Чесна, совісна людина, фотожурналістка світового рівня Вікторія Івлєва займається громадською діяльністю, волонтерством просто тому, що не може інакше. Незважаючи навіть на те, що це фактично вибиває її з професії, не дає займатися роботою. Я з нею познайомився у Москві 18 травня 2014 року на мітингу пам’яті репресованих народів (це було 70-річчя тієї хвилі сталінських депортацій, в якій постраждали кримські татари). Протягом місяців, доки українські моряки були в російському полоні, вона разом з однодумцями підтримувала їх там словом і ділом.
— Ви, ваші помічники якось відзначили обмін, здійснення спільної справи?
— Я зробила івент для всіх учасників нашої спецоперації допомоги українським морякам. Він називався «Армія мурашок, або Прощання з зеленими мішками». Запросила 35 осіб — стільки жителів Москви загалом брали участь у закупівлі, збиранні, фасуванні та доставці передач у Лефортово. Змогли прийти 20, точніше 21, якщо рахувати ростову фігуру Кості Котова, притулену до дерева. Зібралися у дворі мого будинку, кожен щось приніс. Накрили столи, вийшов пікнік. Перший тост був за звільнення моряків, інших ув’язнених, тобто за нашу спільну перемогу. Другий тост — за Костю. А потім у старому залізному відрі спалили зелені мішки (24 іменні сумки, в яких носили передачі військовополоненим українським морякам в Лефортово. — Ред.). При цьому на дереві у нас висів український прапор. І ніхто з моїх сусідів із двору не спускався до нас, не скаржився.
Не можу сказати, що ми дружитимемо до кінця днів, але в цей період спільна справа об’єднала нас. Таке ось завдання: годувати 24 людини. А останні півмісяця (тобто напередодні обміну. — Ред.) вже не 24, а 32. Якби не годували, то ніхто з українських моряків у російській в’язниці від голоду не помер би. Пережили б вони відсутність нашої допомоги, тим більше що це військові люди, які завдяки своїй професії звичні до труднощів, вони міцні, спортивні, аскетичні. Тут важливим було моральне наповнення того, що відбувається: простягнута рука допомоги з країни, яка й стала винуватицею їхнього полону. Не вірю у провину українських моряків — доводи захисту видалися абсолютно переконливими. Російській стороні в цьому інциденті просто хотілося «силушку молодецьку» показати, «хохлів постріляти».
— Ви листувалися з нашими моряками?
— На це у мене вже не залишалося сил. Хоч іноді батьки хлопців надсилали в ФБ відскановані листи для них. І ми їх відправляли вже з Москви, щоб швидше дійшло. Щоправда, це не дуже допомагало, оскільки листів деколи довго не віддавали — така додаткова форма тиску. А були й святі люди, які писали багато листів. Наприклад московська мистецтвознавиця Віра Федорова. Вона написала близько 600 листів хлопцям... і дядечкам. І це теж вид подвижництва, тихого, непомітного. Тому що про наші мішки було відомо. А ось про ці листи — ні. У Фейсбуці є група «Сказки для политзаключенных». Учасники групи пишуть різним політв’язням: від Бориса Стомахіна до українських моряків, від кримських татар до Юрія Дмитрієва. І це, на мій погляд, велика справа, велика робота.
— Ви вже згадали одного з ваших соратників Костянтина Котова, який отримав реальний термін. До нього застосували так звану дадінську статтю. По суті, протиправну — коли після кількох адміністративних порушень через накопичення починається кримінальна справа.
— Так, дадінську статтю знову застосовують, оскільки вона існує і зручна для влади. Оскільки терор, такий собі терор лайт набирає обертів. І скоро, можливо, буде вже терор міддл. Крім того, нещасна країна моя загрузла в лукавстві, брехні, лицемірстві. І в політичних справах (уже не знаю, як в інших) ситуація така сама. Лише імітація правосуддя, відповідності закону.
