На підконтрольній території Луганщини нових випадків злоякісних новоутворень діагностують у 2200 осіб щорічно. Надання допомоги таким пацієнтам — це тільки третинний рівень медицини. Та медичні установи такого рівня залишилися на тимчасово окупованій території області. А переміщені змушені працювати у фактично нестерпних умовах.

Чи додзвониться Марія Іванівна на ток-шоу?

Наважуюся зазирнути в палату. У крихітній кімнатці, розрахованій на два ліжка, їх втиснуто шість.

«Ми, мужики, лежимо тут мало не в одному ліжку. Припустімо, поруч нормальна людина, а я після операції як? — знаходить сили жартувати Олександр Чайковський зі Старобільська. І вже всерйоз продовжує: — Тіснява така, що навіть одяг покласти ніде. І це восени. А взимку що буде, коли у кожного — куртка, шапка?»

Біля вікна в коридорі дві бабусі. Одна розтирає ноги тієї, що сидить на лікарняному візочку.

«Ох, як же тут затісно! —зітхає Марія Комолова. — У палаті сісти ніде. Можу тільки постояти біля ліжка сестри. Потім вийду, посиджу в коридорі — і знову туди. Ось нарешті придумали, як удвох побути».

Доглядає Марія Іванівна двоюрідну сестру 77-річну Раїсу Охрімівну. Відтоді, як у неї виявили онкозахворювання, зроблено вже дві операції. І як зізнається жінка похилого віку, «конверт розпух від чеків» — витрачено на лікування усі гроші, відкладені на чорний день.

Попереду ще курс хіміотерапії. Але сестри вірять у допомогу лікарів.

«Дуже добрий, кваліфікований мій лікар Сергій Карлов», — стверджує Раїса Охрімівна. А сестра її підтримує: «Тут усі лікарі добрі. Колектив хороший. Ось тільки умов, щоб працювати, немає. Я вже хотіла подзвонити до журналістів — нехай приїдуть подивляться, в яких нестерпних умовах люди виживають. Лікувати треба — кожен іде зі своїм болем. А де? Усі лікарі туляться в одній кімнатці. І в палаті лежать хворі по восьмеро. Ми приходимо сюди, коли вже однією ногою на краю стоїмо. Не відмовляють, лікують. Але самим лікарям хто допоможе? Ось так би й сказала про це у прямому ефірі на всю країну».

До нашої розмови прислухаються інші пацієнти онкодиспансеру. Вони сидять на лавках біля довгих столів у коридорі — так пристосувалися годувати людей. Тут медсестри оформляють документи хворих.

«А головний лікар — золоті руки. Не знаю, чи буває він удома. Дивлюся, ніби пішов, а через годину знову тут. Наче живе в лікарні», — погоджується Тетяна Шабаш із Лисичанська.

Нині Луганський обласний онкологічний диспансер орендує у Кремінської районної лікарні півповерху. Наплив пацієнтів величезний. Місця катастрофічно не вистачає. Лікарі оперують у кілька змін. Хіміотерапію проводять, укладаючи хворих на ліжка по черзі. Навіть перев’язувальна виконує кілька функцій: тут обробляють чистих хворих, потім — із нагноєннями, беруть пункції, а ще використовують приміщення як оглядовий і кабінет УЗД.

Місце  для мамографа

«На 40 ліжках доводиться лікувати по 70 осіб на день. Оперувати більше хворих не можна — двоє на одному ліжку не поміщаються. Але хіміотерапію проводимо у три, а іноді й у чотири зміни. Тобто один хворий змінює другого. Іншого виходу немає, інакше люди просто не отримають допомоги», — каже Владислав Коротков.

У липні 2014 року він, тоді завідувач відділення таракальної хірургії №2 обласного онкологічного диспансеру, виїхав із Луганська. Опинився у Сватовому, там оглядав і оперував хворих. Адже війна хвороби не скасовує.

У вересні разом з колегами розпочав відновлювати обласний онкодиспансер на підконтрольній території. Притулок знайшли тільки у Кремінній.

«2 лютого 2015 року в нас було госпіталізовано першого хворого на орендованій площі Кремінської районної лікарні», — згадує Владислав Коротков.

І тепер, четвертий рік поспіль, операційний блок онкодиспансер орендує погодинно. Реанімаційного відділення немає. В ординаторській туляться всі 15 лікарів — тут приймають хворих, проводять консультації, навчають інтернів і студентів, п’ють чай, сплять у рідкісні години відпочинку під час чергування.

За чотири роки придбали деяке устаткування: коагулятор, дихальні апарати.

«Але жодної діагностичної апаратури не маємо. Навіть якщо її закупити, то ніде розташувати!» — каже Владислав Миколайович.

Торік придбали мамограф. З грудня 2017-го не можуть його встановити — ніде. Щоправда, вихід таки знайшли. Нині очікують відповіді Рубіжненського міського голови про остаточне підписання договору щодо надання онкодиспасеру 17 кв. м в рентген-кабінеті рубіжненської лікарні.

«Наш рентгенолог і мамограф  будеть у Рубіжному», — пояснює головний лікар.

Пацієнтам, якщо вони хочуть скористатися державним обладнанням (тобто безкоштовно пройти обстеження) доведеться курсувати між містами.

Невже не можна було цього уникнути?

Надія є.  Ще б грошей

Перед тим як зустрітися з головним лікарем онкодиспансеру, я розмовляла  з керівником комунального підприємства «Кремінське районне територіальне медичне об’єднання» Ларисою Кульбач. Саме в цього підприємства обласний онкодиспансер орендує приміщення.

«Проблеми онкологічної служби області загальновідомі. Нині наш лікувальний заклад по лінії Державного фонду регіонального розвитку виграв грант на капітальний ремонт. Ремонтуватимемо два корпуси, зокрема той, де розміщується онкодиспансер. І після ремонтів плануємо передати онкологам ще й приміщення колишнього інфекційного відділення», — розповіла Лариса Кульбач і показала будівлю, де справді триває ремонт.

П’ятий рік луганські онкологи смикають владу, домагаючись допомоги, щоб диспансер працював повноцінно. Пройшли всі інстанції.

«Народні депутати, які працюють у профільному комітеті Верховної Ради, від нас уже ховаються», — констатує головний лікар.

Але ж за логікою, питання й порушувати не треба. Зрозуміло, що онкодиспансер в області має бути. І не просто на папері. А у пристосованих приміщеннях.

Компетентність та професіоналізм луганських лікарів відомі в Україні. Нині наші працюють у відомій клініці Спіженко під Києвом (там єдиний в Україні радіоніж), Національному інституті раку, онкодиспансері в Черкасах і багатьох інших українських лікувальних установах. А в Луганську залишилися сотні місць у комфортабельних палатах і сучасне обладнання. Та пацієнти їдуть у Кремінну. Тут, оскільки медичний заклад має статус клінічного, на його базі проходять стажування студенти, інтерни, аспіранти. Тож проблем з лікарськими кадрами немає. Це люди, які зуміли налагодити лікування найтяжчого захворювання у по-справжньому екстремальних умовах. Їм би ще хоч краплю надії, що держава все-таки допоможе облаштувати для жителів української Луганщини повноцінний лікувальний заклад, де рятуватимуть від раку.

Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»