День студента молодь святкує у всьому світі — цю дату запровадили ще 1939-го під час Другої світової війни. 78 років тому в Празі студенти й викладачі вийшли на мітинг, щоб відзначити річницю створення Чехословацької держави. Окупанти розігнали мирне зібрання, яке згодом переросло в масову акцію протесту. Тож цієї осінньої днини спудеї в різних країнах ушановують пам’ять юних жертв тих буремних подій.

В Україні історична дата перегукується з національним волевиявленням наших студентів, які чотири роки тому вийшли на Майдан у середмісті столиці, протестуючи проти злочинних дій влади й відтермінування Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Силовики жорстоко побили молодь, що стало останньою краплею для багатьох українців: народ піднявся на Революцію гідності. Відтоді 21 листопада відзначаємо День гідності та свободи. Упродовж кількох років боронимо східний кордон від агресивних зазіхань Росії.

«УК» розшукав студентів, долю яких кардинально змінила війна. Рятуючись від пострілів, їм довелося залишити домівку. Вони залюбки розповідають, як без вагань зробили важливий вибір у житті й обрали навчання в українських університетах.

Молодь з Донбасу свідомо обирає українську освіту. Фото Володимира ЗАЇКИ

У полоні  впродовж місяця

«Коли війна прийшла в моє рідне місто, я саме закінчував другий курс університету, — пригадує Андрій з Макіївки Донецької області (з міркувань безпеки редакція не називає прізвища хлопця). — Оскільки завжди підтримував Україну, брав участь у мітингах разом з іншими активістами. Через мою активну проукраїнську позицію, а ще через донос колишнього однокласника я потрапив у полон до окупаційної влади. Упродовж місяця мене утримували в різних підвалах на окупованій території. Лише згодом вдалося звільнитися. Коли на кордоні побачив український прапор, зрозумів, що нарешті поза небезпекою».

Нині Андрій закінчує магістратуру з історії та археології в Донецькому національному університеті ім. Василя Стуса, який теж переселенець — розташовується у Вінниці.

За символіку могли побити

«У 2014 році в моєму місті тривала активна фаза війни — вулицями ходили окупанти з автоматами: люди неслов’янської зовнішності, росіяни, з місцевих жителів до окупантів долучалися представники нижчих прошарків суспільства, — каже Ганна Капля з Лисичанська Луганської області. — Вони снували всюди, було дуже страшно ходити вулицями. Також їздили БМП з російськими прапорами.

Тоді навесні саме закінчувала школу й мала складати державну підсумкову атестацію. Оскільки інколи було чути вибухи, постріли, громадський транспорт на той час уже не ходив, довелося добиратися з однокласниками на таксі. Ми швидко впоралися із завданнями, і вчителі нас одразу відпустили додому. У таких умовах закінчувала школу.

Не чекаючи поліпшення ситуації, з мамою виїхала до Києва, щоб мати змогу скласти тут ЗНО й вступити до вишу. На той час половину моїх однокласників (хотіли того чи ні) батьки, тікаючи від війни, повезли в Росію. У моїй родині про це ніколи не говорили, батьки розглядали два варіанти: навчатися в Україні чи в Польщі. Після того як почалися всі ці події, моє відчуття патріотизму загострилось, я вирішила: житиму і навчатимусь в Україні. Тому в червні ми приїхали до Києва. Пам’ятаю, була дуже щаслива, що вступила до університету». Тепер Ганна Капля навчається на 4 курсі Інституту журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

«Любити Батьківщину мене вчили з дитинства. Проте цінуємо те, що втрачаємо. Повірте, жахливо потрапити в середовище, де не можеш розмовляти рідною мовою, носити синьо-жовту стрічку. Тоді навіть учителі у школі радили зняти й заховати символіку, застерігали: «Тебе за це поб’ють!» Одначе юнацька впертість не поступалася, ми всупереч усьому носили синьо-жовті стрічки, приходили до школи і співали український гімн. Національна позиція була в наших серцях незламною. Звісно, коли переїхали до столиці, відчули полегшення: тут багато наших прапорів, відчувається підтримка людей, національна єдність. Щастя — щосили просто на стадіоні вигукнути «Слава Україні!». Це стало для нас моральною віддушиною», — каже Ганна.

