…Відтоді минуло довгих 76 років, а в пам’яті Зінаїди Мороженко (тоді Гери) назавжди закарбувалося 8 березня 1944-го, коли її рідне село Сагринь Грубешівського повіту Люблінського воєводства спалили дотла. За день не стало 900 односельців. Її сім’я дивом вижила, та вже наприкінці року їх завантажили в товарні вагони й повезли на станцію П’ятихатки на Дніпропетровщину. Друге диво сталося тоді, коли їм вдалося переїхати на Рівненщину: тут, ближче до малої батьківщини, й закоренилися.

У своїх 88 років пані Зінаїда прийшла до пам’ятного знака в Рівному: тут на базальті назавжди викарбувана назва її рідного села…

9 вересня 1944-го дві маріонеткові структури — уряд УРСР та невизнаний суб’єктом міжнародного права Польський комітет національного визволення — підписали в Любліні угоду «Про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР», що дала старт тій великій кривді українства, яку сталінський режим планував давно…

Саме цього дня ось уже 16 років поспіль біля пам’ятного знака жертвам примусового виселення вибілені сивиною люди виливають свої зболені за правдою душі. На Рівненщині вони об’єднані в громадські організації «Холмщина» та «Забужжя», котрі й організовують пам’ятні заходи, щоб таки обстояти своє право на історичну справедливість.

В Україні День пам’яті на офіційному рівні відзначаємо лише вдруге, відповідно до постанови Верховної Ради від 8 листопада 2018-го, яка встановила його в другу неділю вересня. Пам’ять, яка постійно стукає в наші серця, — це святе. Але що далі?

— Законопроєкт №2038 народного депутата В’ячеслава Рубльова внесено до порядку денного цієї сесії парламенту, — каже голова Світової федерації українських лемківських об’єднань (СФУЛО) Ярослава Галик. — Ухвалити його і поставити крапку в багатостраждальній історії найзахіднішої гілки українства закликає наших депутатів Світовий конгрес українців, маємо підтримку Всеукраїнської ради церков, інших поважних інституцій. Та найбільше чекають цього родини тих, кого вирвали з корінням із рідної землі. Невже ми не заслуговуємо бодай на моральну сатисфакцію за пережите? Треба наважитися й назвати речі своїми іменами: то було не що інше, як примусова депортація найзахіднішої гілки українства. Але ми зберегли і звичаї, і традиції, і свої рідні говірки — усе, що ідентифікує нас як незламних за духом українців!

Це особливо важливо сьогодні. Бо так само підступно, як тоді сталінський, нині діє путінський режим.

Фрагменти мітингу пам’яті 9 вересня в Рівному

Фото надав автор

— Півтора мільйона українців із Донбасу начебто не депортували, але їх змусили покинути свої домівки, — сказала член делегації України в Конгресі місцевих та регіональних влад Ради Європи депутат Рівненської обласної ради Світлана Богатирчук-Кривко. — І вони стали біженцями на своїй рідній землі. Європа нині дуже хвилюється за долю мігрантів із різних країн, тому з трибуни Ради Європи порушую питання про те, щоб внутрішньо переміщені особи мали ті самі права, що й мігранти, і щоб ними опікувалося не лише місцеве самоврядування, як це часто буває, а й держава.

Словом, маємо розставити правильні проукраїнські акценти і на тих далеких подіях, і на нашій новітній украй непростій історії.