Упродовж останніх двох років набула неабиякого поширення гіпотеза про буцімто ще одну, вже останню Шевченкову наречену — Анну Шарикову. Автором цього «відкриття» став петербурзький краєзнавець Олег Вареник. У статті «Івакін проти Шагінян і Моренця» він услід за Маріеттою Шагінян наполягає, що адресат вірша «Чи не покинуть нам, небого…» — саме Анна Шарикова. Ця публікація викликала спільну відповідь Ніни Чамати і Валерії Смілянської. Вони доводять, що об’єкт звернення у творі — поетова Муза. Згадаймо хоч такі рядки:
Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать,
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій, до Бога,
Почимчикуєм спочивать.
Дослідниці резюмують: «Чи можна уявити, що Шевченко дозволив би собі, навіть ураховуючи аспект художньої умовності, запрошувати кохану жінку в «супутниці» «в далекую дорогу, на той світ»?.. Аж ніяк!»
А чи був Шариков?
Продовжити дискусію змушує поява чергової статті Вареника у матеріалах наукової конференції, виданих під грифом Інституту російської літератури. З посиланням на книжку Миколи Моренця «Шевченко в Петербурге» Вареник стверджує, що наприкінці 1860 року Шевченко нібито бачився з давнім знайомим Іваном Шариковим. А вже від себе продовжує: той був із дочкою Анною, яку привіз у столицю, щоб видати заміж. Краєзнавець пояснює: Шариков, колишній дворовий, дістав вільну за виховання прийомної доньки Анни, батьками якої були поміщик Ренні та невідома заміжня жінка, що переховувалася від переслідувань чоловіка і мешкала в коханця.
Моренець справді писав про зустріч поета з Шариковим, але його твердження голослівне. У примітці дослідник, спираючись на архівні матеріали, лише зауважує, що Анна збирала матеріали про Шевченка для написання його біографії.
Не обтяжуючи себе доказовістю, Вареник дає волю нестримній фантазії: «Анна приглянулась Шевченко: хотя и панночка по крови, но воспитана в крестьянской семье, то, о чем мечтал поэт. И к свадьбе всё было готово, включая приданое. Немного только надо было приглядеться друг к другу. Стала Анна приходить к нему в Академию художеств, но как только кто-то из его знакомых приходил к нему, он быстро спроваживал Анну, не знакомя и не представляя ее гостю».
Спочатку — одруження, потім — запізнання
Отже, спершу Шевченко вирішив одружитися, підготуватися до весілля, а вже потім запізнатися з обраницею ближче. Однак ніхто із Шевченкових гостей ніде не згадав про незнайомку, яку мали б зустрічати в поета орієнтовно в жовтні 1860-го — лютому 1861-го.
Тим часом політ фантазії триває: «Сговорились обручиться, а потом повенчаться. Всё совершали в строгой тайне. Тарас Шевченко с Анной Шариковой (далі дослідник цитує документ із Російського історичного архіву. — Авт.) «по обоюдному согласию были обручены и благословлены образом Рафаэля Святое Семейство».
Годі збагнути, що саме так лаконічно цитує Вареник. З путівника по фондах Російського історичного архіву випливає, що фонд 528 — контори двору великого князя Володимира Олександровича і великої княгині Марії Павлівни, а згідно з описом 1, справа №132 — це листування в імператорській Академії мистецтв. «Таинство обручения, — наполягає краєзнавець, — судя по событиям, произошло 15 февраля 1861 г.». Дату Вареник бере нізвідки.
Як відомо, Шевченко розірвав стосунки з Ликерою між 6 і 13 вересня 1860 року і тяжко переживав крах своїх надій на одруження. Тож важко уявити, щоб у грудні-січні він встиг познайомитися з іншою дівчиною, а 15 лютого — за 10 днів до смерті — обручився з нею.
Без конспірації ніяк
Про емоційний стан Шевченка в цей час збереглися спогади Михайла Микешина: «В момент расстройства его отношений к одной простой украинской дивчине, на которой он собрался было жениться, он особенно был лют на все женское племя, вычитывая из Библии и из других источников всякую на них хулу». Вареник це пояснює просто: мовляв, Шевченко навмисно поширював чутки про своє женоненависництво, щоб ніхто не здогадався про його намір таємно одружитися: «Теперь Тарас Григорьевич никому не доверял, чтобы больше никто не «потоптав веселі квіти». Будучи десять лет под строгим военным и полицейским надзором, Шевченко постиг тайны конспирации».