Трохи відволічуся. Якось у Москві була апеляція у Верховному суді в одній зі справ кримських татар (природно, програна). Ми з Костею Котовим були на цьому засіданні. Звернули увагу на одного співробітника — сивоволосого джентльмена в сірому костюмі, який ходив, всіх делікатно в залі розсаджував. Дбайливо питав, чи зручно сидите, чи не душно. Але все, що відбувалося далі, виявилося повним антилюдським беззаконням. Однак ця людина перетворювала його на «беззаконня з людським обличчям».
— Схоже було й на суді над Котовим?
— Сам суд — це нова розкішна будівля в центрі Москви. Усередині чудово, чисто, туалети ідеальні, буфет, у залі кондиціонер. Суддя — милий молодик. Чорнокудрий прокурор, який приїжджає на мотоциклі і приносить із собою шолом, — стильний, файний хлопчик. Благолєпіє повне. І ти думаєш: зараз все буде по-чесному, «оковы рухнут, и свобода вас встретит радостно у входа». Але нічого цього не відбувається. Весь цей антураж — брехня, зведена в немислимий для мене ступінь. При цьому прокурор, суддя і Костя — усі приблизно одного віку, книжки одні й ті самі читали, ті самі фільми дивилися. І ось двоє хлопців, які могли сидіти поруч із Костею на футболі чи в барі, відправляють його, ні на секунду не замислюючись, на чотири роки до в’язниці, обидва знаючи, — вони ж не клінічні ідіоти, а юристи з вищою освітою, — що Костя не винен! Потім ідуть відпочивати, розважатися. Так, для них Костя не перший і не останній, так, похибка, «прореха на человечестве», як казав Гоголь. А насправді це вони «прорехи», вірні діти загального курсу на брехню, аморальність і огидне боягузтво.
Костя — людина чудова. Дивуюся, що в нашій системі продовжують зростати такі люди. Мама і тато, ймовірно, заклали в нього щось таке, що не зовсім правильний устрій сучасного російського суспільства не зміг вийняти. Людина Костя безвідмовна, безсрібник.
У Росії Україна й українська тема мало кого хвилюють. На нас, які стоять у пікетах, роблять передачі, дивляться як на дивних людей, фріків. При цьому в російському телевізорі українська тема ніби присутня постійно — і це основне джерело інформації для більшості населення.
Чесних передач про Україну, війну просто немає. У російському суспільстві немає розуміння глибини і жаху трагедії, що розгорнулася. При цьому не думайте, що в Росії живуть зовсім черстві, байдужі люди. Тут теж є волонтери, тут теж збирають гроші на допомогу дітям, інвалідам, тваринам. Але немає розуміння української теми і всіх жахів війни.
У мене і зараз перед очима стоїть велике нове кладовище на околиці Дніпра, де лежать українські солдатики, убиті, так чи інакше, моєю країною. При цьому в Росії створюється неправильне враження, що жертви є лише з українського боку. Адже в РФ усі дані засекречено. Але спільних жертв, судячи з непрямих даних, дуже багато. Та інакше не могло бути, коли на війну заманили стільки добровольців, частина яких малопідготовлена. Труни часто привозять таємно ночами. Загальна кількість загиблих розмазується по всій величезній країні.
— А щодо «солдатських матерів»?
— Щось ставало відомо. А потім все затихало, заспокоювалося. «Вася мой погиб все равно. Его не вернешь. Чего уж теперь выступать», — ось приблизно так. І якось затикали витоки — страхом, грошима. Та й свідомість дуже спотворена — у сприйнятті патріотизму. У влади в Росії є уявлення, що все можна купити. І життя часто підтверджує це її переконання. Але ми з вами знаємо, що не все. Не хочу, щоб це звучало пафосно. Навіть не про себе кажу. Мене ніхто і не намагався купувати. Але не все можна купити. Не все. Є інші люди. І вони переможуть.
Олег КУДРІН,
Укрінформ, Рига — Москва.
(Надруковано зі скороченнями)
Ми в Google+