Український інститут національної пам’яті оприлюднив 520 імен історичних діячів, які повинні зникнути з мапи нашої країни як такі, що підпадають під чинність законів про декомунізацію. Їх підписав 15 травня цього року Президент Петро Порошенко. Позитивно ставлюся до такої історичної люстрації, бо вважаю, що 871 населений пункт (дані постійно змінюються) не повинен називатись іменами людей, які завдали нашій людності великої шкоди. Як не повинні називатися вулиці, площі, парки, сквери, школи, підприємства тощо косіорами, ждановими, якірами, молотовими, вишинськими, ворошиловими, кагановичами, артемами та іншими прізвищами колишніх керівників у структурі комуністичної партії, вищих органів влади СРСР та союзних республік, чекістів, гепеушників, енкаведистів та емгебістів. І те, що декомунізувати Україну потрібно до 21 листопада 2015 року, я теж підтримую. Але…

Але це не означає, що перейменувальники (маю на увазі не лише шанованих працівників інституту) можуть чинити на власний розсуд. Як на мене, фахівці повинні були розробити критерії доцільної історичної люстрації. Декомуністи, наприклад, пропонують прибрати з назв вулиць прізвища партійних діячів не нижче секретаря райкому. Чому ж тоді до їхнього списку потрапив машиніст паровоза Микола Лунін — Герой Соціалістичної Праці? Невже через те, що його комсомольська паровозна бригада в новосибірському депо робила все, щоб подовжити термін служби паровоза, збільшити пробіг між ремонтами, підвищити вагу потягів та технічну швидкість руху, економити паливо? Це нормальне прагнення робітників. Не випадково Миколі Луніну доручили освоїти перший у новосибірському депо паровоз серії ФД20, а пізніше — вивести в рейс ювілейний тритисячний паротяг цієї серії.

До речі, 1985 року на території локомотивного депо Гребінка (Полтавська область) Південної залізниці було встановлено на вічну стоянку паровоз серії ФД20 №2560, який на Міжнародній виставці в Парижі завоював перше місце як один із найкращих зразків локомотивного будування. Тож цілковиту дурню зробив той, хто викинув з історії Миколу Луніна, якого, бачите, «використала комуністична пропаганда як інструмент для організації «лунінського руху» швидкісного ремонту паротягів».

Не розумію також, як потрапив Сидір Ковпак до компанії Абакумова (міністр Держбезпеки СРСР у 1946—1951 рр.), Бош (Євгенія Бош — народний секретар внутрішніх справ радянської України, яка в 1918 році керувала збройними більшовицькими загонами), Бубнова (у квітні 1919 року був одним із керівників операції з жорстокого придушення Куренівського повстання проти більшовиків у Києві), Воровського (ініціатор переслідування Церкви), Галана (журналіст, автор пропагандистських фальсифікаторських публікацій, в яких піддавав цькуванню УГКЦ, український визвольний рух, звеличував сталінський режим)?

До карателів прирівняли двічі Героя Радянського Союзу, який у 1941—1942 роках спочатку із партизанським загоном, а пізніше — Сумським партизанським з’єднанням, Першою Українською партизанською дивізією здійснив рейди у тил ворога Сумською, Курською, Орловською, Брянською областями, а в 1942—1943 роках — рейд із брянських лісів у Правобережну Україну — Карпати.

Сидора Артемовича до 2012 року офіційно вважали одним із національних героїв! Якщо таких людей ми «списуватимемо» в архів, то на житті яких інших виховуватимемо молодь?

Даруйте, але такої декомунізації не розумію. Через комуністичну (а пізніше — через інші політичні партії) пройшли сотні тисяч співвітчизників. Інакше розумній, ініціативній, мислячій людині не можна було керувати навіть тракторною бригадою в колгоспі. Хіба про це не знають нинішні люстратори? Знають, але дехто з них хоче «випендритися», як говорить мій онук-дев’ятикласник. Тому до декомуністичного списку вони повносили навіть тих людей, про яких знають хіба що вони самі та ще кілька осіб. Для масовості і для того, щоб показати важливість(!) своєї роботи.

Ви, наприклад, чули щось про Кайгисіза Атабаєва чи Мешаді Азізбекова? Я витратив кілька годин на пошук в інтернеті інформації про них.

Перший, виявляється, був радянським партійним та державним діячем Туркменістану і помер у 1938 році. Який стосунок він мав до України, так і не зміг з’ясувати. Тому, думаю, лише хвора людина зможе назвати його іменем сільську вулицю чи міський провулок. А Мешаді Азізбеков (1876—1918) був діячем Азербайджану, одним із 26 бакинських комісарів. Теж, як бачите, далеко від Києва.

Навіщо ж завантажувати мізки знервованих українців інформацією про «не наших людей», які (цілком допускаю) могли бути поважними громадянами в себе на батьківщині? Цим, на мою думку, ініціатори декомунізації лише відволікають українців від серйозної роботи. І тоді членам топонімічних комісій доводиться витрачати багато часу на розгляд «прикольних» пропозицій.

У Харкові, наприклад, місцеві жителі запропонували перейменувати проспект Леніна (надійшло понад 30 варіантів назв) у проспект Джона Леннона. Звісно ж, про ліверпульського гітариста з групи The Beatles сьогодні знає не лише молодь, а й українці, яким по 60—70 років. Але Харків — не Ліверпуль.