Як відомо, в останні тижні життя Шевченко почувався вкрай погано. Серцева недостатність ускладнилася серйозною застудою. Лише трохи йому полегшало, але ненадовго. В останньому листі — до Івана Мокрицького від 24 лютого 1861 року, повідомляв: «Я болен, другой месяц не только на улицу, меня и в коридор не пускают. И не знаю, чем кончится мое затворничество». Чи до одруження тут було? Саме 14—15 лютого 1861 року написано останній вірш «Чи не покинуть нам, небого…», в якому виразно відобразилося усвідомлення близької смерті.
Вареник з’ясував: в архівній справі, на яку посилався Моренець, ішлося насправді про те, що 1896 року Шарикова вимагала повернення буцімто вкраденого в неї Шевченкового архіву, називаючи себе зарученою нареченою поета. Це справа канцелярії Академії наук — листування з адміністративно-організаційних питань за 1896 рік. На підставі згадуваної вище справи з фонду 528 дослідник викладає біографію Шарикової та майже детективну історію її причетності до Шевченка.
Яка наречена, така в неї й біографія
Жила в місті Лузі (тепер Ленінградської області Росії), під час російсько-турецької війни 1877—1878 рр. служила сестрою милосердя. У неї нібито були якісь невідомі рукописи Шевченка, що їх у 1867 році вона віддала на розгляд лузькому міщанинові Орлову, який на вимогу їх повернути заявив, ніби вони згоріли разом із будинком. За словами Шарикової, 1892 року в неї поцупили і Шевченкові листи до її батька, в яких підтверджувалося право її літературної власності та факт заручин із поетом. Коли хтось зробив спробу опублікувати викрадені рукописи, Шарикова почала судовий процес невідомо з ким. 1896 року вона написала окремі звернення до президента Академії мистецтв, її секретаря, на що отримала відповідь від великого князя Володимира Олександровича: «Следует искать судом». Того самого року звернулася із заявами до прокурора окружного суду Санкт-Петербурга, міністрів юстиції й фінансів. Її допитав слідчий. Позаяк, стверджує Вареник, «всплыли какие-то неизвестные стихотворения, статьи и заметки о реформе 1861 г. опального поэта», то «проще всего было объявить просительницу душевнобольной. Но так как власти не смогли представить её сумасшедшей, как ни старались, то решили устранить её по-другому: отправили под надзор в Свято-Духов Новгородский монастырь».
З наведеної інформації, своєрідно дозованої у статті Вареника, випливає, що, крім слів самої А. Шарикової, жодних інших доказів на користь її тверджень немає. На неадекватність поведінки Шарикової вказує її вибір адресатів звернень у пошуках нібито вкраденого архіву. Коли і як саме Шевченко міг передати їй якісь міфічні рукописи, якщо після його смерті вціліли і «Більша книжка», і «Мала книжка», і мистецькі твори, перелік яких склав Григорій Честахівський? Крім того, як дієздатну, психічно здорову людину всупереч її волі можна було відправити під нагляд у монастир та ще й офіційно це зафіксувати? Про які Шевченкові статті й нотатки щодо реформи 1861 року йдеться, коли відповідний маніфест Олександра ІІ, підписаний ще 19 лютого, оприлюднили вже після смерті митця?
Насамкінець. Некоректне, а часом і просто фальшиве пояснення архівних матеріалів у публікації Вареника цілком суперечить документально підтвердженим фактам Шевченкової біографії. Не доведено навіть, що поет був знайомий із родиною Шарикових загалом, не кажу вже про базовані на такому хисткому ґрунті подальші карколомні гіпотези. Набагато кориснішою видається повна коментована публікація документів про Анну Шарикову, з відомих причин фактично недоступних нині українським дослідникам.
Олександр БОРОНЬ,
завідувач відділу шевченкознавства Інституту літератури,
для «Урядового кур’єра»
Ми в Google+