Військові люди зазвичай, а особливо нині, в час війни, небагатослівні. Про те, що роблять та як воюють, майже не розповідають. Але якщо під військовою формою б’ється серце журналіста й історика, то можна почути багато цікавого. Якщо ж ця людина ще й з такою біографією, як у мого нинішнього співрозмовника, то вона викликає глибоку симпатію та повагу.

Вдумайтеся лише: ветеран військової розвідки Збройних сил України, учасник російсько-укра­їнської війни, журналіст, військовий історик, архівіст, громадський діяч, член Національної спілки журналістів України, НТШ ім. Т. Шевченка, УНА-УНСО, Спілки офіцерів України з часу її заснування, прессекретар і координатор волонтерської групи громадської організації «Схід і Захід — єдині», «Людина року Тернопільщини-2021». І все це одна особа — Ігор КРОЧАК. Нині військова частина, в якій він служить, на сході країни.

­— Друже Ігорю, скільки вас знаю, ви навіть у мирні дні, ще задовго до 2014 року, справляли враження людини військової. Звідки у вас цей потяг до війська?

— Мабуть, від предків. Як історик досліджував коріння свого роду. Мого прадіда рідний брат був Українським Січовим Стрільцем, потім — членом Української військової організації, а згодом — станичним Української Повстанської Армії двох сіл Мушкатівки та Слобідки-Мушкатівської неподалік м. Борщів на Тернопіллі. Йому в наші дні відкрили меморіальну дошку: Павло Матиящук, оунівське псевдо «Дорош».

Мій прадід теж був членом ОУН, його замучили в чортківській тюрмі. Усі четверо його синів, що були причетні до ОУН-УПА, також загинули. Уціліли лише доньки та моя бабуся. Вона та її сестра Євгенія були зв’язковими УПА. Це по маминій лінії.

По татовій: дід Григір Корчак не повернувся із Другої світової. Ми все-таки Корчаки, а не Крочаки. Це паспортистка, що приїхала десь із-за Воронежа, вписала так наше прізвище в паспорт. Так тато став Крочаком, а його брати залишилися Корчаками. Маминого тата Миколу Семака 1944-го також забрали на фронт. Обидва воювали на передовій: дід Григір — у піхоті (загинув), а дід Микола був артилеристом, брав участь у вуличних боях за Будапешт, він залишився живим. Батько потрапив під мобілізацію, коли вводили радянські війська в Чехословаччину. Ми жили тоді в м. Калуш на Івано-Франківщині, батьки на «Хлорвінілі» працювали. Отже, що таке екстремальна служба, знаю з дитинства. І дід Микола розповідав про фронтові дороги Другої світової, і бабуся згадувала, що таке УПА та як бути зв’язковою повстанців. Та й тато розповідав про радянську армію. Родина хоч і не військова, а ця тематика в ній постійно жила.

— І акумулювалася у вас та визначила ваш життєвий вибір.

— Очевидно. У школі я дуже цікавився історією, особливо історією воєн, біографією полководців світового рівня, а не лише російських чи радянських. Ще хлопцем купив «Спогади і роздуми» Жукова українською мовою. Там знайшов цілі абзаци про Манштейна та Гудеріана, хотілося дізнатися про них більше. Звичайно, у шкільні роки це складно було зробити. Але коли став курсантом Львівського вищого військово-політичного училища (нині це Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного), де була велика й багата бібліотека, зачитувався цією літературою.

Ще мене в дитинстві дивувало й діставало: чому підручник з історії СРСР — як підручник, а з історії України — лише маленька книжечка «Оповідання з історії України»? Такий багатий пласт Київської княжої доби, запорозького козацтва звівся до маленької книжечки. Тож зачитувався історичними романами Івана Ле, Михайла Старицького, історією козацтва Дмитра Яворницького.

— Але військового училища ви не закінчили. Якщо не таємниця, чому?

— Намагався потрапити туди одразу після школи, але не пройшов за конкурсом. Мене призвали на чинну військову службу. Прослуживши рік, усе-таки вступив в училище на факультет військової журналістики. Але на третьому курсі постало питання про членство в КПРС. Оскільки училище було військово-політичним, то його випускники, отримуючи диплом і погони лейтенанта, мали бути або кандидатами в члени партії, або її членами. Я не квапився з подачею документів. Це ж були 1987—1988 роки. Львів, Чорновіл, перші мітинги, синьо-жовті прапори. Звичайно, що стояв і слухав. Навіть спілкувався з Чорноволом. Очевидно, КДБ і змалювало курсанта у формі та ґрунтовно покопалося в моїй особовій справі. І почалося: «Чому документів у партію не подаєш?» — «Бо не вступатиму». — «Чому?» — «Бо Горбачов на ХІХ партконференції сказав, що армію треба департизовувати». Зчинився галас. Так довелося з училища піти й закінчувати цивільний виш. Але зацікавленість саме воєнною історією спонукала поміняти фах: обрав уже не журналістику, а історичний факультет. Тема моєї дипломної звучала так: «Світові військово-морські кораблебудівні програми та їх вплив на війну на морі Першої та Другої світових воєн і весь період між ними». Тобто глобальною була робота.

— Захистилися на відмінно?

— Так. І диплом отримав з відзнакою. Друга ж моя вища освіта пов’язана з архівною справою.

— Ви були учасником усіх трьох українських революцій. Які уроки винесли з них?

