На сайті електронних петицій офіційного інтернет-представництва Президента України 21 вересня опубліковано петицію про «Присвоєння майору Лисенку Євгену Вадимовичу, командиру військової ескадрильї військової частини А0959 звання Герой України (посмертно)». Авторка петиції — дружина загиблого льотчика, уродженця села Ротмістрівки Черкаського району Катерина Лисенко.

У нерівному бою

Дружина загиблого пілота Катерина Лисенко просить розглянути присвоєння звання Героя України майорові Євгенові Лисенку за здійснення воєнного героїчного вчинку 9 березня цього року в Житомирській області біля сіл Окілок та Новопіль у протистоянні з окупантами в нерівному повітряному бою. На винищувачі МіГ-29 український льотчик підбив один з літаків окупантів, однак життя Євгена під час битви обірвала ворожа протиповітряна оборона. Він міг катапультуватися, але не зробив цього, а скерував охоплений полум’ям літак у поля за село Новопіль, якнайдалі від житлових будинків, над якими пролітав. Так він ціною власного життя врятував Житомир та його жителів і ще кілька населених пунктів області від обстрілів із повітря.

За виявлену особисту мужність під час виконання бойових завдань та захист України Євгена посмертно нагородили орденом Богдана Хмельницького III ступеня. Нині вдячні краяни хочуть встановити йому пам’ятник на Житомирщині та зібрали кошти на допомогу його родині. Для них та України Євген Лисенко назавжди залишиться мужнім Героєм. А в пам’яті ж батьків і дружини — тим, хто пішов на війну, щоб урятувати від неї українських дітей. У самого захисника їх залишилося двоє: Єлизавета та Єгор.

Покликало небо

Євген Лисенко родом із села Ротмістрівка колишнього Смілянського, а нині Черкаського району. Закінчив Суворовське військове училище, Харківський національний університет Повітряних сил імені Івана Кожедуба та одразу потрапив на службу до Збройних сил України. Стати військовим хотів ще з дитинства. Очевидно, поштовхом до цього став серіал «Кадети». Саме після його перегляду хлопець вирішив, що спробує вступити до військового ліцею. А після закінчення  сьомого класу почав навчання в Київському військовому ліцеї імені Івана Богуна в Боярці. Там Євген проводив більшість часу, приїжджаючи додому в рідну Ротмістрівку лише двічі на місяць.

Як згадує його мама Світлана Лисенко, син із 12 років став самостійним. Фактично з першого курсу училища визначився, що хоче стати льотчиком. І від своєї мрії не відступив. Попри страх за сина, який обрав небезпечну професію, батьки завжди підтримували Євгена. Вірили, що літати — його покликання, бо він марив небом.

«Сміливий, романтичний і добрий, — так про чоловіка каже молода вдова Катерина. — Він був найкращим татом для наших дітей. Жив небом і загинув у небі».

Із Катею вперше зустрівся в Харкові. Познайомилися та переписувалися в соціальних мережах. Відразу стало зрозуміло, що вони споріднені душі, їм разом було і цікаво, й комфортно. Дівчина теж навчалася в льотній академії університету на факультеті цивільної авіації. Тож після особистої зустрічі їм уже не захотілося розлучатися. Уже влітку, за рік після знайомства, Євген освідчився коханій.

Але тоді вони обоє навіть не замислювалися, настільки професія льотчика потрібна і водночас небезпечна та важка. Часті переїзди у зв’язку зі службою, бойові чергування в різних містах. Після того як у липні 2016 року Євген закінчив університет, його відрядили на службу до Миколаєва.

Молоде подружжя встигло пожити й у Мелітополі, бо Євген мав бойові чергування, які могли тривати до пів року. 2019-го переїхали до Луцька. Коли народжувалися дітки, Євгенові вдавалося відірватися від роботи й побути біля дружини, щоб підтримати її під час пологів.

Євген і Катерина Лисенки з донькою Лізою ще у щасливі часи разом. Фото з надав автор

Пішов, не озираючись

Ранок 24 лютого для Євгена розпочався о третій. За словами дружини, саме тоді до нього зателефонували з роботи, й він поспіхом почав збирати речі.

«У нього ще не була зібраною сумка, хоч інші товариші й готувалися завчасно. Женя, мабуть, не хотів вірити в початок війни. Поспіхом узяв речі, одягнувся, поцілував і поїхав, — згадує Катерина. — На прощання я завжди дивилася у вікно й чекала, коли він надворі озирнеться у відповідь. Однак того разу так поспішав, що не глянув на вікна».

Катерина додає, що спочатку дружини побратимів Євгена заспокоювали одна одну, говорячи, що це все навчальна тривога й перевірка готовності частин.

