У свої 95 років харківський професор Ігор Федорович Маліцький, який на тій війні вижив у чотирьох концтаборах смерти, вирішив відвідати фронт, аби підтримати наших воїнів.
Коли почалася та, попередня Друга світова війна, йому було всього шістнадцять. Пам’ятає як бомбували Харків, почалася евакуація з міста, а йому доводилося сидіти біля пораненої матері – віськового медика. А через деякий час він вже втікав до діда, який мешкав у селі Велика Андрусівка, що неподалік Чигирина, везучи на санках поранену матір. Взимку подолав 350 кілометрів. Згодом у селі почалися облави на молодь, упійманих фашисти відправляли на примусові роботи до Німеччини. Якийсь час він утікав ховався, уникав облав, однак його вистежили й пригрозили родичам розправою… Довелося здатися. Так він потрапив у перший табір – Терезін. Далі з цього пересильного табору був Освенцім.
– Аушвіц – це табір для переробки людських тіл у попіл: 3,5 мільйона душ, з яких 800 тисяч дітей були знищені в газових камерах і спалені, – розповідає Ігор Федорович.
Він бачив як задля експериментів убивали немовлят, як без наркозу з жіночого тіла вирізали шматки м’яса… Як знущалися над близнятами. Проводячи експерименти. Згодом він сам опинився в руках доктора-садиста Менгеле. Хлопця посадили в крісло, зв’язали руки, ноги, зафіксували голову… Потім власноруч обценьками «доктор Смерть», без знеболюючого вирвав хлопцю кілька зубів. Наказав: три дні нічого не їсти. Три дні без їжі для хлопця, якого, як і інших в’язнів, годували баландою ¬ мука. Через кілька днів – знову це ж крісло. Поки були зуби, кат їх виривав, а натомість щось вставляв – чи Ігореві чи чужі зуби. Біль був нестерпний.
– Я втратив усі зуби не по старості, мені їх вирвали в концтаборі,– розповідає він під час зустрічі з воїнами.
Коли війська союзників почали підходити до кордонів Німеччини, його перевели до Маутхаузена, відомого своєю каменоломнею. Добуваючи каміння внизу, несли його догори диявольськими східцями, яких було більше чотирьохсот. У дерев’яних черевиках, аби не зірватися, це було робити важко. А коли вартовому есесівцю щось не подобалося, то він прикладом бив у зуби і в’язень шкереберть летів донизу, збиваючи по дорозі інших в’язнів. Він, напевне і залишився б у тій каменоломні, якби завдяки підпіллю, його не перевели до іншого табору – Лінц-3.
Коли союзницька канонада загриміла зовсім близько, німці почали замітати сліди. Робили це дуже ефективно: заганяли людей в смугастих робах до альпійських тунелів, потім всіх там підривали вибухівкою. І вбивали, й ховали одночасно. В’язні не чекали, коли до них дійде черга, а одного разу, коли їхню колону гнали мостом через Дунай, напали на охоронців після того, як хтось крикнув: «До бою. Бий!» Охоронці, аби врятуватися почали стрибати з високого мосту. А потім полонені пішли на стіну концтабору. Вартові на вишках, уздрівши тисячі розгніваних людей стрибали вниз і розбігалися світ за очі. Тих кого ловили, саджали на палі, витягнені з огорожі, а кухаря, котрий знущався над людьми, зварили в гарячому картопляному пюре, що парувало у величезному казані…
– Нас ніхто не звільняв, ми самі звільнилися, – розповідає Ігор Федорович. А потім ще була служба в армії довжиною в 5 років. Забрали його з дому в 16, а повернувся він до Харкова в 25.
…Згадуючи парад у Донецьку, коли росіяни та колаборанти знущалися над нашими полоненими, Ігор Федорович порівнює новітніх катів з нацистами... А ще він не розуміє, як так сталося, що Україна, маючи величезне військо в Криму, здала півострів без бою, тоді як вони –смугасті, голі, босі – йшли з палицями й цеглинами в руках на кулеметні вишки й прорвали стіну.
Своїми спогадами в’язень концтаборів і ветеран Другої світової війни поділився з вояками ЗСУ і добровольцями. І розкрив головний секрет довголіття. Він – у любові до всього, а найперше, до рідної землі.
Леонід ЛОГВИНЕНКО
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+