Мої студентські роки припали на другу половину 1960-х — початок 1970-х років. Ніби відьма, та ще й з двома порожніми відрами дорогу перейшла, — практично щороку на канікулах під час перебування в батьківській хаті траплялася ось така історія. Прокидаюся вранці. Все нормально. Життя безхмарне, і жити хочеться далі. В обідню ж пору, невідомо чого і звідки, маю запалення легенів. Термометру ледве вистачає шкали. У селі була лікарня, бо про оптимізацію мережі лікарень у період застою ніхто і не думав. Якби хтось заїкнувся про закриття лікарні, то це б вважалося підступами світового імперіалізму, а такий агітатор — заклятим ворогом трудового народу, а то й світового пролетаріату загалом.

У лікарнях завжди були пеніцилін і тетрациклін. Мене швиденько везли туди й розпочинали «бальзамувати» зазначеними вище препаратами. Причому безплатно. За кілька днів хвороба відступала. Ще деякий час — і я повертався до лав будівників світлого комуністичного суспільства. Восени 1970 року перебіг хвороби з невідомих причин ускладнився. Посилене «бальзамування» не допомагало. Жодних оптимістичних натяків на щасливий кінець я не подавав. Сільські лікарі хутенько вирішили скерувати мене до Лебедина (Сумська область). Якби я там помер, то пляма ганьби не впала б на чисті білі халати сільських лікарів. «Якщо вовки й не цілі, то хоч вівці ситі». У селі смерть людини — це подія, а в місті — так собі, епізод. Доправили мене до Лебедина ледь живого і практично непритомного. Мабуть, якусь добу в такому стані я був і в Лебедині. Оскільки без волі Всевишнього не падає з голови й волосинка, а тим більше не вмирають люди, то я став оклигувати. Зрозумів, що я в Лебедині. Але не втямив, чому чую з вуст лікарів і медсестер лише українську мову. Куди поділася російська? Невдовзі мені пояснили, що з Лебедина виїхали лікарі-євреї, які були там носіями російської мови. Чому виїхали? А тому, що у насаджених за часів Сталіна на терасах річки Псьол лебединських соснових лісах з’явилися шахти. Щоправда, не з видобутку вугілля чи бурштину, а для запуску ракет із ядерними гостинцями для супротивників світового соціалізму. Оскільки євреї добре пам’ятали Голокост загалом і Бабин Яр у Києві зокрема, то мудро вирішили не дражнити долю Лебединським лісом.

Такі ж шахти з’явилися й у лісах в районі Охтирки на терасах річки Ворскли. Ці ліси я теж через багато років бачив особисто. Тамтешнє село Буймерівка уваги варте. На шахтах бувати не доводилося. Мотострілецькому старшому лейтенанту вони нецікаві. Чув, що були шахти і на терасах річки Сула, а в Ромнах — місті з оригінальним пам’ятником Тарасу Шевченку, створеним скульптором Іваном Кавалерідзе, — розташовувався штаб ракетної дивізії. Де саме — кому потрібно, той знав. В лісах на терасах Сули бувати не доводилося, бо від рідного села ці тераси далеченько. Чи сприяли ракети відновленню тоді української мови в інших місцевостях України, про це я достеменно не знаю. Також не знаю, чому не відбулося нагородження мігрантів золотою медаллю «За освобождение Лебедина».

Можна здогадуватися, що приклад лебединських лікарів наслідували і представники інших професій цього етносу. Представники ж титульної нації, себто українці, після розгортання ракет жили далі в селах регіону. Як і раніше, вірили в точність американських ракет, націлених на ліс, і виключали можливість їхнього попадання в сільські городи та сподівалися вижити під час знищення американцями ядерних баз Радянського Союзу на терасах цих прекрасних річок лісостепу. Тоді людей на півдні Сумщини і півночі Полтавщини більше лякало червоне, як у пеклі, небо вночі у районі Охтирки. На відстань у кілька десятків кілометрів від Качанівки воно повідомляло про успішне спалювання супутнього газу на свердловинах.

Отже, колись гуси врятували стародавній Рим, а в Лебедині часів Хрущова—Брежнєва ракети врятували українську мову. 

Іван ДАХНО
для «Урядового кур’єра»