110 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ БАРКИ

ПОСТАТЬ. Для більшості українців прозаїк, поет і літературознавець Василь Барка залишається тільки автором роману «Жовтий князь», присвяченого подіям Голодомору. На відміну від нещадних критиків цього твору, які звинувачують автора у прямолінійності зображення персонажів, письменник дивом пережив страхіття голоду на українській Кубані, а тому від імені мільйонів загиблих мученицькою смертю земляків має вистраждане право на нетолерантність.

Далеко від рідної землі уродженець Полтавщини Василь Очеретько (таким було справжнє прізвище літератора) опинився не з власної волі. Випускника Лубенського педагогічного технікуму направили вчителювати у селище Сьома Рота на Донбасі, де у молодого романтика-ідеаліста відразу не склалися стосунки із місцевим начальством. Отож у 1928 році Очеретько розв’язав цю проблему кардинально, вступивши на факультет української філології Краснодарського педінституту.

Уже за рік вірші молодого автора, підписані псевдонімом Василь Очерет, надрукував журнал «Червоний шлях», що виходив у тодішній столиці України Харкові. Ще через рік поет дебютував збіркою «Шляхи», нещадно засудженою як «буржуазно-націоналістична» із релігійними мотивами.

Поета відправили набиратися «пролетарського духу» на завод «Красноліт», після річного стажування на якому Василь Очерет видав книжку поезій «Цехи», якої згодом соромився. Кінець українізації, свідком якої молодий літератор став на Кубані, і жорстокий Голодомор, організований Сталіним на всіх населених українцями територіях, спричинилися до остаточного прозріння.

Не бажаючи брехати собі і читачам, Василь Барка став науковцем, досліджуючи західноєвропейську літературу середніх віків. З початком радянсько-німецької війни перед поетом, як і перед мільйонами вцілілих у роки Голодомору українців, постала складна дилема. Згодом Василь Барка напише про неї у романі «Рай»: «Вибрати трудно, бо «два чоботи — пара»: московський і берлінський. Хто з українців битиметься проти червоної смерті — матиме рацію; хто битиметься проти чорної — теж матиме рацію, як і той, хто битиметься проти обох».

Російськомовна Вікіпедія стверджує, що Василь Барка — Шевченківський лауреат, хоч померлого на чужині аж у 2003 році митця так і не вшанували цією відзнакою

Боєць народного ополчення, важко поранений солдат-оточенець, підневільний остарбайтер на німецькій землі — такі основні віхи біографії Василя Барки у воєнні роки. Не очікуючи нічого доброго від сталінських визволителів та чудово усвідомлюючи, що, навіть не загинувши у ГУЛАГу, він знову буде приречений на мовчання, письменник обрав еміграцію. Спроба нелегально потрапити у Францію завершилась ув’язненням, а у США на перших порах довелось працювати кочегаром, прибиральником, мийником вікон. Чужа земля так і не стала для Василя Барки рідною, бо він завжди залишався самим собою та, за власним визнанням, «ворогом всіх, хто чинить насильство».

«Поет зобов’язаний бути непокірним і неслухняним, повинен іти тільки своєю, призначеною йому від народження стежкою», — це не просто красиві слова, це сенс життя патріота і митця. Його твори годі втиснути навіть у 50-томне видання, однак він ніколи не мав за океаном власного житла. Уже після проголошення незалежності України численні гості з рідного краю захоплювались романтичною «вежею зі слонової кістки», у якій мешкав Василь Барка, — нікому не потрібною колишньою водонапірною вежею з цегли. Класик української літератури жив і помер у злиднях, але вважав себе щасливим, бо «написав твори, про які мріяв, і знав, що вони будуть допомогою в духовному житті мого народу». 

100 РОКІВ ЗАБОРОНИ БІЛЬШОВИКАМИ ГАЗЕТИ «НОВАЯ ЖИЗНЬ»

«Несвоєчасні думки» Максима Горького

УРОК. На відміну від розтиражованих за радянських часів вірнопідданих нарисів і статей Горького, у яких він співав дифірамби більшовикам, у 1917—1918 роках пролетарський письменник ще був чесним в оцінках. «Ленін — людина талановита. Він має всі риси вождя, а також необхідну для цієї ролі відсутність моралі і безжальне ставлення до народних мас», — писав «буревісник революції» на сторінках газети «Новая жизнь».

Регулярні публікації Горького, що друкувались у рубриці «Несвоєчасні думки», не втратили актуальності досі, бо вони не лише про більшовиків, а насамперед про політику, «подібну до нижчих фізіологічних потреб, із єдиною різницею, що потреби політичні здійснюють публічно». Причому на виправдання своїх брехні і прорахунків говорять, що «лише той, хто нічого не робить, не помиляється, хоч у нас хай що роблять — помиляються».

«Негативних явищ багато, а де позитивні?» — ставив далеко не риторичне запитання Горький, прямо заявляючи, що перерозподіл власності не збільшує загального багатства держави, а заміна царського самодержавства владою узурпаторів не є торжеством демократії. Не дивно, що більшовики недовго терпіли малоприємну чесність «буревісника революції» та заборонили газету «Новая жизнь», продемонструвавши, що прагнуть жити і керувати по-старому. 

