У Пирятинському районі Полтавської області на лівому березі річки Гнила Оржиця лежить мальовниче старовинне село Малютинці. Уперше його згадано в Іпатіївському літописі 1139 року.

Це село подарувало світові кількох видатних особистостей, життєдіяльність яких досі цікавить дослідників і краєзнавців. На їхньому тлі виокремлюється постать Петра Селецького (14.03.1821—17.03.1880) — юриста, київського віцегубернатора, київського губернського предводителя дворянства (в ті часи Пирятинський повіт входив до складу Київської губернії), таємного радника, гофмейстера імператорського двору, мемуариста, музиканта й композитора, знайомого Тараса Шевченка.

Товариш Ференца Ліста

Полтавський краєзнавець Олександр Ротач розповів «Урядовому кур’єру», що наш ювіляр походив із давнього козацько-старшинського роду. Його батько генерал-майор, учасник французько-російської війни 1812 року Дмитро Селецький створив у Малютинцях власний оркестр і хор кріпаків. Тому спів, музика оточували Петра від народження.

Здібний до наук і мистецтва хлопець здобував усесторонню, передусім юридичну освіту у провідних університетах і стверджувався як музикант: грав на фортепіано, віолончелі, займався гармонією. Навчаючись у Берлінському університеті, удосконалював знання з гармонії і гру на фортепіано в найвідоміших тогочасних майстрів-професіоналів. Був знайомий із Феліксом Мендельсоном і товаришував із Ференцом Лістом.

Його захоплення музикою, мистецтвом з роками тільки міцнішало. У 1860-ті він став одним з організаторів Київського відділення Російського музичного товариства й очолював його протягом 10 років. А перед цим створив дві симфонії, одну з яких у 1840-х роках виконували у Дрездені, увертюру.

Залишив нащадкам багато цікавої пізнавальної інформації про музичне й театральне життя Харкова, Петербурга, Одеси, хори й оркестри кріпаків в Україні. Спогади, або записки, надрукував у популярному часописі «Киевская старина». Там можна знайти й розповідь про його знайомство з Тарасом Шевченком 1843 року.

Ревнощі Варвари

Доленосна для обох історичних персонажів подія сталася в Яготині, маєтку князів Рєпніних. Для членів князівської родини було цікаво поспілкуватися з уже відомим поетом і художником, якого тільки недавно викупили із кріпацтва. Адже вони жили у провінції, а Шевченко — у Петербурзі. А ще його творчістю захоплювалася дочка Миколи Рєпніна Варвара. Тому його з дорогою душею запросили на якийсь період у гості. Прочувши, що в них гостює Тарас Григорович, побачити його захотіли й інші пани з усієї округи.

Вечорами у салоні він розповідав їм усілякі небилиці зі столичного життя, розважав співом. У Шевченка був чудовий голос, і він дуже любив співати. Читав товариству свої вірші.

Одного разу на власні очі побачити знаменитість, тобто Тараса Шевченка, до маєтку приїхав разом з рідними 22-річний Петро Селецький, який мешкав порівняно недалеко від цих місць. Голови сімейств Селецьких і Рєпніних приятелювали, а їхні дочки Марія та Варвара були близькими подругами. Був іще один привід для приїзду в маєток Рєпніних. Саме наближалися Різдвяні свята, а сімейство Рєпніних недавно повернулося з-за кордону, де прожило тривалий час. Тож у представників родин було чимало тем для розмов.

І ось Селецькі приїхали в гості. Першою знайшла спільну мову з Шевченком рідна сестра Петра Селецького Марія. Між 29-річним Тарасом і нею, мабуть, виникли якісь почуття, взаємна симпатія.

У листі до Глафіри Псьол від 11 січня 1844 року Варвара Рєпніна з певною ноткою ревнощів писала: «Між ним і Марією Селецькою явно щось відбувається». Зачепило княжну й те, що саме в альбомі Селецької Шевченко 1844 року записав вступ до поеми «Мар’яна-черниця». Того самого року Марія разом з Варварою Рєпніною допомагала йому реалізувати серію офортів «Живописна Україна».

Одне слово, на той момент між Шевченком і братом та сестрою Селецькими виникло кілька точок дотику не тільки для знайомства, а й для налагодження стосунків. І це не в останню чергу завдяки тому, що всі вони були творчими особистостями.

Чому Шевченко не написав лібрето

Слухаючи вечорами, як гарно грає на фортепіано Петро Селецький, Варвара Рєпніна запропонувала йому написати оперу. Шевченко взявся написати лібрето. Героєм сюжету обрали Мазепу. Проте запланованого, що так гарно починалося, реалізувати не вдалося.

Яблуком розбрату стала мова майбутнього твору. Варвара Рєпніна й Шевченко ратували за рідну, українську, а Петро Селецький хотів, щоб лібрето було написане офіційною російською. Мовляв, Шевченко володіє нею не гірше, ніж українською, просто стає в позу. По-різному потрактували й значущість постаті Мазепи. Запальному Шевченкові це, звісно ж, не сподобалося.

Трапився й ще один прикрий випадок. Шевченкові натякнули на його селянське, кріпацьке походження. Після цього він начебто зовсім розлютився і незабаром виїхав з Яготина. На цьому їхні стосунки з Петром Селецьким майже припинилися. Навіть попри те, що обидва якийсь час працювали у Київській археографічній комісії.

Потім Шевченка за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського товариства ув’язнили, він був на Уралі на засланні. А Селецький у цей час робив чиновницьку кар’єру: працював цензором, виконавцем особливих доручень, очолював комісії, отримав чимало державних нагород та почесних звань.

Вінцем кар’єрного зростання стало призначення його київським віцегубернатором при київському, подільському і волинському генерал-губернаторові. Так сталося, що, виконуючи службові обов’язки, він навіть відправив Шевченка після повернення того із заслання під поліцейський нагляд до Києва. Звісно, після цього про будь-яке приятельство чи дружбу не йшлося.

У листі до В.Г. Шевченка від 23.12.1860 року Тарас Григорович назвав Селецького «отой поганий Селецький». Остаточну крапку у їхніх взаєминах поставила смерть поета 10 березня 1861 року.

Геніїв не осуджують

Хоч би як було, попри дворянську зверхність, у душі Петро Селецький доброзичливо ставився до Тараса Григоровича й віддавав належне його поетичному дару. В одній із «Записок» він називав Шевченка «живописцем за професією і поетом за покликанням» і зазначав: «Як поет він привертав увагу чистотою малоросійської мови, плавним, розміреним віршем, звучними строфами, задушевністю, м’якою щирістю; його «Кобзар», особливо «Катерину», можна вважати одним з найкращих творів такого плану».

Він не сказав нічого поганого у мемуарах про суто людські якості Шевченка. Лише завважив латиною: «Про мертвих слід говорити або добре, або нічого». Тобто він прекрасно розумів, що поведінка Шевченка випливала з пережитого ним. За інших обставин життя народного улюбленця склалося б по-іншому.

Помер Петро Селецький у Києві. Його поховано на цвинтарі Видубицького монастиря. Могилу ліквідовано після 1951 року. На жаль, його портрета чи малюнка не збереглося.

За даними Олександра Ротача, дочка Петра Селецького Катерина стала дружиною графа таємного радника Миколи О’Рурка. Онука Марія Миколаївна О’Рурк (у заміжжі Тарновська) зажила слави фатальної жінки. 1908 року за участь у вбивстві одного з коханців, щоб отримати велику спадщину, її засудив суд присяжних у Венеції (Італія). Але то вже інша історія.