Він був наше Сонце. Я не належала до його близького кола (інтерв’ю не враховую), але належала до кола, ближчого за яке в нього не було. Багато років Великий піст починався з Прощенної неділі і з вечірні перед нею і його благословення. А Страсна п’ятниця й винесення плащаниці — це завжди його проповідь. А на саму Пасху ми, кожен парафіянин Трапезної чи Успенського, отримували з його рук великоднє яйце.

Після народження дитини обираєш уже той храм, куди можна дійти з візочком чи куди можуть дійти дитячі ноги. І з лаврського літургійного життя я перемістилась в інше. Але він завжди був з нами, у нього кожна проповідь була дивовижною, повною любові. Не дуже освічені жінки вважали, що якщо взяти в нього благословення, перестає боліти голова. А ті, хто вважає себе освіченими, стверджували, що в нього був дар передбачати майбутнє.

Це було велике щастя — мати такого віруючого предстоятеля, справжнього ченця, абсолютно некористолюбного. Москва в 1992-му, бажаючи закріпити вплив, послала нам єпископа, якого палко любила власна паства, в його молоді роки служіння з кожної російської єпархії його проводжали зі сльозами на очах. Але це призначення стало для України усмішкою Божої Матері й великою помилкою резидентів. Він ніколи не продавався. Й думав тільки про Церкву.

Знаєте, служити Церкві можна по-різному, можна прогинаючись, відпрацьовуючи літаки і нафтовий бізнес, транслювати меседжі Москви. А можна, керуючись молитвою і заповідями. Він не посіяв між нами, розділеною на патріархати і юрисдикції українською паствою, ворожнечі. Він не вітав тез про злобних розкольників, добре розуміючи, який біль і який гріх сам церковний поділ. Виросло покоління священиків, яке без злоби ставиться до співгромадян із Київського патріархату. І вони ніколи не забудуть, що Блаженнійший служив панахиди по жертвах Голодомору, що він не долучився до цькування-спектаклю Мазепи. Він подав дуже багато знаків і прикладів, як людям і клірикам слід ставитися одне до одного. Ми тоді могли ні про що не думати, тому що знали: він усе робить правильно в Церкві.

В Інтернеті я подивилася перші тексти про кончину Блаженнійшого. Невтішні висновки. Приставлені Москвою до митрополії хлопці розкинулись у тіні його слави й авторитету і строчать. Зараз вони оплакуватимуть його, дослівно перекажуть біографію з Вікіпедії, а потім згорнуть усі його починання з об’єднання церков, довго і розмито розмірковуючи про несвоєчасність міжцерковного діалога. Якби Блаженнійший Володимир був живим, у цього діалогу були б перспективи.

Знаю, що мій акаунт читають священики. І я звертаюся до вас. Ви шукатимете заповіти і знаки, які залишив Блаженнійший. Думатимете, що робити. А настане час — і ви постанете перед вибором. Це дуже просто. Головний знак Володимира — його пастирські обійми із предстоятелем УПЦ КП. Це знак і шлях, яким потрібно рухатися. Це було його болем і турботою.

Блаженнійший Володимир, коли його із затишних місць направили в Україну, сказав: «Я знав, що Україна стане для мене Голгофою. Але я ніколи в житті нічого не просив і ні від чого не відмовлявся».

То про Голгофу. Я думала, що під цими словами мається на увазі його праця зберегти Церкву від усобиць, від політичного впливу (наскільки можливо), ухвалювати правильні рішення, далекі від симпатій патріархії в Москві, дійти до розуміння, що Україна може мати власну Церкву й історію. Все-таки він, віруючий чернець і уродженець Хмельниччини, все це прийняв, від Голодомору до Мазепи, як прийняв саму ідею незалежності. Але Голгофа виявилась набагато буквальнішою. Вони його просто вбивали. Янукович, Захарченко, Богатирьова і лікарі тієї клініки, в якій він перебував…

Дорогі друзі! В колі моїх знайомих визріла така ініціатива: створити рух за Українську помісну Церкву. Багато років ми чекали на результати діалогу між УПЦ МП (ми її парафіяни) і УПЦ КП про створення помісної Церкви. Багато років ми вірили, що ті «круглі столи» і робочі групи стануть реальним механізмом об’єднання церков. Після того як стало відомо, як усували Блаженнійшого Володимира, після того, як звільнили послідовного прихильника помісності отця Віктора Бедя, як намагаються дискредитувати владику Олександра (Драбинка), ми облишили ілюзії.

Нині, в ситуації війни з Росією, вище духовенство УПЦ МП поводиться як «смотрящі» Московської патріархії. І розраховувати на них нерозумно. Вони могли б і надалі імітувати переговори з УПЦ КП, як це відбувалося всі останні роки. Але зараз вони не роблять навіть цього. Це остаточно проясняє ситуацію. 

Віра в Бога — найкраще, найчистіше і найбільш щире з усіх людських почуттів. І ми вважаємо, що безбожно маніпулювати ним з політичною метою. Особливо в інтересах ворожої нам держави. Росія топить у крові Донбас, наші брати і сестри гинуть від рук російських найманців. І тепер як ніколи настав час громадянам України молитися разом в Українській Церкві. Нині ми не бачимо іншого виходу, як просити Константинопольського патріарха визнати законність УПЦ КП — Церкви, яка стане ядром помісної Церкви. Системну й послідовну роботу над цим слід починати невідкладно. Повірте, серед вірян і духовенства УПЦ МП багато українських патріотів, які чекають цього і моляться про це так само, як і віряни УПЦ КП.

Здається, все. Іду плакати. Царство Небесне Блаженнійшому…

(З особистої сторінки у «ФБ»).