщо оперувати фактами, а не цинічним пересмикуванням ними. Наприклад, хіба СРСР, за яким дехто дуже жалкує, розвалили Бандера, Шухевич чи Мазепа? Невже забули, що «процес пішов» під монотонне забалакування «перебудови» її автора — комуніста №1 Михайла Горбачова, під керівництвом якого й пролилася перша кров у Грузії, Нагірному Карабасі, Прибалтиці? А хто на уламках імперії очолював Україну, яка на початку 1990-х мала унікальні можливості й перспективи стати європейською державою? Згадайте роки правління першого і другого президентів України, які на практиці довели достовірність твердження «партійний функціонер не буває колишнім». А чим два десятиліття поспіль переймалася одна із найбільших у Верховній Раді фракція комуністів? Голосно захищаючи (на словах) інтереси своїх виборців (зазвичай людей знедолених, тих, що існували на межі виживання), ці персони (переважно) тихцем перетворилися на скоробагатьків-товстосумів, проти яких вони на трибунах і мітингах з пафосом обіцяли боротися.

Звісно, несправедливо звинувачувати у нинішніх бідах усіх  комуністів, оскільки серед них були і такими залишаються чимало професіоналів, патріотів України і просто порядних людей. Багато з них і в Компартію йшли з метою, про яку згадує Нодар Думбадзе в романі «Закон вічності». Головний герой на запитання члена бюро про причини вступу замість звичних і казенних фраз щодо прагнення бути в перших лавах будівників комунізму відповів: «Хочу, щоб у партії було якомога більше чесних людей!» Дуже шкода, але якраз таких тоді виявилося менше, ніж нікчем, пристосуванців, кар’єристів та інших пустопорожніх «кадрів», котрі й дотепер б’ють себе в груди, розповідаючи нісенітниці про власні й партійні звитяги. До речі, з цими реаліями, згадавши всіх своїх знайомих власників партквитків, позітхавши, погодився і той дядько, який із ностальгією згадує про «тепле» комуністичне минуле, коли він міг пірнати у повну ванну.