— Українська нація лише тепер у зв’язку з великою війною підійшла до усвідомлення себе. А ті три революції, на мій погляд, — це певні етапи на шляху до цього. Нечіткість цілей Революції на граніті (відставка тодішнього прем’єра Масола) не забезпечувала їй належної підтримки. Широкий загал залишився, по суті, осторонь неї. Як Масол пішов, мети нібито було досягнуто — і ми розійшлися. Помаранчева революція була революцією лідерського характеру. У нас була конкретна особа, яку ми підтримували та прагнули її перемоги на президентських виборах. Це було, можна сказати, повстання проти совкової системи. А вже Революція гідності була більш цілеспрямованою й захищала конкретні цінності.

У підсумку спрацювала зовнішня агресія, яка нас ще більше згуртувала. Бо російська імперія, радянський союз, як і їхня наступниця росія, існування України не передбачали. Тому й було анексовано Крим, агресія на Донбасі. І це вже згуртувало українську націю. Лютий 2022-го поставив крапку, визначив ту дорогу, з якої вона вже не зійде. Нам зараз важливо вистояти та перемогти. Далі ж на нас чекає пряма дорога до омріяної України. Звісно, для цього ми ще маємо багато чого зробити.

— З початком російської агресії проти України 2014 року ви були на фронті, ходили не лише з фотоапаратом, а й з автоматом. Як довго це тривало?

— 2014 та 2015-го волонтерив разом з Василем Коньком та організацією «Схід і Захід — єдині», а вже 2016—2020 років перебував у розвідувальному підрозділі. Згодом служив в органі оперативно-стратегічного управління військами оперативного командування «Південь». Це вже вищий щабель. Якби 1990 року, як мені належало, закінчив вище військове училище, то досі був би, напевне, полковником. І тому мене, молодшого лейтенанта, взяли в орган управління військами.

— Ваша давня любов — море. Ви мали щастя радіти становленню Українського флоту, не раз виходили на його кораблях у море, зробили багато історичних знімків із життя українських моряків.

— Я один з авторів книжки «Протичовновий корвет «Тернопіль».

— Про нього й хотіла запитати. Яка його доля після того, як потрапив до рук окупантів? Звичайно, рашисти його перейменували. Але чи воює він нині з Україною?

— За моїми останніми даними, корвет перебуває в Севастополі. Як бойову одиницю флоту окупанти його не використовували, хоч мої дані можуть бути й неточними. Його використовують як склад запчастин. Тобто з однієї машини беруть деталі та ставлять на інші. Корвет дуже сильно розібрали: там узяли те, там — інше.

Частина екіпажу «Тернополя», а це 47 осіб, не зрадили присязі Україні. І я разом із ще одним чоловіком їздив по них. Потім вони служили на кілекторному судні «Шостка». Кілектор — це такий корабель, який на необлаштованих ділянках берега утворює собою пірс, щоб до нього могли приставати військові кораблі. Потім моряки з «Тернополя» розійшлися по інших кораблях. Хтось із початком російської агресії проти України пішов воювати в морську піхоту. Де вони тепер, чи воюють, на жаль, не знаю.

Прапор з корвета «Тернопіль» ми привезли до нашого міста. Він зберігається в міській раді, хоч, на мою думку як історика, його місце у краєзнавчому музеї.

— У чому полягає ваша нинішня служба?

— Служу в одному з підрозділів Збройних сил України на офіцерській посаді. Навчаю бійців того, що набув власним військовим досвідом. Захищаю рідну Україну від рашистів.

— За вашим відчуттям, переломний момент у нинішній війні вже настав?

— Він настав ще тоді, коли російський бліцкриг було зірвано. Але потужності та мобілізаційні спроможності російської федерації ще великі. Чи застосує вона їх усі, тобто повномасштабну мобілізацію, використання всіх типів зброї, побачимо. Ми вибили її найкращі війська, найкращих контрактників і найкращу техніку. У військовому розумінні, в тому, як вони воюють, — це вчорашній день. Чому такі великі їхні втрати серед вищого командування? Вісім убитих генералів — це ж ні в які ворота не лізе! Якщо згадати УПА, то за весь період війни радянські війська знищили лише двох генералів. А тут за два місяці — аж вісім! Усе через те, що в російських військ радянський спосіб управління військами. 

Нам же треба бути готовими до тривалішого періоду бойових дій. Просто пік активності буде змінюватися.

— У вас багато різних нагород: державних, військових, церковних, громадських. Як ставитеся до них?

— Усі мені дорогі. Але найдорожча — медаль Шухевича, якою нагороджують ветеранів УПА або осіб, прирівняних до них. Мене на неї подавали як

УНСОвця. Дорогі й інші УНСОвські нагороди за участь у бойових діях. Зокрема, завжди ношу Срібний хрест УНСО. Далі йдуть державні та військові відзнаки — Президента, начальника Генштабу, командування Сухопутних військ, начальника розвідки оперативного командування «Південь». Це бойові нагороди за виконання того чи іншого бойового завдання. Дорогі також відзнаки за волонтерську діяльність, від духовних лідерів.

ДОСЬЄ «УК»

Ігор КРОЧАК. Народився 7 серпня 1967 року в с. Вовківці на Тернопільщині. Навчався на факультеті журналістики Львівського вищого військово-політичного училища (морське відділення, нині Академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного). 2009 року закінчив історичний факультет Тернопільського національного педагогічного університету ім. В. Гнатюка. Працював у редакції чортківської райгазети «Зоря комунізму», кореспондентом українських ЗМІ у Вільнюсі, в «Новій Тернопільській газеті», тижневиках «Заповіт», «Обрій ПІБ», в Тернопільському облтелерадіооб’єднанні, керівником відділу у справах молоді, фізкультури та спорту Тернопільської РДА, в Державному архіві Тернопільської області.

Галина САДОВСЬКА
для «Урядового кур’єра»