Гадаю, священний обов’язок живих — пам’ятати кожного загиблого на нинішній війні на сході країни на прізвище, ім’я і по батькові. Сумчанина Олександра Григоровича Ткаченка 26 липня Президент України посмертно нагородив орденом «За мужність» I ступеня, а міністр внутрішніх справ відважному воїнові присвоїв чергове звання «майор міліції».
Міни сліпі і нещадні
Той липневий день правоохоронців, які прибули на «зачищення» від бойовиків міста Сіверськ Донецької області, проходив за заздалегідь складеним планом. Було завдання: перевіряти адміністративні і житлові будинки на наявність вибухівки, виявляти підозрілих осіб, спілкуватися з місцевими жителями і неодмінно допомагати їм в усіх питаннях.
Попереду військової колони рухався автомобіль, у якому на передньому сидінні сидів Олександр Ткаченко. Здавалося б, центр міста, гарна видимість. Але смерть часто чигає саме там, де на неї не чекають. Замаскована сепаратистами протитанкова міна спрацювала якраз під колесами головної машини, а Олександр опинився в самісінькому епіцентрі вибуху. Шансів на порятунок не було.
Таким чином офіцер ціною свого життя врятував тих, хто їхав позаду, а їх було тридцятеро.
Як розповів командир зведеного загону УМВС у Сумській області В’ячеслав Драновський, тяжко пораненого офіцера встигли доправити до лікарні, однак... Єдине, про що встиг попросити, — поховати у формі «беркутівця».
За кілька днів Суми прощалися з відважним героєм, а всі його побратими прийшли у «беркутівській» формі. Аби таким чином віддати останню шану бойовому побратимові.
На Алеї почесних громадян Сум постала свіжа могила, яка прийняла на вічний спочинок того, хто віддав своє життя за кожного з нас сущих.
Душа загону, друг, порадник, батько
Так говорять про Олександра його товариші по службі, знайомі, друзі. І в цьому немає жодного перебільшення, бо 43-річний капітан справді був не тільки найстаршим за віком, а й для багатьох удвічі молодших побратимів другим батьком. Він любив повторювати, що в нього підлеглі за віком як і його син. Тому й старався кожному приділити увагу, потурбуватися, підтримати, дбав, аби всі були живими і неушкодженими.
Особисто брався за особливо небезпечні завдання, насамперед коли йшлося про залишені сепаратистами міни, снаряди, вибухівку. Як розповіли побратими, він особисто виявив кілька десятків мін, які потім були знешкоджені.
А ще офіцер до останньої хвилини свого життя залишався дуже скромним. Майже ніхто не знає, що саме Олександр Ткаченко виявив у підвалі будинку культури визволеного від бойовиків села Миколаївка півтори сотні місцевих селян, яких сепаратисти утримували для використання як живий щит. Не передати, як зраділи жителі своєму визволителю!
Телевізійні кадри про цей випадок обійшли всі телеканали, а ось прізвище героя чомусь загубилося. Але, як кажуть сьогодні товариші по службі, такими речами він зовсім не переймався, а навпаки — вважав це своїм обов’язком і повсякденною роботою, а не якимось подвигом чи героїчним вчинком. Коли ж ішлося про побутові чи інші потреби місцевих мешканців, то першим поспішав на допомогу. Часто віддавав свій пайок зголоднілим, пособляв стареньким…
До нього доволі часто зверталися і просто по телефону. Навіть уже після смерті. І ті, хто телефонував, не могли повірити, що Олександра немає серед живих.
Бійці не знають, що вони герої
Свого часу Олександр Ткаченко закінчив машинобудівний факультет політехнічного інституту, де й познайомився з майбутньою дружиною. А в органах внутрішніх справ почав працювати 10 років тому. Спершу міліціонером окремого батальйону патрульно-постової служби, згодом на оперативних посадах у підрозділах карного розшуку та боротьби з незаконним обігом нар?котиків, інспектором групи документування роти міліції особливого призначення «Беркут». Останній запис у трудовій книжці — інспектор чергової частини спеціальної роти міліції.
Він нагороджений медалями «За сумлінну службу» 3-го та «За доблесть і відвагу в службі карного розшуку України» 2-го ступенів, «90 років карному розшуку України», іншими відзнаками.
Як розповіла керівник сектору зв’язків з громадськістю УМВС України в Сумській області Ельвіра Біганова, і зараз багатьом не віриться у смерть мужнього офіцера. І процитувала щемливі віршовані рядки, що їх гуртом написали товариші по службі: «Бійці не знають, що вони герої, а ми запізно знаємо про них».
Точна і водночас болюча думка…
Ми в Google+