Цього дня на території Закарпатського обласного музею народної архітектури та побуту не продавали пиво, звідти не линули аромати шашликів, як часто попри війну буває на багатолюдних заходах. Але це не завадило сотням гостей, які прийшли сюди, стати учасниками дійства «Жива спадщина», яке влаштував обласний організаційно-методичний центр культури — комунальний заклад Закарпатської обласної ради. На святі народних ремесел, музики і танців, які відтворюють і до найменших деталей узгоджуються з народними звичаями і традиціями, побував кореспондент «Урядового кур’єра».

Завідувач музею села Черна Василь Івашко пропонує скуштувати чернянську начанку. Фото автора

Належно оцифровані

«Ми не просто зібрали фольклорні колективи, щоб показати наші страви чи гастрономічні можливості, а презентували ті елементи нематеріальної культурної спадщини, які є в переліку Закарпатської області, а також ті, що увійшли до загальнонаціонального переліку, — розповіла директор обласного організаційно-методичного центру культури Ганна Дрогальчук. — Три елементи живої спадщини Закарпаття в культурі влітку цього року увійшли до переліку елементів культурної спадщини України. Це традиції лозоплетіння села Іза, приготування та культура споживання сливового леквару, гуцульська бриндзя. Ми їх презентувати, щоб якомога більше людей в Україні дізналися про скарби, які маємо.

 До слова, елементи, які увійшли в обласний список культурної спадщини, ми ідентифікували, дослідили, оцифрували, тобто зняли на відео.

Не менш важливо, що ці елементи нашої нематеріальної культури демонстрували самі їхні носії. Це люди, які поприїжджали з різних територіальних громад, не використовуючи коштів з обласного бюджету, а  лише за власні».

Традицію приготування сливового леквару демонстрували подружжя Андраш і Віола Мештер, а також Йосип Торпоі

Бриндзя, ріплянка і… музики

Своїми надбаннями приїхали поділитися гості з п’яти (усіх шість) районів Закарпаття. Найбільше їх делегувала Рахівщина, представники якої оселилися в найбільшій музейній садибі «Гуцульська гражда». Цей старовинний комплекс будівель до останньої колоди перевезли в музей саме з Рахівського району, із села Стебний.

Тож цілком виправдано, що поряд на галявині рахівці частували свіжоприготованим баношем із бринзою. А всередині гражди молода майстриня з Великого Бичкова Марія Чорній демонструвала мереживні бичківські медяники, які сама спекла і оздобила. Вікторія Томашук, жителька Рахова, частувала і давала змогу придбати бриндзю із власного селянського господарства.

Наступну хатину окупували гості із селища Ясіня того самого району. Вони приїхали на чолі з головою їхньої територіальної громади Андрієм Делятинчуком. Приймали гостей у народному одязі; оздобивши свій тимчасовий прихисток предметами гуцульського реманенту, теж пригощали традиційними стравами.

Саме рахівці сповіщали про всі основні заходи свята голосним гулом трембіт.

А ось носії народної традиції із села Колочава на Хустщині привезли ріплянку. Усі, хто чув про цю страву горяні хто ще не чув про неї, поспішали скуштувати. А водночас і зарядитися гучними коломийками, які, не перестаючи, виконували троїсті музики родини Марковичів.

Заслужений майстер народної творчості України Людмила Губаль проводить майстер-клас із гончарства

Леквар і ткацтво — в угорській традиції

На подвір’ї угорського газдівства, що теж існує в музеї, представники громадської спілки «Закарпатська угорська туристична рада» ще із сьомої ранку готували сливовий леквар. Разом з головою цієї організації Андрашем Мештером розклали багаття й перемішували сливи у велетенському казані. Час післяобідній, а готовим вариво буде ще нескоро: треба помішувати плоди, аж доки з них не випарується вся волога і повидло не випадатиме з перевернутої догори ложки. Серед жінок, які готують леквар і печуть смачні пампушки (по-місцевому, фанки), пані Віола, дружина Андраша.

Великоберезьке мереживне ткацтво представляли ткалі із села Кідьош на Берегівщині. Дивували майстерністю газдині з Ужгородщини, які привезли Великодобронське перебірно-човникове ткацтво. А як не згадати про багатьох гостей із Королівської громади — з сіл Черна, Новоселиця і Хижа, де сформувалися власні традиції  в гастрономії, обрядових дійствах, музикуванні. Перше з них увійшло до переліку чернянською начанкою, друге — новоселицькою слив’янкою; третє відоме унікальними весільними традиціями, які відтворив фольклорний колектив «Хижанські візерунки».

Марія Чорній випікає і прикрашає візерунками бичківські медяники

Вінкоплети й коломийкарі

А вінкоплети із села Зарічово! Вони приїхали до музею теж не просто так, а насамперед показати своє вміння виготовляти і прикрашати віночками з барвінку весільні свята. Разом з, так би мовити, народними флористами піднесений настрій усім гостям свята в музеї творив місцевий фольклорно-етнографічний ансамбль «Лемківчанка».

Змагався із сусідами вокальний ансамбль, що представляв Ужгородщину, — «Газдині» із сіл Пацканьово та Худльово. Невтомна збирачка фольклору й багаторічна очільниця колективу Марія Панькулинець збагатила його репертуар народними піснями цих двох сіл, що не повторюються більш ніде.

Багатьох на цьому святі привабили майстер-класи з лозоплетіння та гончарства. Їх влаштовували визнані майстри, яких вважають носіями живої традиції цих ремесел. До ліплення з глини залучала юних гостей свята голова Закарпатського осередку майстрів народного мистецтва Людмила Губаль. Встигала і піднести свіжі порції глини, і підказати, як правильно сформувати фігуру баранчика чи кізочки, і похвалити учнів за старання.

Олена Ваш і Костянтин Ковган, працівники обласного науково-методичного центру культури, навчали виготовляти ляльки-мотанки і різьбити з дерева.

Весь день біля музейних дерев’яних хатинок лунали народні мелодії, час від часу кружляли танцювальні пари у вихорі коломийок. Запально, нестримно, торкаючись спраглих до народних мелодій душ, вигравали троїсті музики з Гуцульщини й Міжгірщини. Рухами під звуки скрипок і бубнів розповідали історії кохання танцювальні колективи «Сколомийка» з села Приборжавське Мукачівського району, «Кийк Фіола» із села Геча на Берегівщині

«Народ без традицій — то дерево без коріння. Будь-який вітер його повалить», — стверджує народна мудрість. І це справді так, адже народна культура — це коріння, яке об’єднує нас, українців, у єдине ціле і робить сильнішими.