Дівчина запевняє: коли переїхала з Донбасу в столицю, не відчувала жодних утисків, навпаки. «Коли ми вступали до університету, всіх абітурієнтів, які приїхали з Донбасу, Криму, в першу чергу поселяли в гуртожитки, оскільки молодь, яка покинула домівки й поїхала в нікуди, прагнучи здобути саме українську освіту, не мала де жити, — розповідає Ганна. — Дехто зі студентів-пересесенців отримував соціальні виплати. Я ніколи не користувалася цим, бо не вважаю себе переселенкою, просто приїхала навчатися. Нині до рідного Лисичанська теж прийшла Україна — там влаштовують українські мітинги, можна ходити у вишиванці. Мої батьки повернулися додому, оскільки наше місто не дуже постраждало — зруйновано лише кілька будинків». А поки що дівчина здобуває українську освіту, але не зупиняється на досягнутому, переконує: в житті не треба боятися пробувати нове. Тож разом з чоловіком Ганна вже започаткувала власну справу.

Переїжджала разом з університетом

«До війни жила в Донецьку неподалік від аеропорту, — розказує Ірина Нагорняк, студентка 2 курсу магістратури юридичного факультету, як і Андрій, навчається у Донецькому національному університеті ім. Василя Стуса. — Я переїхала до Вінниці в 2014 році, коли ініціативна група студентів і викладачів переїжджала сюди з університетом. Тож мала змогу допомагати відновлювати роботу свого вишу».

«Сумнівів щодо переїзду не було?» — цікавлюся. «Не було, оскільки ще до війни, коли закінчила школу, мала вибір між п’ятьма вишами у столиці, Харкові, Львові й Донецьку. Тоді обрала саме цей виш і переконалася, що це доля. Тому рада: була маленькою частинкою великої команди, що працювала без зарплат. На новому місці ми шукали приміщення для лекцій, обдзвонювали й координували студентів, прибирали — робили все можливе, щоб хоч чимось допомогти й відновити роботу великого університету.

Результат доводить, що це було недарма — вже третій рік наш виш набирає на навчання багато студентів на всі факультети і з Вінниці, і з Києва, і з Одеси. Також вдалося відновити донецьку лігу студентів-правників». Нещодавно дівчина переїхала до столиці, працює молодшим юристом у престижній компанії й закінчує навчання в магістратурі.

Усі студенти добре володіють українською і люб­лять рідну країну. І наголошують: потрібно цінувати те, що маємо й можемо робити вже нині: обстоювати інтереси своєї держави, плекати національну ідентичність, спілкуватися, навчатися українською, запроваджувати державну мову всюди й повсякчас — у засобах масової інформації, побуті тощо. І для цього не треба чекати ні всесвітнього потопу, ні глобального потепління.

НА ЗАМІТКУ

Уряд підвищив стипендії й започаткував нові

Уряд заснував 75 стипендій на честь Героїв Небесної Сотні для студентів, курсантів та молодих науковців. З них 50 академічних стипендій на честь десяти наймолодших Героїв Небесної Сотні, а також 25 — на честь п’яти Героїв для молодих науковців.

Академічні стипендії надаватимуть студентам і курсантам державних вишів за 10 спеціальностями: «фізична терапія, ерготерапія», «залізничний транспорт», «агроінженерія», «економіка», «військове управління (за видами збройних сил)», «географія», «архітектура та містобудування», «інженерія програмного забезпечення», «сценічне мистецтво», «психологія».

Стипендії для студентів і курсантів виплачуватимуть щомісяця впродовж навчального року. У кожному виші можна підібрати лише одного кандидата за кожною спеціальністю — того, хто має значні успіхи в навчанні й активну громадянську позицію. Стипендії для молодих науковців призначатимуть щороку до Дня гідності та свободи терміном на рік.

Раніше Кабмін підвищив академічні й соціальні стипендії для студентів на 18% — з 1 листопада їх розмір від 490 до майже 3 тисяч гривень.