«Але коли я почула гудіння літаків у небі, зрозуміла, що це вже не навчання, — розповідає Катерина. — О четвертій ранку почула, що літаки підняли в небо, а вже о п’ятій наш аеродром обстрілювали ракетами».

Попри зайнятість, паралельно з виконанням бойових завдань Євген щодня знаходив час писати дружині та батькам. Саме він і сповістив їх про початок повномасштабної війни.

«О пів на сьому ранку мені зателефонував Женя й сказав: «Мамо, хай там що, залишайся на зв’язку, дуже прошу. Усе, більше говорити не можу». Потім я писала по п’ять—шість разів на день, на що син відповідав коротко: «ок» чи «добре». Найгірше було, коли він по кілька годин не виходив на зв’язок, — ділиться мама Світлана. Тільки раз за весь час Євген зателефонував до неї із батьком. — Голос був спокійний. Він розпитував, як ми. Тоді чоловік запитав його, де він, на місці чи ні. На що син відповів: «Я там, де потрібно, щоб людям було безпечно». Це були останні слова, які Євген сказав батькам.

«Якби повернути час до 24 лютого, я переконана, що він знову пішов би на війну, — розмірковує Євгенова мама. — Інше питання, чи відпустили б ми його тепер. До 9 березня лише за вказівками Євгена жила його дружина. Напередодні того страшного дня вона з дітьми мала виїхати з України, проте в останній момент вирішила залишитися за заході країни. Каже, що промайнула думка: а як щось станеться і вона не матиме змоги повернутися?»

«Коли він загинув, ми з дітьми були неподалік Буковеля. Увечері не могла зв’язатися з чоловіком. У цей час Лізуня сиділа поруч і, вказуючи на ліжко, сказала: «Он тато сидить», — розповідає Катерина. — А вранці нам зателефонували й сказали, що Жені більше немає».

Катерина додає: донька не розуміє, що батько загинув, тож часто мріє, як усе буде, коли тато приїде. Їхньому ж молодшому синові ще немає й року. Однак дружина переконана: коли діти виростуть, пишатимуться татом.

«Хочеться, щоб Женя бачив, як ростуть діти. Він їх дуже любив і завжди мав час для них. Хоч би яким втомленим був, приходячи з роботи, кидав речі, брав малих і йшов гратися на майданчик, — згадує Катерина. — Нам його дуже не вистачатиме».

Люди продовжують дякувати

Майор Євген Лисенко свого часу був командиром Севастопольської бригади тактичної авіації імені Покришкіна. Це одна із двох бригад, які відмовилися переходити на бік росії 2014 року й перебазувалися на Миколаївщину, а згодом — на захід України. 28-річний Євген був льотчиком-інструктором. І йому залишалося здійснити зовсім небагато польотів для присвоєння кваліфікації льотчика 1 класу. Побратими кажуть, що він був висококваліфікованим професіоналом у своїй справі, рівних йому не було. Здавалося, що все життя попереду, але склалося інакше.

12 березня Євгена поховали в рідній Ротмістрівці. На могилі воїна — літак, із яким його назавжди пов’язана доля.

Жителі сіл Новопіль та Окілок, над якими загинув Євген Лисенко, спостерігали повітряний бій і бачили, як літак падав. Кажуть, що дуже хотіли вірити, що то збили російський літак. Люди перейнялися горем родини, дякують за героїзм, за те, що закрив собою небо, хоч бій був нерівним. Хоч це був березень, весна, початок посівної, в полі роботи не починали, бо хотіли знайти особисті речі Євгена. Деталі літака розлетілися на величезну відстань, і люди протягом місяця з металошукачами обстежували територію.

«Уже минуло пів року після його загибелі, — розповідає дружина, — а мені й далі пишуть і дякують за його героїчний вчинок жителі Житомирщини. Питають, чи присвоїли Євгенові звання Героя України, а я відповідаю: ні. Хоч, на мій погляд, очевидно, що його бойовий вчинок заслуговує на те, щоб відзначити таким званням посмертно. Тож я створила петицію на сайті Президента, бо вважаю, і я така не одна, що Євген віддав життя, рятуючи життя інших. Присвоїти йому звання Героя буде справедливо. Мене підтримали стільки людей, що я не могла вчинити інакше. Вірю, що так і буде».

НАСАМКІНЕЦЬ. Рада Черкаської обласної організації ВО «Черкащани» виступила з ініціативою підтримати петицію про присвоєння високого звання Героя України нашому землякові Євгенові Лисенку (посмертно). Шановні друзі! Просимо і вас долучитися та підтримати петицію, адже країна має знати своїх Героїв і нагороджувати їх справедливо і чесно. Маємо пам’ятати наших захисників!

У публікації використано матеріалами, оприлюднені на сайті обласної організації ВО «Черкащани».