120 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГЕОРГІЯ ЛАНГЕМАКА

Творець реактивних снарядів

ГОРДІСТЬ. 20 серпня 1939 року п’ятірка радянських винищувачів І-16 під час боїв біля річки Халхин-Гол зустріла набагато численнішу групу японських літаків. Ворожі пілоти вже раділи цілком прогнозованій перемозі, коли ще за кілометр до супротивника зазнали несподіваного удару.

Два літаки упали на землю, ще кілька було пошкоджено. Їх вивчення вже після приземлення засвідчило, що це результат обстрілу снарядами великого калібру. Отож японці розпочали пошук вміло замаскованої наземної зенітної батареї, бо тодішні літаки ще не мали на озброєнні потужних гармат.

Три командирські шпали в петлицях та вагомий внесок у розвиток новітніх озброєнь не врятували ні Лангемака, ні його дружину з дітьми від трагічної долі «ворогів народу»

Лише після того як ретельне обстеження підозрілої території закінчилось нічим, японці пов’язали спочатку проігноровані ними свідчення пілотів про незрозумілі спалахи під крилами радянських винищувачів із розгромом своєї авіагрупи. Так відбулось бойове хрещення перших у світі авіаційних ракет класу «повітря — повітря» чи, як їх назвали в СРСР, реактивних снарядів РС-82.

На час успішного застосування цієї новітньої зброї не баченого для тодішніх літаків калібру 82 мм її головного творця Георгія Лангемака вже розстріляли, звинувативши у шкідництві, шпигунстві та участі в антирадянській терористичній організації. Через кілька місяців уже на фінській війні успішно застосували ще одну розробку репресованого винахідника — ракету «повітря — земля», яка мала назву РС-132.

Винаходом принципово нового виду озброєнь заслуги Лангемака не обмежуються. Сконструйовані ним ракети та розроблення формул, які дали можливість без тривалих експериментів розраховувати найоптимальнішу геометрію сопла твердопаливного реактивного двигуна, стали основою для створення реактивних снарядів М-8 і М-13 та установок залпового вогню — «катюш».

Отож цілком заслужено нашого земляка, який народився у Старобільську на Луганщині в родині етнічного німця, у 1991 році посмертно удостоїли звання Героя Соціалістичної праці за участь у створенні «катюш». Не менший його внесок у розроблення теорії реактивного руху, адже написана Лангемаком і майбутнім творцем ракетних двигунів перших космічних кораблів людства Валентином Глушком книжка «Ракети, їх будова і застосування», видана у 1935 році, стала першим практичним посібником із ракетобудування.

Видатний теоретик і практик реактивних ракет закінчив гімназію у Єлисаветграді (нині Кропивницькому) і мріяв присвятити життя вивченню японської філології. Однак Перша світова війна поламала всі плани, змусивши стати військовим. Є свідчення, що у 1918 році Лангемак служив у військах гетьмана Павла Скоропадського, а потім був зарахований на історико-філологічний факультет університету в Одесі.

Однак колишнього офіцера-артилериста примусово мобілізували до Червоної армії, де талановитий фахівець зумів зробити стрімку кар’єру. Лангемака навіть прийняли до лав більшовицької партії та по закінченні військово-технічної академії призначили начальником артилерії Чорноморського флоту. Однак за вінчання у церкві червоного командира позбавили партійного квитка, а військово-морську службу замінила робота у газодинамічній лабораторії, підсумком об’єднання якої із групою вивчення реактивного руху стало створення Реактивного науково-дослідного інституту.

Саме цей заклад став кузнею майбутніх кадрів для підкорення космосу, першими кроками на шляху до якого були створені нашими земляками Сергієм Корольовим і Георгієм Лангемаком ракети на рідкому і твердому паливі. Історія довела перспективність обох цих напрямів. Однак якщо Корольову вдалось дивом вижити у таборі на Колимі, то заарештованого 2 листопада 1937 року Георгія Лангемака вже 11 січня 1938-го розстріляли. На списку, яким затверджено смертний вирок геніальному творцю ракетної техніки, стоять візи Жданова, Молотова, Кагановича і Ворошилова.

Так обірвалося життя вченого і конструктора, який був не менш талановитим, ніж Сергій Корольов. Загибель Лангемака фактично поставила хрест на будівництві в СРСР космічних твердопаливних ракет, хоча внесок у перемогу над Гітлером розроблених вченим реактивних снарядів та створеної на їх основі «катюші» безцінний. Тим гіркіше усвідомлювати, що його трагедія — лише одна з десятків чи навіть сотень мільйонів, якими більшовики щедро вистелили дорогу до міфічного раю на землі з назвою «комунізм». 

25 РОКІВ СКАСУВАННЯ ООН ПРИВЛАСНЕННЯ СЕВАСТОПОЛЯ РОСІЄЮ

Великодержавний замах на Крим

ШОВІНІЗМ. 9 липня 1993 року Верховна рада Росії проголосила український Севастополь російським. Жоден із депутатів не проголосував проти і лише один утримався.

20 липня це рішення розглянула Ради Безпеки ООН, яка визнала його не сумісним із міжнародним правом та оголосила таким, що не має сили. Це стало можливим лише тому, що представник Росії не застосував права вето, адже у Кремлі ще усвідомлювали слабкість своєї країни.

Продемонстрований ще у 1993 році шовінізм росіян привів до влади Путіна, розплачуватися за злочини якого доведеться всій Росії

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА («Урядовий кур’єр»).

Ілюстрації надав автор